Обличчя ж його було таке кругле, наче матінка-природа користувалася циркулем. Або хтось надув кулю та й поклав її на коротку шию, що геть тонула в такій самій заношеній, як і костюм, сорочці. І на тому круглому обличчі все теж було кругле: й очі, і наче наведені циркулем брови, і рот, мов Петрович весь час хотів сказати літеру «о», і ніс картоплиною — чесний ніс алкоголіка, що засвідчував згубний нахил свого хазяїна не гірше будь-якого документа.
Так, непрезентабельний, скажу я вам, був вигляд у «професора».
— Щось він мені не подобається, — мовила дружина, коли Петрович, попрощавшись, пішов.
Я, хоч теж був не в захопленні, вирішив за краще помовчати. Заспокоювався думкою, що отой чоловік не міг привести будь-кого. Адже за нього, за чоловіка того, поручився сантехнік Вася, а Васина бездоганна робота — ось вона перед очима. Мені б хоч одного такого лаборанта на кафедру — горя не знав би. Про такого, як Вася, я міг тільки мріяти: при мізерній зарплаті в дев’яносто карбованців.
Тож Вася наче був для мене запорукою того, що той чоловік не міг привести будь-кого з вулиці.
Тим більше, ми вже знали, хто цей чоловік. Як його звати, де працює. Розсекретив його, якщо можна так висловитися, той самий Петрович. Коли ми його запросили снідати.
— Та я вже мовби й снідав, — завагався Петрович. — Хіба для знайомства.
Довго мив руки, та хоч як старався, так і не зміг вивести траурної облямівки під нігтями. Пальці його, короткі й сильні, стали червоними, наче з них здерли шкіру. Відмовився од рушника — витер полою своєї жахливої роби. Вже на кухні, сівши за стіл, одразу ж заглянув до кухля. Побачив, що порожній, і очі його стали наче в дитини, яку чимось поманили, а потім узяли та й обдурили. Мені його стало аж жалко.
Через те, може, і їв неохоче та мляво. Поколупався в котлеті, надпив трохи чаю. Аби, як то кажуть, не образити господарів.
Зате нам удалося розпитати дещо про отого чоловіка. Розпитувала в основному дружина, бо я як завжди мовчав: я зроду не відзначався многослів’ям, мені з головою вистачало моєї дружини з її нескінченними психологічними тестами, і коли вона заходилася коло Петровича, я наперед уже знав, що випотрошить його до самого денця. Петрович, бідолаха, вже й не радий, мабуть, був, що погодився на цей безалкогольний сніданок.
От про що ми од нього дізнались. Чоловіка звали Кімом. Кравець Кім Климович. Рідкісне нині ім’я оце Кім (абревіатура Комуністичного Інтернаціоналу Молоді) було досить поширене в тридцятих роках, коли модними стали не звичайні людські імена, успадковані од дідів наших і прадідів, не Василі чи Миколи, Галини чи Катрі, а Тракторини, Індустрії та десятки й десятки подібних, наче й діти оті появлялися не з материного лона, а з гігантського якогось конвейєра, відлиті у формах, прокатані та провальцьовані, підігнані під один шаблон, схожі одне на одного, як гайки чи підшипники. Мені, коли я стикаюся зараз із отакою Тракториною чи Індустрією (переважно похилого віку), завжди так і війне машинним маслом та гасом. А то ще мода пішла: давати імена іноземні. У нас на кафедрі досі працює Голіаф Свиридович. Голіаф! Зріст: добрій жінці до пояса. У сметану вмочити та кинути кішці — ковтне й не подавиться.
Тож і наш Кім народився десь у тридцятих, найвірогідніше — наприкінці тридцятих років, бо п’ятдесяти йому ще не було. І коли б не густа сивизна у чуприні, йому навряд чи й можна було дати більше сорока, таке моложаве мав обличчя. І не так моложаве, як енергійне: я просто не міг уявити його сонним чи млявим. Чи навіть натомленим.
Працював же він далеко не в будівельній організації: директором автобази. Автобаза, щоправда, була не така вже й велика — середня автобаза, але за всіма показниками найкраща у Києві. Передова автобаза. «Щороку як не прапор, то премія», — сказав з повагою Петрович.
— Навіщо ж йому ще оця додаткова морока? — здивувалась дружина. — Ніколи не подумала б, що директор...
— То й що, як директор! — перебив Петрович якось аж ображено. — Директор у нас тільки й того, що не старець. Слюсар і той заробля більше директора. Зарплата: тьху — і немає! Сто сімдесят — спробуй поживи! Коли й жінка не хоче одстати від моди, і двійко дівчаток-близнят уже в десятому класі. Як одній щось справив, то й другій не гірше. В самого є діти, так що знаю.
— Близнята?
— Та вже ж що близнята! Як у такого трійня не родилась! — усміхнувся Петрович. І усміх його був якийсь круглий — так і покотився по столу.
— То ви що: частину заробленого віддаєте Кімові Климовичу? — докопувалась до суті дружина.
— Чого б це я віддавав! — заперечив Петрович. — Я собі ціну знаю: що зароблю, те й моє.
— То чому ж ви не працюєте самостійно?
— А кахлі? — спитав і собі Петрович. — А цегла? А цемент? Думаєте, отак підеш та й купиш, що треба? Ану спробуйте! А Климович сказав починати у вівторок — у вівторок усе буде як штик!
— Скільки ж ви із нас візьмете? — не вгавала дружина.
— А скільки вам буде не шкода. Зроблю роботу, сподобається, отоді й потолкуємо. Я кота в мішку не звик продавати.
— А з Кімом Климовичем як же?
— То вже в мене голова хай болить: ми з ним якось помиримось... Ну, мені пора, мабуть, іти, — звівся Петрович. — Спасибі за угощеніє: наївся, напився — царем зробився. — Він подав нам долоню дощечкою: спершу дружині, потім мені і вже на порозі сказав: — Ще одне, хазяїн: ви оцю всю кахлю оббийте і приберіть. Фронт робіт приготуйте. У вівторок, як доживемо, й почнемо.
Розмова з Петровичем відбулася в п’ятницю, так що я мав на кахлі два дні. Дружина, щоправда, сказала, що краще найняти когось, все ж таки доктор наук, та ще й завкафедрою, і перед сусідами буде незручно, до всього, додала, навряд чи я зможу те зробити як слід.
— Ти ж уже, мабуть, забув, як і молоток у руках тримати.
Оце останнє мене найбільше й заїло. Без цієї останньої фрази я, може, й погодився б когось найняти, а тут, як то кажуть, взяло за живе і я хотів доказати дружині, що її чоловік не така вже й білоручка, він не боїться «чорної» роботи. Змотався в «Киянку», вибрав найважчий молоток і найдовшу стамеску, вліз у найстаріші штани та сорочку, ще й жінчин фартушок поверх одяг і заходився біля кахлів.
Не скажу, що у мене одразу пішло все на лад. Кілька разів уцілив себе молотком по руці і тоді витанцьовував, наче дикун, тіпаючи рукою, кілька разів заїхав стамескою в стіну, пилюка здійнялася така, що й білого світу не стало видно. Пилюка чомусь найбільше осідала на мені, забивала і носа, й рота, я чхав відчайдушно, а дорога дружина моя час від часу появлялася в дверях і допитувалась:
— Цікаво, чому ти вмудряєшся так забруднитись? І не лайся, бо й на вулиці чутно.
Я ледве стримувався, щоб не пожбурити в неї молотком чи стамескою. Та все, як то кажуть, має свій край, скінчилася врешті й моя люта мука. Я стояв по коліна у потовчених кахлях і з сумом думав, що все це треба прибирати й виносити. Боліли руки й плечі, зводило поперек, у вухах усе ще лунав стукіт і грюкіт. Не хотілося їсти, хоч я, здається, й не снідав.
До пізньої ночі тягав важкі відра, і милі наші сусіди, яким саме в цю пору збрело в голову вийти на прогулянку, стромляли в ті відра свої цікаві носи й по-дурному запитували:
— Ремонтуєте?
— Поки що руйную, — відповідав я неприязно.
І ще молив усіх на світі богів, щоб не занесло в наш двір когось із кафедри. Особливо студента. Можна було тільки уявити його обличчя, коли б він побачив шанованого всіма професора з двома помийними відрами, в пилюці, в грязюці, як чорта!
Та все нарешті скінчилось, і ось я, вмившись, сиджу за столом і допитуюсь у своєї дружини:
— Так скільки я заробив?
Спав тої ночі, як давно вже не спав. А ще через день, якраз у суботу, приходжу з інституту, а вдома новина: привезли ванну, раковину й унітаз. Імпортні. Салатового кольору. Вже і встановлені: забіг Вася, за дві години впорався.