— Знов на сотню наколов? — спитав похмуро дружину: розвертався такий фронт робіт, що я боявся і думать про наші не такі вже й великі заощадження. Махнувши рукою, поплив, як то кажуть, за течією.
— Не взяв ні копієчки! — відповіла, тріумфуючи, дружина. — Попросив тільки дозволу користуватись нашою бібліотекою.
— І ти йому, звісно, дозволила? — Навчений гірким досвідом я давно відучив своїх рідних давати книжки в чужі руки. Дітям, які жили вже окремо, і то записував. Узяв — принеси й постав на місце!
— А що я мала робити? І копійки ж не взяв!
— Із якою книжкою ми розпрощалися навіки?
— Чому розпрощалися? — спалахнула дружина. — Він же не дав підстав так про нього думати.
— Не вистачало, щоб дав. То яку книжку цей інтелектуал поцупив, якщо не секрет?
— Не секрет: «Боги, гробницы, ученые».
«Боже! — заволав подумки я. — Моя найулюбленіша книжка!»
— Краще б він ще одну сотню з нас здер!
— Я так і знала: влаштуєш скандал! Лише тому, що цю нещасну книжку дала я, а не ти...
— Який скандал?! Який скандал?! — Пожбуривши портфель, я вже бігав по кімнаті. — Забрали мій раритет, пограбували серед білого дня, а ти й слова сказати не смій!
— Не кричи, бо сусіди почують. — У нашій квартирі стіни як ширми. І не хочеш, чуєш усе, що в сусідів. Будівельники, ні дна їм, ні покришки, були чи то глухонімі, чи вирішили за рахунок наших стін звести ще один житловий об’єкт.
Ну, гаразд, заспокоївся трохи. Може ж таки, в того книгоїда прокинеться совість.
— Показуй обнову.
— Сам іди подивись!
Ага, ми вже й образились! Тебе пограбували та на тебе ще й образились! Ну що ж, підемо поглянемо: ми люди не горді.
І ванна, й раковина аж сяяли. І крани індійські хромовані. Уявив, яка розкіш буде купатись, — на душі мов трохи полегшало.
Ану, що в туалеті? Теж салатове чудо.
— Не здумай заходити! — не витримує — гукає дружина. — Вася сказав, що не можна користуватися двадцять чотири години.
Вася сказав! Бог раковини! Пророк унітазів. Ну хай, будемо слухатись Васю. Схилимо голови, посиплемо попелом покори й послуху.
От куди тільки ти, голубко моя, побіжиш, як припече? До сусідів? Чи в парк, що навпроти?
Лягаємо спати, зовсім помирившись. Я довго зла не ношу, а дружина тим паче. За це я її найбільше й люблю.
І в неділю, не витримавши, скупалися в новій ванні. Тим більше що минуло двадцять чотири години.
А в понеділок — нова причина для сліз: Кім Климович завіз кахлі. Оті сині, білі, зелені, червоні і ще бозна-які, що їх надиктував, обміряючи ліктем стіни, Петрович. Завалив майже весь коридор вузькими, на пенали схожими ящиками.
Дружина мене зустріла в сльозах:
— Глянь, що він привіз!
— Кахлі неначе...
— Кахлі! — перекривила трагічно. — А ти поглянь які!
Я заглянув у один ящик, у другий:
— Ну, червоні, зелені...
— Ні, з тобою можна здуріти! — засміялась дружина знервовано. — Червоні, зелені!.. Наші кахлі, не імпортні! Виробництва артілі «Гей, гухнем!».
Тут, признаюся, і мені зашкребло на серці. Як же так: була ж розмова про імпортні. Я добре це пам’ятаю, пам’ять у мене ще дай боже кожному. Що він, зовсім нас вважає за дурників?
Останнє найбільш ображало. Та-ак, тут не витримає жоден психолог.
— Треба завернути назад, — сказала дружина. — Хай не думає, що нам можна що завгодно підсунути!
На тому й порішили.
— Тільки ти про це скажеш.
— Ну-от, я так і знала! Обов’язково за мою спину сховаєшся! Тобі в лице плюватимуть, а ти пробачатимешся... Нагородила ж доля мене чоловіком!
Дружина кипіла весь вечір. До ранку не охолола. І коли з’явився Петрович, то не дала йому й привітатись:
— Ось погляньте, що приволік ваш Кім Климович!
Петрович не зреагував на розгніваний тон моєї дружини. Підійшов до кахлів, заглянув у один ящик, у другий.
— Те, що треба, — сказав задоволено. — Климович зна, що привезти!
— Так це ж наші, не імпортні! — простогнала дружина.
— А на біса мені імпортні! — заперечив Петрович. — Об імпортні я й рук каляти не стану!
Від такого несподіваного пасажу моїй дружині й подих, як то кажуть, забило. Та й я онімів. Петрович же сердито продовжував:
— Для імпорту великого розуму не треба: і дурень з імпортом справиться! Ліпи узор до узору, та й по всьому. А я, вибачайте на слові, не ліплю, а малюю. Мені кольори потрібні, а не готові узори... Та що говорити: зроблю — самі побачите. Де у вас, хазяйко, відро? А ночви знайдуться? Почнемо, мабуть, із кухні.
Петрович зайшов на кухню, подивився на обколупані стіни, несхвально похитав головою:
— Ви оббивали?
— Та я.
— Воно й видно... Ну, нічого, поправимо. Добре, що хоч стіни не повалили... Знацця, так: не заглядати й не підказувати, поки й закінчу. Одну стіну викладу — покличу. Не сподобається — шукайте іншого майстра. Хай кладе уже імпорт. А я з вас не візьму ні копієчки.
Дружина ворухнулася було заперечити, але Петрович усім своїм виглядом дав зрозуміти, що питання, як то кажуть, вичерпане. Заніс до кухні сумку з інструментами, відро і пластмасову балію («Отак без ночов і живете? Ну й ну!»). Затягнув пару мішків з цементом, пісок (усе це завіз той самий Кім Климович), став перебирати ящики з кахлями. Я кинувся був на поміч, щоб уже разом заносити, але Петрович відхилив мою допомогу:
— Не треба, хазяїне! Ви вже своє зробили.
І зачинив за собою двері на кухню.
«Професор», нічого не скажеш!
Мені теж треба було бігти в інститут. Відчував себе винним перед дружиною, наче покидав її на полі бою одну (на сто відсотків був переконаний: «професорові» доведеться піти, так і не скінчивши роботи), але що міг зробити, коли в мене лекції («Слава богу, що лекції!»).
— Я постараюся пошвидше вернутись. А ти тут не дуже переживай. Якщо не так — іншого знайдемо! — кажу до дружини бадьоро.
— Іди вже, йди! — насмішкувато сказала дружина: невже вона й справді не вірила, що в мене саме сьогодні дві пари?
І я пішов, і пробув в інституті майже до вечора, хоч розраховував повернутися раніше. Крім отих двох пар, на мене навалилося стільки, що я згадав ремонт і «професора» лише тоді, як пішов з кафедри.
Їхав додому, і душа була не на місці: як там? Що там? Чи не доведеться мені знову оббивати всю стіну? І на біса ми затіяли цей триклятий ремонт! Не могли ще кілька років спокійно пожити!
Я вже злився на Кравця, Кіма Климовича, який утягнув нас у цю авантюру, та ще до того ж виявився несерйозною людиною. Мова ж ішла про імпортні кахлі, а він приволік вітчизняні. На тобі боже, що мені негоже! Хоча: це ж Петрович, виявляється, сказав, щоб дістав тільки наші.
«Одного поля ягоди!» — злився, їдучи вже в метро. Під дверима своєї квартири зупинився, прислухавсь (у нашому будинкові двері такі, що чутно й на вулицю. Проходиш мимо тієї чи тієї квартири, немов мимо гучномовців: «О, знову Пархоменки сваряться! І як їм не набридне!», «А це що в Діденків шкварчить? Не інакше — яєчня. Точно яєчня, та ще й на салі!»). Тож я прислухавсь, чи не стука, не грюка — анічичирк. І жодного голосу. Отже, «професор» пішов.
Двері відчинив обережно. Тихо зайшов, готуючись побачити дружину на ліжку, з мокрим рушником на лобі.
І застиг: коридор був освітлений, мов на свято. І люстра вгорі й обидва світильники палахкотіли на повну потужність.
— Іванку, ти?
Голос жінчин пролунав, наче дзвоник. Тільки під час медового місяця вона до мене так мелодійно зверталась.
Вийшла з кімнати — сяяла не менше од люстри.
— Що сталось? — питаю зачудовано. — Зняли вашого директора? Чи тобі нарешті пошили костюм, який ти замовила два роки тому?
— Ні те, ні друге, — відповіла вона весело. І поманила мене за собою: — А йди-но сюди!
Переповнений подивом, я пішов за дружиною. На кухню.
— Ну як? — дружина аж набік відступила, щоб мені було видніше.
І я побачив стіну. Ні, вже не стіну — велетенську, од підлоги до стелі, картину. Ні, не картину: вишиванку. Вишивку, настільки досконалу й майстерну, що одразу ж подумалось: такій місце лише в музеї! Стіна жила, стіна дихала кольоровою гамою, переливалася ніжно зверху донизу і знизу доверху. Стіна наче розсунула вузьку нашу кухню, підняла низьку стелю. Кухня й справді здавалася зараз вищою, ширшою, ніж була насправді. Мені аж не вірилось, що це — наша кухня.