Присіла, опустила руку до маслянистої поверхні, і вода ледь помітно ворухнулася під долонею, лизнула її холодним своїм язиком.
«Оце накупаюсь!»
І розсміялася, згадавши, як за купальником бігала.
Напарниця приїхала того ж таки дня, увечері, й Ольга одразу ж подумала, що й людина, гляди, непогана: тиха, спокійна. Тільки дуже ж якась хвороблива. Лице жовте, аж спите, і білки жовтизною залиті. Ще молода, а руки-ноги покручені: вся надія на грязі, що їх возять сюди за десятки кілометрів із якогось лиману, — кажуть, що допомагає. Ну їй, Ользі, оті грязі не дуже потрібні, вони їй, можна сказати, до лампочки: зроду-віку жодної хвороби не знала. Навіть грип і той її стороною обходив. Лікар, коли вона до нього пішла другого дня, попотоптався довкола: «Вас, шановна, і лікувати ні від чого». Голова не боліла, нирки й печінка здорові, серце — як дзвін. «То на щось, може, скаржитесь?» — спитав із надією. «А на що мені скаржитися! — розсміялась Ольга. — Хіба що на чоловіка». Вистукував, вислуховував, заходив і з того боку, й з іншого. «Одягайтеся», — сказав потім. Довго сидів над історією хвороби — не знав, що записати. «Значить, так: відпочивайте, побільше гуляйте, дихайте свіжим повітрям. Морське повітря — воно, знаєте, той...»
Ну, вона й дихала. Якщо вже приїхала — дихала.
Перші кілька днів на серці тоскно було: все про своїх думала: як вони там, чи не голодні? Написала навіть їм одразу ж листа, нагадувала, де що лежить та стоїть, щоб брати не забували. А потім потроху звикати стала, навіть подобалося тут.
Досі жодного разу не відпочивала як слід. У відпустку то йшла, брала відпустку, двадцять днів випадало щороку. Але за ті двадцять днів так намотаєшся, що під кінець одна думка: «Господи, хоч би на роботу пошвидше!» Не один тиждень уже на роботі од відпустки до тями приходила.
Перечистити все й перепрати.
Прибрати в усіх закутках.
Заготувати на зиму: наконсервувати, наварити, в банки позакручувати.
Перелатати й пошити.
В село до матері з’їздити, допомогти їй городину зібрати.
Та хіба мало що чекає на жінку у відпустку! День і ніч крутись, спокою не маючи. Про те, щоб сходити в кіно або в театр чи просто так з чоловіком прогулятися під ручку, й подумати ніколи. «Баловство», — казав Микола Ригорович, що й сам як упряжеться під час відпустки в роботу, то до останнього дня не вилазить.
А тут ходи та гуляй, їж та спи — ото й усього клопоту. Та ще майже щовечора як не кіно, то концерт або танці. Фільми, щоправда, були здебільшого з отих: бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. І концерти на те розраховані, що курортникові дітися нікуди, курортник усе проковтне, що йому не піднесуть, бо не знає, куди час той дівати. Од неробства суне й на танці, хоч удома його й калачем туди не заманиш.
Пішла якось і Ольга.
Сама б і не пішла, так сусід, із яким сиділи за одним столом у їдальні, їх обох запросив:
— Милі дами, ну як вам не сором! Через вас же захід культурний зривається!
Удвох уже довго радилися: йти чи не йти. Ольга була за те, щоб не йти, вона вже забула, коли й танцювала. Надя ж умовляла сходити хоч раз — подивитись.
— Не обов’язково ж танцювати. Глянемо одним оком та й підемо.
Причепурились, одягнулися в щонайкраще. Сміючись, духами одна одну побризкали і, помолоділі, мов дві школярки, що вирішили потай од строгих своїх учителів ускочити в шкоду, подалися на танці.
А там музики, а там пари кружляють. Старі, молоді і геть зовсім такі, що як тільки їх ноги й тримають! І сусід до них розчервонілий підскочив. У костюмі парадному, в черевиках блискучих, у краватці червоній — хоч куди в них сусід!
— Милі дами, прийшли! Прошу до танку!
Підхопив першу Надю, що відмовлялась, а до Ольги очима сяйнув: мовляв, пробачте, я зараз. Та Ользі й не досадно ніскілечки, Ольга танцювать і не збиралася («Якби мене оце Микола Ригорович побачив — убив би!»), вона от трохи подивиться та й піде, Надю діждавшись. Але сусід був не з тих, щоб одступився одразу: вмовив і Ольгу. І ось вони танцюють, підхоплені знайомою мелодією (пам’ятаєш її? Пам’ятаєш? Боже, як давно те було!), ось вони кружляють у танці, наче вихоплені з далеких тих років, коли все було лише попереду, а не позаду, і ноги несли тебе так, наче на них виросли крильця. Ольга кружляла, кружляла, не слухаючи сусіда свого, що весь час щось їй говорив... Він таки дуже добре танцював, цей їхній сусід. Ольжине тіло саме собою спиралося на його теплу долоню... спиралося, лягало й летіло-летіло в неземний якийсь світ...
Зупинилися, задихані, коли мелодія згасла, й Ольга відчувала блискіт власних очей, й на всю щоку рум’янці, й жар тривожний губів. Він якось дивно подивився на неї, схилившись, тихо спитав:
— Хочете подивитися на море при місяці? — Немов це було найбільшою таємницею, що стосувалася тільки їх двох.
Ольга безпорадно оглянулася за Надею: Наді на тому місці, де полишили, не було. А він її вже вів примовляючи:
— Саме повний місяць. Картина — варта пензля Куїнджі!
Хто такий Куїнджі, Ольга знала, бачила якось його пейзаж, і їй по-справжньому закортіло подивитися на море. «Тільки гляну й назад», — сказала сама собі, виправдовуючись перед Миколою Ригоровичем. Наче він її міг почути й побачити.
Не бачила в цьому гріха — морем помилуватися, тому й пішла з ним у парк. В іншому разі — з місця не зрушила б!
Місяць і справді світив на півнеба. Такого великого місяця Ольга зроду-віку не бачила. І море лежало, коли піднялися на пагорб, як на долоні. Й золотиста доріжка від місяця: переливається, сяє, губиться в замріяній далі.
— Гарно? — спитав він її пошепки.
— Ой, гарно! — Ользі зараз здавалося, що ота золотиста доріжка побігла і по ній. Всю ніч отут би простояла, милуючись оцим краєвидом.
А він раптом її обняв, поліз цілуватись...
Вирвалася, смалонула по морді — на три метри відкинула. Перечепивсь — і в кущі: тільки зблиснув підошвами.
А вона, обернувшись, щодуху побігла з парку. Вскочила в коридор, вилетіла на третій поверх, забігла в номер, зірвала блузку, спідницю, пірнула з головою під ковдру — в постіль. Лежала, зачаєна, і в ній билась одна і та ж думка: «Що ж тепер буде?! Ой, що ж тепер буде?!» Бо здавалось Ользі, що вона його вбила. Або скалічила. Шмагонула ж, руки не жаліючи. Аж опухла, здається.
Зайшла Надя, ввімкнула світло:
— О, ти вже спиш? А я думала, що ти з нашим сусідом гуляєш.
— Вже погуляла, — буркнула Ольга. І щоб Надя не подумала про неї нічого поганого, розповіла їй усе як на сповіді.
Дивилися потім одна на одну й сміялися. Як божевільні сміялись. До гикавки. До сліз. Пили по черзі холодну воду, споліскували під краном обличчя, мов заспокоювалися трохи, а потім — глянуть одна на одну і знову заллються...
— Він тепер і рідну жінку цілувати боятиметься... Пішли подивимося, може, й досі лежить у кущах...
Це все Надя. Ольга ж від неї тільки відмахувалася: замовчи, бо помру!..
Вранці не пішла на сніданок: хай усі поїдять, потім вона. Надя сходила сама, повернувшись, сказала, що сусід, наївшись учорашнього, ще не з’явився.
З’явився в їдальні на третій день. Сидів тепер за іншим столом і, коли «милі дами» проходили мимо, одвертався. Щоб сховати, мабуть, синяк, який розцвів на всю щоку.
Ольга ж більше ні ногою на танці. І в кіно йшла неохоче — більше заради Наді. І коли одержала телеграму, то не дуже й журилася, що доведеться лишати санаторій.
Телеграма прийшла вже увечері. Ольга не часто в ящички ті й заглядала, де лежали телеграми й листи: чоловік зроду-віку листів не писав, більше вона вже одписувала. Скаже, бувало: «Ти хоч слово напиши!» — «А що дописувати? І так знають, що здоровий, живий». Тож не дуже надіялася, що Микола Ригорович відповість на кілька її листів, та все ж заглядала вряди-годи: а раптом візьме та й напише. Заглядала, заглядала — та телеграму й прогавила.
Надя принесла:
— Олю, танцюй!
А в неї й серце зайшлося: це ж щось удома!
Розгорнула телеграму, стала читати — літери перед очима скачуть: