— Збігай по торт! Та не затримуйся.
Торт знайшов аж у третьому гастрономі.
Ускочив весь мокрий:
— Не було?
— Ще ні.
— Х-ху, слава богу!
— Неси до кімнати, — завернула мене од кухні дружина. — Я там стіл накрила.
Ага, повний парад! Стіл аж сяє од посуду, що ми його дістаємо тільки на свята. Порцелянові тарілки і чашки, кришталеві чарочки й келихи, ножі й виделки, ще й квіти у вазі. Проректор до нас якось завітав — так не стрічали.
— Ти хоча б килими з підлоги прибрала! — сказав я дружині. — Знаєш, у чому сантехніки ходять?
— Нічого, почистимо. Краще костюм новий одягни. Що людина може про тебе й подумати!
Сама теж уже нарядитися встигла. Причесалася навіть.
Рівно о десятій — дзвінок. Ми обоє одне з-поперед одного до дверей так і кинулись.
— Здрастуйте! Дозвольте зайти? — Бо я так і застиг на порозі.
— Ви... Вася?
— Вася. — А сам іде прямо до ванни. — Так що у вас сталося?
Дружина починає пояснювати, а мені все ще не віриться, що оцей молодий чоловік і є Вася.
Замшевий моднячий піджак. Білосніжна сорочка. Яскрава краватка і джинси. Ще й черевики, окантовані міддю, — про такі я од когось лише чув, Імпортний, з шифровим замком «дипломат». Такий «дипломат» був один-єдиний на весь наш інститут, у професора Святченка. Він носив його як ікону.
— Зробимо, — пообіцяв Вася, оглянувши ванну і туалет. — Все зробимо.
— А труби? — заїкнувсь я несміливо.
— Про що може бути мова! Покладемо оцинковані — сто років лежатимуть. — Вася клацнув замком, одкрив «дипломат». Там у спеціальних гніздечках блищали ключі і ще якесь невідоме мені залізяччя. Дістав рулетку, став заміряти, записувати до блокнота.
— Ванну міняти не збираєтесь?
— Ванну? — перезирнулися з дружиною: ванна була така облуплена, наче по ній били молотком. — А хіба можна?
— Все можна. — Вася презирливо постукав по ванні, по раковині, глянув на покриту кахлями стінку. — Я на вашому місці все поміняв би. В туалеті також.
У моєї дружини загорілися очі. Я ж запитав недовірливо:
— І все це можна дістати?
— Були б ваші гроші.
Тут дружина моя згадала про сніданок, стала запрошувати Васю до столу. Вася довго відмовлявся, казав, що вже снідав. Нарешті погодився:
— Тільки на хвилинку. Бо не маю часу.
І я, коли дружина побігла на кухню, урочисто завів його до кімнати.
На мій подив, Вася не звернув жодної уваги на стіл, на квіти і навіть коньяк, поставлений так, щоб видно було етикетку: його увагу прикували шафи з книжками. На рухливому обличчі відбився майже дитячий захват.
— Це всі ваші?
— Наші.
Вася з повагою глянув на мене:
— Давно збираєте?
— Років з двадцять, не менше.
Вася кивнув головою, що він так і думав, і запитав якось аж несміливо:
— Можна поглянути?
— Дивіться, будь ласка!
Обережно брав книжку. Гортав, роздивлявся, ставив на місце. І потім, коли вже й за стіл сіли, все поглядав на книжки. Я одкоркував пляшку, потягнувся до Васиної чарки. Він одразу ж прикрив її долонею:
— Не п’ю.
Хоч як я вмовляв, не дозволив налити й краплі.
— Краще я у вас візьму якусь книжку. Почитати. Дозволите?
Ми давно уже перестали давати знайомим книжки. Особливо після того, як «зачитали» третій том Чехова. Стоїть тепер оте зібрання, наче рана невигойна. Але Васі!..
— Та беріть, що вам сподобається!
Вася їв не їв — знову підійшов до книжок. У мене й серце стиснулось: ану ж висмикне якийсь томик із зібрання творів! Не висмикнув.
— Я ось цю з вашого дозволу...
Томик Буніна. Вибране.
— Газетка знайдеться загорнути?
Невдовзі й пішов. Пообіцяв прийти в наступну суботу.
— То як сантехніки: п’ють? — спитала дружина насмішкувато.
— Це не сантехнік! — відповів я, зливаючи коньяк до пузатої пляшки. — Це — академік, якому збрело чомусь в голову прикинутися сантехніком. Ти бачила його черевики?
— Цікаво, скільки він візьме? — продовжувала моя практичніша дружина. — Ти його не спитав?
— Кого, академіка? Не повернувся язик. Побоявся образити.
Вася, як і обіцяв, появився в суботу: приніс акуратно замотані труби. На ньому був уже синій комбінезон з нашитими кишенями: кишень мав стільки, що порахувати їх можна було хіба за допомогою арифмометра. Вася одразу ж розтикав по тих кишенях інструмент, дістаючи його з «дипломата», і, й хвилини не гаючи, заходився ремонтувати нашу сантехніку.
Я давно не бачив такої красивої, такої швидкої роботи. Вася наче виконував якусь пантоміму, настільки мистецьки досконалу, що ні додати, ні відняти. Брав ключа, і ключ немов оживав у його руках. Схилявся над трубою, і труба сама ставала на місце. Ота, оцинкована, така чистенька й гладенька, що мимоволі хотілося провести по ній долонею.
— Партачі! — казав весело Вася: він і розмовляв так само весело, як і працював. — Їм аби здати. Гляньте сюди: кувалдою били — підганяли. Яка ж труба витримає!
Після того, як Вася полагодив труби, всерйоз стало питання про капітальний ремонт. Ми б, може, ще й далі вагалися, ремонтувати чи ні. Мене в дріж кидало від одної лише думки, що треба десь бігати, щось діставати, я наперед уже знав, що нічого не дістану. З мене досить було холодильника «Ока-3», на який я вгатив два роки, поки дістав. Та й то підвернувся товариш, який напоумив, як це зробити, ще й за руку підвів до потрібних людей, а то б ми й досі жили без тієї «Оки»... Тож я нізащо не взявся б за капітальний ремонт, коли б не Вася, який, уже з нами прощаючись, сказав, що такі люди, як ми, не повинні жити в отакій квартирі, як наша.
— Це ж, пробачте, сарай — не квартира. Зайдіть, як матимете час, до мене. У мене, правда, не люкс, але все ж таки нормальне житло.
І ми пішли, подивилися. І втратили спокій.
— Ти бачив, яка в нього ванна? — питала вже по дорозі додому дружина. — А кухня! А коридор! А кімнати!
Бачив. Усе бачив. Суцільні знаки оклику, а не квартира. Все блищало, все сяяло, все світилося дорогими шпалерами й імпортними, у запаморочливих візерунках, кахлями. В туалеті кахлі, у ванній, на кухні. Від підлоги до стелі.
— А раковина! — стогнала дружина. — А крани індійські!
Коли Вася пустив, демонструючи, воду, нам здалося, що й вода полилася з тих кранів блакитна.
— Ми теж повинні зробити ремонт! — сказала дружина. — Мені тепер до нашої квартири й заходити соромно.
Легко сказати: зробити. Де ми все те дістанемо? Люди роками стягаються, поки візьмуться робити ремонт.
І тут знову нас виручив Вася:
— Я вас познайомлю з одним чоловіком. Він вам зробить усе.
— І матер’ял весь дістане?
— Я ж сказав, що все! Були б тільки гроші.
— А коли нам його чекати? — запитала нетерпляче дружина.
— Чекайте. Як тільки домовлюсь, так він і прийде.
І ми стали чекати. Гадали, хто б це міг бути, отой чоловік, і губилися в здогадах. В усякому разі це мала бути всесильна людина, щоб у нашій системі обслуговування діставати дефіцитні матеріали. Не якийсь там начальник ЖЕКу, в якого сто дірок незалатаних. Легко сказати: капітально відремонтувати квартиру!
— Цікаво, скільки візьме? — питала дружина: Вася здер триста карбованців. Триста — за три дні роботи! Та які там три дні — три вечори! Втішало лиш те, що він дістав і труби, і крани.
— Скільки скаже, стільки й візьме! — відповів я сердито: не міг простити дружині, що вона втягла мене в цю авантюру. Наперед уже знав: плакали всі наші заощадження. А разом і моя професорська зарплата. І кандидатська — дружини. — Доведеться, голубонько, цього разу попрощатися з морем! — Ми щороку разом із дітьми їздили відпочивати до Чорного моря.