А тут дармові сто карбованців! А то, гляди, й більше.
Слово по слову — умовили:
— Та візьму, дайте хоч поїсти спокійно!
І в профкомі так і сказала:
— Оце б і не їхала, якби не чоловік та дочка. В шию випихають до моря.
— І правильно роблять! А то вік проживеш і світу білого не побачиш.
— Та побачу ж, побачу. Тут і не схочеш — побачиш.
Одержала путівку, понесла додому, а чоловік уже її й виглядає:
— Принесла?
— Та принесла — куди вона дінеться.
— Дай сюди!
Взяв, до столу обережно поніс. Окуляри надів, роздивляється.
— Сто вісімдесят карбованців! А ти відмовлялась... З двадцять дев’ятого листопада... То це тобі й їхати скоро?..
— Та скоро ж: сказали, щоб післязавтра й рушала... Принесла мороку на свою голову!
— Поїздом?
— Та вже ж не отим чортопхаєм! — В літак нізащо б не сіла: поки на землю впаде, тричі встигнеш померти. Дивувалася про себе: як ото люди й не бояться — літають?
— То я тобі й квиток дістану.
— Дістань, як не важко.
Сходив другого дня, приніс їй квиток. Не купейний — плацкартний. Їхати ж менше доби, то навіщо гроші викидати на вітер? Відрахував іще копійка в копієчку на зворотну дорогу, позітхавши, вимуляв зайву десятку:
— Оце тобі на ситро. Ну, й на постіль у вагоні.
Ольга більшого від нього й не ждала: і так оно поки народив, то й посинів! Квиток, гроші сховала до гаманця, де вже лежало сто двадцять карбованців, про які чоловік і гадки не мав. Узяла в себе на фабриці з їхньої, жіночої, каси: котрий уже рік вони в кожну зарплату по десятці скидаються. Рік мине — і сто двадцять карбованців. Чи захворіє хто, чи дітям подарунок купити, чи ще якась дірка в хазяйстві — каса завжди виручала. А тут все-таки курорт, за тисячу від дому кілометрів — мало що може статися. Та й своїм же сякі-такі подарунки збиралася купити. Не процвиндрить же їх...
Стала збиратися в дорогу: пакувати чемодан. Плаття, блузки, спідниці, запасні черевики — наче не так і багато, а чемодан ледве закрили. А тут іще чоловік, Микола Ригорович:
— Ти наче заміж збираєшся. Чужих чоловіків заманювати.
Ольга те як почула — до чемодана. Одкрила і ну все назад вигрібати.
— Ти що?
— Не поїду! Щоб ти мене потім поїдом їв?
Микола Ригорович бачить, що діло всерйоз, одразу ж включив задній хід:
— Та я ж пожартував! З тобою вже й пожартувати не можна.
— Таким не жартують. — І — шварк, шварк з чемодана. Що Микола Ригорович перехопить, назад покладе, вона знову пожбурить.
— Ну ж баба дурна!
— І довго ми отак гратися будем?
Врешті таки втихомирилась. Уже він закрив чемодан, обв’язав паском. Щоб не розкрився в дорозі.
У трамваї спитав:
— Купальник не забула?
— Не забула!
За тим купальником всі магазини оббігала. Бо завжди отак: не треба — лежить на виду, треба — під прилавок ховається. Купальники то були, навалом лежали, але то малюнка такого, що бугі-вугі в ньому викручувати, то вже все майже відкрито. А їй же не шістнадцять — за сорок!
Врешті знайшла: темно-синій, в червону смужечку. Принесла додому, і перше, що спитав чоловік, за скільки купила.
— Деруть, скільки хочуть! — мовив із досадою. — Ану придінь!
— Та ти що? Серед білого дня роздягатися буду!
— А там уночі будеш купатись?.. Придінь, придінь, не розгубиш!
Збентежено сміючись («Змалився на старість!»), пішла в спальню, роздяглася, наділа — купальник так її і облипнув!
— То заходь, подивися!
Зайшов, подивився ревниво, чи все, що треба, заховано: шиють же! Махнув рукою: можеш скидати.
— Вийди, — сказала чоловікові Ольга, — мені переодягнутися треба.
Так що купальник лежав у чемодані, і було потім сміху з того купальника, коли вже до місця добралась, а там, у Чорному морі, тільки дельфіни й купаються: вода не вище шести градусів. Руку встромиш — одразу ж і висмикнеш. Попозгадувала ж голову профкому: того б сюди, в оцю воду, чорта старого!
Та все це буде пізніше, коли вона добереться до моря, а поки що вони заходять у плацкартний вагон, де на неї чекає верхня полиця. Микола Ригорович ту полицю одразу ж і попробував: чи міцно тримається, чи не впаде серед ночі. Начебто міцна! Чемодан іще висадив, а далі вже й не зна, що робити.
— Ну йди вже, бо Нюра ось-ось прийде зі школи.
— Ти ж пиши!
— Та писатиму ж... Не забувай газ виключати. — Найбільше боялася, що вони тим газом потруяться. — Та борщ виставляйте, щоб часом не скис. — Наварила, насмажила: на тиждень, не менше.
— Та виставлятимем... То бувай!
Кивнув головою, пішов. Не поцілувалися навіть. Такого в них зроду-віку не водилося: цілуватись, тим більше — на людях. «Баловство, — казав Микола Ригорович. — Ото тільки слину пускати».
Та й правда: хіба в тому життя, щоб день і ніч цілуватись? Он їхні сусіди тільки й знали, що одне одного цьомкали. Аж дивитися неловко. А як заведуться, то й чорти з переляку тікають світ за очі.
Цілувалися, цілувалися та й доцілувалися: до розводу. Він забіг кудись на край світу, а вона все забути не може: щодня проклинає.
Ото так із поцілунками.
Пішов чоловік, і так їй враз стало тоскно на серці, так сумно й незатишно, що ледь не заплакала. «Господи, та куди ж це я їду? За якою лихою годиною? Та вони ж там без мене зовсім охлянуть!» Таке, хоч хапай чемодан та біжи за чоловіком услід!
А тут ще й сусіда принесло: молодий чоловік, а бакенбарди як у пройдисвіта. І очі... Так і бігають очі.
Зайшов, не вітаючись, кинув на нижню полицю полотняну сумочку з намальованою голою дівкою, ще й не нашим написом, вслід і кожушок пожбурив — лишився у светрі.
— На курорт, мамашо?
Бач, догадавсь і про це. Ну, від таких очей ніщо не сховається.
І виймає карбованець:
— Заплатите за постіль, а я прошвирнуся по вагонах. Дружка загубив.
Пройдисвіт, точно пройдисвіт. Побіг за дружком, щоб удвох легше орудувать.
І, влаштовуючись на ніч (той, із бакенбардами, не появився й досі), перетягнула чемодан на полицю, ремінцем прив’язала за ручку до ноги.
Хай тепер спробують украсти! Хіба що разом із нею. Спала погано. То трусило й кидало, а то все здавалося, що отой, із бакенбардами, до її чемодана підбирається.
«І нащо я, дурепа, на той курорт їду? Лежала б оце у своєму ліжку та й горя не знала б...»
А вагон — гойдик та гойдик, а колеса — стук та стук: все далі й далі від дому, все ближче до санаторію. І Перекоп уже проїхали, і ось уже й Крим — степ рівненький такий, що хоч котися по ньому. Де ж гори поділися?
— Гори, мамашо, праворуч, — отой, із бакенбардами. — Біля Ялти. А ми в Феодосію направляємось.
І ось вона, Феодосія (колесами заледве в море не в’їхали), і санаторій, до якого попопхалася, чемодан несучи. Могла б узяти таксі, та грошей пожаліла. Ноги ж свої, не одпадуть. «Невелика пані, й пішки пройдеш!»
Поселили її в кімнату на двох, сказали відпочивати сьогодні, а завтра вже до лікаря, який визначить, що в неї болить і як лікуватися. Напарниці ще не було, й Ольга зайняла ліжко від дверей. Біля вікна було б їй зручніше, але вона займати його посоромилася, щоб не подумали, що нахаба: прийшла і захопила, що краще... Тож зайнявши ліжко від дверей, сяк-так розвішала одяг у шафі й подалась одразу ж до моря. Хоч і бачила вже з вагона, з вікна, коли проїжджали, та хотілося підійти, доторкнутися до нього.
Стояв саме туман: молоко молоком, за десяток кроків нічого не видно. Море лежало непорушне, аж мертве, тільки — плюсь, плюсь ледь помітними хвильками на берег піщаний. Море наче витікало з туману і розчинялося в тумані, таке ж сіре й невиразне. А десь у глибині, за стіною густою, невпинно стогнав-гудів пароплав, що ніяк, мабуть, не міг прибитися до берега. Сумовитий той звук пронизував туманом закутаний простір, і їй уже здавалося, що то й не пароплав, а якась істота жива, спливши з глибини, скаржиться на гірку свою долю.