«Толика забирають до армії. Двадцять третій Микола».
Перечитала ще раз і ще: ніяк не могла второпати, чого це її чоловік раптом став двадцять третім.
— То на пошті наплутали, — догадалася Надя. — Треба, мабуть, читать: «Двадцять третього». Завтра сходимо, узнаємо.
Завтра? Чого завтра? А може, Толика не двадцять третього — раніш забирають до армії? Та вона й ночі не переживе, ранку чекаючи!
— Тоді сходимо вдвох! — вирішила Надя. — Удвох веселіше.
Зібралися, вийшли.
— Та не біжи так — встигнемо!
А їй здавалося, що вже й пошта от-от закриється.
— Двадцять третього, — прочитали на телеграфі. — Двадцять третього числа вашого сина забирають до армії.
Повернулася, сіла на ліжко, застигла. Уявила Толика: худого, нещасного, з головою, наголо стриженою, — бачила колись допризовника: шапка на очі налазила. «Тобі воювать! — подумала. — Тобі ще треба біля матері бути!» І хоч Толик у неї був, слава богу, нівроку, чомусь зараз не могла уявити його якимось іншим.
«А я тут жирую! Убить мене мало! Поїду!»
Кинулася до чемодана, поклала на ліжко, відкрила.
— Ти що?
— Поїду. До сина.
— Коли? Оце зараз? Та чим же ти оце серед ночі поїдеш? Почекай уже завтрього — квиток же треба купити. Та й до головного лікаря зайти — відпроситися.
Ледве умовила. Поставила назад чемодан, роздяглася, лягла. Заспокоювала себе думкою, що сьогодні ще двадцяте, три дні попереду, встигне добратись і побути з сином, а спокій не йшов.
Не йшов і сон.
Лягала і так, і сяк, і на спину, й на бік лягала. І не одна, мабуть, година спливла, незабаром і ранок, а спати не хочеться, й квит!
І думки: все про сина, про Толика, якому віддала півжиття.
Бачила сина в лиху годину, коли він потрапив під автобус. Спускався на санчатах униз, вискочив на вулицю і — під машину. Вона саме готувала обід (була неділя), коли в двері постукали так, що здавалося — вивалять.
Побігла, одчинила: сусідка. Волосся розпатлане, очі безтямні.
— Ой, Ольго, біжи! Там твого синка задушило!
Як була в халаті, в капцях домашніх, ганчірку навіть не кинувши, вискочила надвір, на мороз. Як бігла, що думала, не може й досі згадати. Пам’ятає лише свій крик, коли побачила зім’ятого під колесами Толика і густо розбризкану кров.
Той крик переслідуватиме її все життя, навіть в останню хвилину, коли помиратиме: прийде до неї забирати свідомість...
Підхопила на руки, коли його визволили, побігла, не знаючи й сама, куди біжить. Життя її обірвалося, скінчилося під колесами отієї машини. Попереду лише порожнеча і кількамісячний жах, коли Толик лежав у лікарні, а вона й на хвилину не полишала його одного. Коли всі лікарі умовляли, благали, лякали гангреною... різати... тільки різати... все одно не ходитиме... а вона відповідала їм одне й те ж:
— Ріжте, тільки спершу мене!
Якась сила, якась віра шалена, нелюдське якесь прозріння підказувало їй, що син видужає, що він буде ходити, і вона тільки цим і жила. Не спала, не їла, рухалась як автомат, прив’язана єдиною ниточкою до ліжка, на якому лежав її син.
Коли сина виписували, професор сказав:
— Тільки на милицях!
А вона про ті милиці не могла навіть думати. Не могла уявити свого сина на милицях.
Полишила роботу, всю себе віддала, щоб навчити сина ходити.
Кожен день (три роки підряд) починався з Толикового гіркого плачу:
— Мамуню, не треба, болить!..
Пригортала, пестила, плакала разом із сином, умовляючи:
— Ну крок... Один крок... Більше сьогодні не будемо.
Навіть чоловік не витримував:
— Доки ти дитину мучитимеш? Чи в тебе серця немає?!
Серця, такого, щоб відступитися — полишити сина калікою, не було. Вирвала б його з грудей, коли б заважало. Хай болить, хай щемить, хай крається навпіл, стікаючи кров’ю, — вона щоранку підходитиме до ліжечка сина і вмовлятиме, й пеститиме, одбираючи ковдру, за яку він щосили чіплявся:
— Ой мамуню, болить!
Сама згорала од синового болю.
І не відступилася.
Довіку не забуде той день, коли привела сина в лікарню. Не на милицях — на двох, на своїх. І професор, якого вже не можна було нічим ні здивувати, ні вразити, зняв свою білу шапочку, нахилився, цілуючи їй руки:
— Не я — вся наша медицина перед вами схиляється: ви зробили чудо!
Вела потім сина додому, і було в ній таке відчуття, наче вдруге його народила. Вдруге вдихнула життя.
Тепер усе те позаду. Далеко позаду.
Толик виріс нормальною людиною, хто не знав, не догадався б, що він міг лишитися калікою... Толик поїхав від них в Армавір і там за півроку одружився. Прислав телеграму (так, бачте, йому горіло: не міг написати загодя листа, щоб спитати думку батьків): «Мамо, тату, ми одружуємось. Прилітайте весілля. Цілуємо. Оля. Толя». Отак: Оля — і квит!
— Це він що: з іншим іменем і дівчини не міг знайти? — роздивлявся телеграму Микола Ригорович.
— А чим воно тобі не подобається?
— Та нічого... Тіки ж... І ти — Ольга, і вона — Ольга...
Хоч цим утішив синок! Була трохи ображена отією телеграмою, та не полетіла не тому, що образилась, а тому, що не змогла.
Перед цим застудилася. Груди рвала — бухикала, однак до лікарні не йшла: саме кінчався квартал, горіла робота, начальство мало не в ноги кланялось: виручай, Василівно, надолуж, Василівно! — вона й надолужувала: майже по дві зміни підряд. А одного разу прокинулася: голова вогнем горить і в грудях дере, наче кігтями.
Пневмонія.
Добігалась Олька!
А тут, наче навмисне, телеграма від сина.
— Я тебе полечу! — нагримав на неї Ригорович. — У могилу живцем захотіла?!
Не хотів летіти й сам — її кидати, хвору, — ледве вмовила. І то лише тоді, коли домовився з сусідкою, що догляне. Та й дочка ж коло неї лишалась.
Взяв на тиждень відпустку за власний рахунок, став збиратися в дорогу.
— Ти ж хоч подарунки купи! — стогнала.
— Куплю вже, лежи!
— Соромно буде й перед людьми...
— Та кажу ж, що куплю!
Вимучив комплект білизни та ковдру з верблюжої вовни.
— Хватить, нічого балувати! Мо’, ще й не житимуть...
— Тіпун тобі на язик! — уперше не витримала.
Полетів. Прилетів.
— Ну, як там?
— Нормально.
— Гарне весілля було?
— Нормальне.
— А молода?
— Нормальна.
Бог дав чоловіченька! Не стала більше й розпитувати. Наперед уже знала: про що б не спитала, відповідь буде одна: «нормально». Спасибі, хоч фото привіз: дивиться на свекруху свою молоденьке дівча такими очима довірливими, що полюбила одразу.
«Хоч би ж вам жилося щасливо»...
Отак і не зімкнула очей до самого ранку. Ледь діждалася дев’ятої години, коли прийшов головний. І така рішучість була на її обличчі, що головний не спробував навіть умовляти:
— Що ж, летіть. Даю вам три дні. День — туди, день — там, день — назад. Квиток маєте? — Почувши, що про квиток вона ще не встигла подумати, дорікнув: — Як же ви так? А як не буде? Зачекайте! — бо вона вже й звелася, боячись, що головний передума. Натис на дзвінок — і до секретарки: — Валю, з’єднай із Сімферополем. Із начальником аеропорту. — Поки Валя додзвонювалася, постукав по столу пальцями, і якась зажура проглядала з його немолодих уже очей. — Мій теж в армії, — мовив довірливо. — В Афганістані. Я ще нічого, а дружина день і ніч листа виглядає... Матері, матері, нащо ви нас і народжуєте? — А коли Валя з’єднала його з Сімферополем, вдалося домовитися про квиток, нагадав їй, прощаючись, іще раз: — Три дні! Більше не маю права.
Вона побоялася сказати, що не повернеться. Вирішила твердо цієї безсонної ночі. Син іде в армію, а вона буде на курортах розгулювати? Головному ж дасть телеграму.
«Є ж гарні люди на світі! Бач, про квиток навіть подбав. Хай же їхній синок вертається додому живий та здоровий!»
Бачила на залізничному вокзалі, коли їхала сюди, молодого солдатика, Толикового, мабуть, і віку. Біля квиткової каси... Підійшов, довго м’явся, врешті дістав червоне посвідчення — інваліда війни. Посвідчення було таке ж, як і він, молоденьке. В ньому, здавалося, ще й чорнило не висохло, він його так неловко держав, що одразу ж видно було: дістав оце вперше, — і черга, яка до цього збурено гомоніла й перелаювалась (яка черга без лайки!), одразу ж замовкла, розступилася, даючи йому дорогу до каси. Одступив навіть літній, на милицях інвалід, мабуть, тієї, Вітчизняної, що уже й гроші приготував: «Бери, синашо...» — і така гірка складка прорізала його переоране зморшками чоло, що у неї, в Ольги, й серце зайшлося: «Це ж і мій, може, отак». Бо Толик, коли якось зайшла розмова про армію, що його можуть іще й не взяти, насупившися, твердо сказав: «Візьмуть! Нікуди вони не дінуться: візьмуть!» Толик усьому світові хотів довести, що він абсолютно нормальна людина.