— То як? — дружині вже, мабуть, не терпиться почуть мою думку. Наче не «професор» — вона сотворила це диво.
— От тобі й «Гей, гухнем!» — вирвалось мимоволі в мене.
— Бачиш, а ти плакався, що не імпортні!
«Я плакався! Я!..» — і не міг нічого сказати.
Наступні дні, поки й працював у нас Петрович, я вже не так в інститут поспішав, як з інституту додому: а чим іще приголомшить «професор»? І жодного разу не був розчарований: і кухня, і ванна, й туалет наряджалися (саме наряджались!) у кахлі, як жінки на свято. Й невпізнанно мінялися.
Найдовше провозився Петрович у ванній. Виклав над ванною справжнісінький натюрморт: чотири троянди, кожна іншого кольору — біла, червона, жовта, рожева. Квіти були мов живі, коли я вперше глянув, то мені так і запахло трояндами.
— Ну, Петрович, ну, молодець! — Я й подумати не міг, щоб із звичайної кахлі можна було викласти таке диво.
А надвечір повернувся з роботи й застав дружину замалим не в сльозах:
— Вирубав!
— Що вирубав?
— Троянди вирубав! Усі до одної.
Кинувсь до ванної: там, де цвіли ще вранці троянди, похмуро сіріла стіна.
— Він що, збожеволів? Не могла його зупинити?
— Такого зупиниш! Просила, молила, мало не на колінах ставала: рубає, і все! Злий пішов — навіть не попрощався. Буркнув тільки, щоб завтра чекали.
Я дивився на поколупану стіну і думав, що чоловік і справді збожеволів. Отаку красу знищити!
Вранці напустивсь на Петровича:
— Що ви вчора накоїли? Ми всю ніч не спали!
— А я, думаєте, спав?
— Отаку картину знищити!
— Картина! — пирхнув Петрович. — Наліпив, як на Бессарабці в перекупки! Наче на продаж...
— Але ж нам сподобалось.
— Мало що вам подобалось! Вам і будяк наліпи, то сподобається! — Петрович уже був у ванній: сипав у балію пісок, кидав цемент. Усім своїм виглядом давав зрозуміти, що ми йому заважаємо. І ми змушені були одступитись.
За дві години сам нас покликав:
— А ходіть-но сюди!
І коли ми ступили до ванної, царським жестом показав на нещодавно поколупану стіну:
— А подивіться!
Там, на блакитному тлі, доцвітала одна-єдина троянда. Її давно, мабуть, зрізали, вона розквітала вже у вазі, а потім її вийняли й кинули, і вона, палаючи, зависла на оцій ось стіні, й три яскраво-гарячі пелюстки, як три криваві сльозини, одірвались від неї й скрапували донизу. Ще секунда, ще мить — і вони впадуть на дно ванни, а троянда все ще цвіла: останнім подихом, останнім покриком, і хотілося її підхопити, понести обережно назад — до вази, так обережно, щоб не згубилася по дорозі жодна пелюстка.
Переповнені щемом, ми стояли й мовчали, і Петрович упивався нашим мовчанням.
Петрович працював у нас п’ять днів, і майже щодня, здебільшого пізно увечері, заскакував Кім Климович: саме заскакував, а не заходив, уривався, мов вихор, ще з порога питав: «Ну як, просувається?» І, не слухаючи, заглядав то на кухню, то до ванної, то до туалету, а потім поспішно: «Бувайте!» — і вже в коридорі: «Так нічого більше не треба?» Хоч із таким же успіхом міг би й не питати: зникав швидше від звуку. Блискавка якась — не людина, розжарений згусток енергії. Як він такий темп і витримує?
— Витримує! — з якоюсь аж гордістю казав про нього Петрович. — Підсадити до білки в колесо, то й білка з ніг звалиться, за ним ганяючись. У шість — на ногах, у сім — на роботі. На базі давно вже звикли, що хоч як би рано прийшов, усе одно директора застанеш. Усе хазяйство оббіжить, кожну машину обнюхає — ні з чим не сховаєшся. Зате спитайте, коли була остання аварія. Забули, мабуть, і коли...
За свою роботу, за кахлі й цемент, за унітаз, ванну й раковину Петрович узяв з нас, як сам казав, по-божому. Дружина на витерпіла, збігала в ремонтну контору, дізналась про ціни: Петрович узяв більше, але хіба ж можна зрівняти його роботу з тією, що ми бачили по інших квартирах! Наша квартира співала! До того ж ми не мали мороки, дістаючи кахлі й цемент, не вбивали часу на ванну чи раковину, до всього ще й імпортні: речі зовсім недосяжні для отаких, як ми, «тилегентів» (вислів Петровича). Тож ми по глибокому, як то кажуть, роздумові прийшли до одностайної думки, що врешті-решт виграли, а не втратили, вдавшись до послуг Кіма Климовича. І, вдячні йому, запросили на прощальну з Петровичем вечерю.
Кім Климович спершу категорично відмовився (немає часу), потім так само категорично погодився. Вже пізніше я довідався про причину його згоди. Але давайте по порядку.
Кім Климович мив руки під краном (одкрутив, як то кажуть, на повну котушку), допитувавсь весело:
— Як водичка, тече?.. А троянда?.. — І вдавано-грізно до Петровича: — То чого мені не поставив такої? — Звертався до нього на «ти», хоч Петрович був старший від нього. За звичкою, не діждавшись відповіді (та вона, мабуть, була йому й непотрібна), продовжував: — От тепер і у вас як у людей! Жизнь є жизнь!
Їв так само швидко й напористо: підмітав, що тільки було на тарілці. А було всього: дружина таки постаралась, відкрила навіть баночку кетової, подарованої мені на п’ятдесятиліття. Світлі очі Кіма Климовича одразу ж засікли ту баночку: простягнув руку, поставив коло себе:
— Ікорка? Де дістали?
Я став пояснювати, але він мене вже, здається, не слухав: набрав ікри ложкою, щедро намастив на хліб.
— Тобі не можна! — чи то жартома, чи всерйоз сказав Петровичеві, який теж потягнувся рукою до заморського дива. — Ти нею отруїшся. Наминай он картоплю. Пий свої сто грам і більше не смій. Ти мені ще потрібен. Ясно?
— Ясно, — відповів невесело Петрович: Кім Климович власноручно налив йому рівно сто грамів, віддав мені пляшку: — Сховайте! — Собі ж навіть не капнув, сказав, що спиртного не п’є зроду. — Не п’ю, надивився!
— А я, щитайте, змалечку пив! — похвалився Петрович: він не те що вихилив — вилизав чарку. Очі його одразу ж узялися блеженною плівочкою, він довго сидів, дослухаючись, як горілка розтікається у нього всередині. — З тринадцяти років. У селі як було по війні? Голод, холод, отакі ноги тягали! — показав, які були ноги. — Батько загинув на фронті, мати з трьома лишилась. А я найстарший. То на мені — вся робота. Чи в колгоспі, чи вдома. Вип’єш сто грамів самогонки, і ніби не так їсти хочеться. Ідеш і хитаєшся не знати од чого: чи од буряківки, чи од голодухи...
— Жити не вміли! — фиркнув Кім Климович: він уже впорався з ікрою і тепер шастав світлими очима своїми по столу, шукаючи, що б іще покласти на тарілку. — От я ріс: здоровеньким, товстеньким, тільки й того, що ноги циркулем. — Сам посміявся з власних ніг, тільки й сміх його був якийсь дивний: обличчя сміялось, а очі лишалися серйозні. Немов під оцим веселим обличчям було зовсім інше, яке не знало, що таке усміх. — В батька сало в коморі висіло — їж донесхочу! Одріжеш шматяру та й вимінюєш в отаких, як ти...
— Багато ж ви наміняли! — криво посміхнувся Петрович.
— Наміняв, не турбуйся! А не було чого — за послух вимінював: ходи за мною й роби, що я накажу. Я ще малим був, нікого на саночках не катав. Мене катали!
— Пробачте, ви що закінчили? — постаравсь я змінити тему розмови: вона мене починала чомусь дратувати.
— Автошляховий, заочно.
— Диплом як захищали?
— Диплом? Диплом захищав по комплексній темі. Тоді це віталося! Подружився з толковим студентом, усі теоретичні розрахунки і креслення — його, а на мені організаційна робота...
— Щось не розумію...
— Да?.. Ну, туш діставав, ватман... Ватман, знаєте, який дістав? — У нього й зараз загорілись очі. — Імпортний, фінський! Щоб усе по найвищому класу. Ну, організовував передрук дипломів, фотографію стендів. З керівниками домовлявся про консультації... Одно слово, крутився як міг...
— О, це вони можуть! — підніс догори пальця Петрович: від ста грамів він помітно сп’янів — сидів похитуючись.
— Захистилися?
— Аякже! Я на «четвірку», а товариш на «трійку». Жизнь є жизнь. — Він замовк, прицілюючись, що б іще покласти на тарілку. Нічого більше не знайшовши, одклав виделку. — От, приміром, ви — доктор наук. Дорого вам це дісталось?
— Дорого, — всміхнувсь я мимоволі. — Десять років поклав.
— А здоров’я! — Це вже дружина докинула. — Ви спитайте у нього, скільки він на ту докторську здоров’я поклав.
Кім Климович не спитав — лише кивнув головою. «Яке звання, така й ціна!» — свідчив той жест.
— А кандидатську, приміром, теж так складно? Диплом кандидата наук?
— Кандидатську, можливо, й легше. Але теж не даром дається. — І не втримавсь од іронії: — Якщо, звісно, не комплексно її захищати.
Кім Климович і тут кивнув головою: іронія моя до нього не дійшла. Ця людина, здається, все сприймала тільки всерйоз.
— От у мене знайомий кандидат наук. — Обличчя його освітилося замріяно. — Завлаб. — Мені почулось: «завраб». — Має п’ятсот карбованців щомісячно і нуль цілих мороки. Прийшов, дав указаніє і посвистуй у дірочку. Не жизнь, а малина! Не те що в директора...
— Ну, не така вже й малина! — заперечив я: сам колись завідував лабораторією. — Там свої проблеми...
— Да? — перебив він мене недовірливо. — Мені б ті проблеми!
— Вони щодня в шість устають, а в дванадцять лягають, — втрутився Петрович: він майже не їв, боявся мабуть, послабити дію горілки. — Субота, неділя, кому вихідний, а вони все на базу й на базу. Як та жінка й терпить?
— Терпить. Звикла. Зате моя база — як часики! — похвалився Кім Климович. І звівся одразу ж: — Спасибі за хліб-сіль, нам пора бігти! Петровичу, закругляйся! Не надійся, більше не наллємо.
Петрович піднявся й собі, подав нам долоню-дощечку:
— Звиняйте, коли що не так.
— А гроші? — спитала дружина.
— Та то вже зайду завтра. Вечірком. — Петрович запам’ятав, мабуть, недопиту пляшку горілки. Але Кім Климович і тут убив його останню надію:
— Разом заїдемо. Я тебе й додому відвезу. І гроші оддамо твоїй жінці.
Обличчя Петровича відразу не те що померкло, а якось наче згасло. Нам стало аж незручно за безцеремонність Кіма Климовича. Ну, та це справа, як то кажуть, внутрішньо їхня, нас вона не стосується.
Провівши гостей, дружина якийсь час замислено прибирала зі столу (я, одягши її фартушок, мив посуд у салатовій раковині). Потім спитала:
— Цікаво, чому він розпитував про дисертації?
— Просто цікавився...
— Просто? — перепитала недовірливо дружина. І заперечливо похитала головою: — Це, по-моєму, не така людина, щоб чимось просто цікавитись.
— Ну, не думаєш же ти, що він серйозно хоче стати кандидатом наук! — Я навіть засміявся з цього припущення. — Комплексних захисників у наш час, слава богу, немає.
— Даремно смієшся, — ображено сказала дружина. — Така людина до чого завгодно може серйозно поставитись... Ти з ним будь обережніший: запряже — будеш робити йому дисертацію.
— Ну, так уже й запряже!
— А ти що, не впрягався? Юхту забув?
Мене наче обварило окропом. Був, був такий гріх, каюся, грішний! Юхта, синок відповідального працівника нашого міністерства, недоук, якого п’ять років перетягали з курсу на курс, потім три роки гирею висів на моїй бідній шиї: «пік» кандидатську. «Пік» не він — я, тоді ще доцент, що виходив на докторську. («Ви працюєте над докторською, для вас же краще буде, коли під вашим керівництвом захиститься ще один кандидат», — м’яко слав ректор). Як я потім себе кляв, що погодився! Як його ненавидів! І «пік». «Пік», щоб тільки швидше позбутись.
Ну, та це — справа минула. «Жизнь є жизнь», і хто без гріха — киньте у мене чимось поважчим.