Ольга тремтіла і в черзі на реєстрацію, так промерзла за ці три доби, і, вже сидячи в літаку, тремтіла: все тіло було її наповнене холодом. Видзвонюючи зубами, вона весь час думала про те, щоб не захворіти, не злягти, — мусила живою чи мертвою добратися до сина. А ще з тривогою думала, що хоча б устигнути застати його вдома: минала ж уже третя доба, а літак не летів — ледь повз посеред смоляної безмежності, Ольга поглядала весь час на годинник, і стрілки бігли з нею наввипередки, і час гнав поперед неї.
Оголосили нарешті посадку. Літак усе кружляв і кружляв, наче знущаючись, і вона вже готова була проклясти всіх на світі пілотів.
Сіли нарешті. Довго вирулювали, ще довше чекали, поки подадуть трап. В аеропорту, в Мінводах, так і обдало теплом. Ольга встигла навіть задрімати, чекаючи, поки привезуть багаж. Замерзле тіло її відтавало потроху, їй часом здавалося, що вона зараз не витримає, опуститься на підлогу й одразу ж засне. Але думка про сина, про те, що вона запізнюється, що може його не застати, була сильніша за втому, за сон: тримала її на ногах. Сіла в автобус, поїхала на залізничний вокзал: до Армавіра сто сімдесят кілометрів, а літаки туди не літають.
Так вибилася зі сну, що і в автобусі вхитрилася заснути.
Вокзал був майже порожній, кілька пасажирів дрімали на дерев’яних лавах. Поспіхом пройшла до каси, сказала в маленьке віконце:
— Мені до Армавіра. Будь ласка!
— Поїзд іде тільки вранці, — відповіла їй касирка. — О восьмій. Братимете?
— Тільки вранці? А як же Толик?
Приголомшена, вона мовчки стояла біля віконця.
— Братимете? — вже нетерпляче спитала касирка.
— Так я ж запізнюся! — простогнала їй Ольга. — Син там у мене. Його забирають до армії.
— Нічим не можу вам допомогти, — стенула плечима касирка. — Поїзд іде рівно о восьмій.
— Що ж мені робити? — ледь не плакала Ольга.
— Не знаю й сама, що вам порадити. — В касирки, вже літньої жінки, теж, мабуть, є діти. — Хіба от що... Спробуйте на таксі... З вокзалу як вийдете, то праворуч стоянка таксі... Спробуйте, може, домовитесь...
«Господи, хай би хоч машини були!.. Господи!..»
Вибігла з вокзалу (чемоданисько бив по ногах), повернула праворуч й одразу ж побачила зелені вогники, що світили привітно до неї.
«Хоч би хто не перехопив!..»
— Ви таксі?
— Ми шофери, мамашо. Таксі осьо поруч.
— Голубчики, мені до Армавіра...
— До Армавіра! — протягнув один з них. А другий тільки свиснув.
— До сина... Сина забирають до армії!
— Не можемо, мамашо. Нам на такі віддалі їздити заборонено. Це ж сто сімдесят кілометрів — триста сорок у два кінці.
— Я заплачу, — продовжувала вмовляти Ольга. Не відступиться, отут біля них і помре — не відступиться. — В обидва кінці заплачу. Поможіть же!.. Сина ж до армії забирають!
Одного наче вмовила. Відвів її набік, тихенько спитав:
— Сотню дасте?
— Сотню? — В Ольги не було уже сотні: п’ятнадцять заплатила за оте, будь воно й прокляте, таксі! Та квиток на літак, та три дні ходила в буфет, щоб зовсім не замерзнути, та сюди на автобусі — не було в Ольги сотні! — Туди ж всього сто сімдесят?
— А ризик? — пояснював їй водій. — Одберуть права, тоді й сотня не поможе.
Ольга вже й не торгувалася б. Але ж не було в неї сотні!
— Дивіться, я туди не рвуся, — сказав нарешті шофер. Та й відійшов до своїх напарників.
Ну що їй робити?! Що?! І треба ж було на таксі отім їхати!
Стоїть, лама руки від розпачу, і щось гладеньке, тверде весь час під пальці їй попадається.
Глянула: перстень! Золотий, що його чоловік подарував на заручини. «Не загуби, — пам’ятає, сказав. — Знаєш, скільки він коштує?»
Скільки б не коштував, це була найдорожча їй річ. Як надів, не скидала ще жодного разу.
Посмикала: перстень наче вріс у палець. Вчепився щосили, щоб вона його не зняла.
А що їй лишилося робити?! Що?!
Підійшла до шоферів, торкнула за лікоть того, що погоджувався.
— Надумались?
— Ось!
— Що це?
— Перстень. — І швидко, щоб не повернув їй, пояснила: — Не подумайте, що він простий. Він із золота.
— Та й навіщо він мені?
— Та вам же за нього добрі гроші дадуть! Бо в мене нема ста карбованців... Ну де я їх вам візьму?!
Шофер роздивлявся перстень і так і сяк, пішов навіть до світла. Ольга за ним. Не відстане, умовить, більше ж у неї немає можливості добратись до сина.
— Ладно, мамашо, де вже моє не пропадало — візьму. Двадцять п’ять ще накинете — і по руках. І то тільки тому, що вам треба до сина. А так — і за тисячу не поїхав би...
Боячись, що він може роздумати, дістала швиденько двадцять п’ять карбованців, подала.
— Сідайте в машину. Та не в цю, а в оту, бо це не моя.
Сіли, поїхали. І мов гора звалилася з Ольжиних плечей.
Про перстень намагалася не думати. І про те, що їй скаже Микола Ригорович, коли вона додому повернеться. То хай уже потім, нехай буде вже потім, не вижене ж із дому, не вб’є, не заріже, а поки що вона їде до сина...
Незчулася, як знову заснула. Мов пірнула у сон.
— Мамашо!.. Мамашо!..
Хтось гукає до неї, штурхує навіть легенько в плече, а вона все не може прокинутись...
— Га?.. Що?..
— Приїхали!
Виглянула: не в місті стоять — серед поля. Тільки ліворуч яскраво освітлена будка і кілька біля неї машин.
— Приїхали? — ще не могла нічого втямити. — Куди?
— На КП! — ще сердитіше. — Одібрали права. Казав же, що одберуть!.. Вертаюся назад.
— А я ж як?
— А то вже їх он питайте! — кивнув у бік будки. — А мені наказали вертати назад.
— Хто наказав?
— Хто ж іще як не міліція? Понаставляли чортів на дорогах — проїхати ніде! — Він люто вдарив ногою по колесу, обійшов машину, сів за кермо. — Тут вилізете чи поїдете зі мною назад?
Ольга розуміла: вийде з машини — до ранку буде біля цієї будки стовбичити. Бо хто ж її іще повезе в Армавір? Але й вертатися назад не було ніякого сенсу.
— Шофере, голубчику, почекайте трохи! Я спробую їх умовити.
— Кого, міліцію? Та легше оцей стовп телеграфний умовити, ніж отих паразитів!
Все ж погодився почекати десять хвилин.
— Але й хвилини не більше.
— Та я зараз, зараз... — бігла Ольга вже до будки.
Заскочила до середини: два міліціонери. Один сержант, другий лейтенант. Одірвались од карти, глянули пильно на неї.
— Вам, громадянко, чого?
— Синочки, голубчики, відпустіть мене до сина! Сина забирають до армії!
— То й їдьте. Чи ми вас тримаємо?
— Так ви ж машину затримали!
— А-а, машину. Машину затримали правильно. Не положено.
— А мені що робити?
— А цього вже, громадянко, ми не знаємо.
Ольга в сльози. Благає, вмовляє, матерями обох заклина — не помагає нічого:
— Та зрозумійте ж, громадянко, що не положено! Ми ж теж на службі, чи як?
І тут Ользі стало недобре. Чи то далося взнаки багатодобове безсоння, чи нерви не витримали, тільки їй раптом стало млосно в грудях, перед очима попливло-попливло, і вона важко осіла прямо на підлогу.
— Громадянко, ви що? — кинулись, дають їй щось нюхати, воду підносять, і, коли Ольга трохи очуняла, лейтенант сказав сержантові: — Скворцов, клич шофера!
Зайшов шофер, темний як ніч:
— Ну, чого?
— Одвезете громадянку в Армавір, — сказав лейтенант, на шофера не дивлячись.
— Не повезу. Щоб і машину забрали без прав!
— Скворцов, віддай йому права! Їдь, і щоб це було востаннє: ще раз піймаємо — під суд віддамо!..
— Бачили? — спитав шофер, вже машину заводячи. — Отак і працюємо: від Стьопи до Стьопи!
Хто такий Стьопа, Ольга вже й не допитувалася. Рада була, що їде.
«Хоча б нас іще де не затримали!» Бо не знала, чи й вистачить сил ще раз ублагати. Сиділа порожня, розбита, як ганчірка вся викручена. Жила однією лише думкою: «Господи, хоча б застати Толика!»
В Армавір добралися за північ. Довго петляли вулицями, поки знайшли потрібну адресу.