— Ну, мамашо, щоб ви були такі здорові!
Поїхав, не зачекавши навіть, поки вона зайде у двір, поїхав.
І лишилась Ольга посеред темної вулиці. В чужому, незнайомому місті.
«Це ж вони уже сплять». Бо у вікнах — жодного вогника.
Наважилася, постукала у хвіртку.
Довго не озивалися. Врешті одне вікно освітилося, в ньому гойднулася тінь. Клацнула клямка, хтось, кашляючи, вийшов надвір.
— Хто там? — запитав од порога.
— Це я, Толикова мама! — озвалася Ольга. — Він вдома?
— Який іще Толик?
— Та Толик, мій син!
— Ніякого Толика тут немає. Вам яка адреса потрібна?
Ольга, все ще надіючись, що син таки тут, назвала.
— Так ви ж не туди втрапили! Це на сусідній вулиці.
Підійшов, спасибі йому, розказав, як на ту вулицю втрапити:
— Отак прямо і йдіть, не звертайте нікуди, поки впретеся в іншу вулицю. Ото вона й буде. Вам який номер?
— Дев’ятий.
— Ага, тоді візьмете ліворуч... Ліворуч беріть, а не праворуч! — уже гукнув їй у спину.
Вулиці кінця-краю, здавалось, не буде: Ольга все частіше ставила на землю важкий чемоданисько, що обривав їй руки, перепочивала.
Дійшла нарешті, завернула ліворуч, одшукала дев’ятий номер. Такий же високий паркан і такі ж вікна за ним.
Тут озвались одразу, наче сиділи й чекали на неї: не встигла Ольга й стукнути, як засвітилося вікно і жіночий голос уже запитав од порога:
— Хто там?
— Толик удома?
— А ви хто така?
— Я його мати.
— Господи, та чого ж ви там стоїте? Та заходьте у двір! — І вже поспішала назустріч — не встигла Ольга і кроку ступити в дворі, як потрапила в обійми: — Свахонько ж наша дорога, як же ви до нас добралися? — Від свахи пахло м’якою постіллю, теплою ковдрою. — Ходімо, ходімо до хати, ви ж, певно, втомилися з дороги. — Вела її попід руку: на ганок, у сіни, в кімнату.
— Олю, Степане, вставайте: наша сваха приїхала!
З широкого ліжка, що стояло в цій же кімнаті, звелася розколошкана постать. Звелася й сказала до жінки: «А подай-но штани! Чи отак без штанів і стрічати?» А з кімнати сусідньої вискочило щось таке молоде, таке голоноге і юне, кому Ольга з першого погляду й п’ятнадцяти років не дала б. Тільки очі, точнісінько як на фото отому, так до неї і засяяли: «Це Толикова жінка! А де ж Толик?» — оглянулась Ольга.
— Де ж Толик? — розгублено запитала вона, все ще не вірячи, все ще надіючись, що ось-ось за невісткою зайде і Толик, і по їхніх враз посмутнілих обличчях зрозуміла усе...
За стіл посідали всі четверо, сваха наставила стільки, що вистачило б на двадцятьох. І печене, й варене — що лишилось од Толика, якого минулого ранку й провели: одного дня не вистачило — побачитись із сином!
Коли Ольга довідалася, що Толика повезли на збірний пункт у Краснодар, вона вирішила одразу ж іти на вокзал.
Як її не вмовляли свати, як не благали почекати хоча б до ранку (сваха навіть постіль їй послала), вона лишилася невблаганною. Навіть тоді, коли сват їй сказав: «Та де ж ви там його розшукаєте? Ось діждемося ранку, сходимо до військкомату та взнаємо адресу того збірного пункту, отоді вже й поїдете...» Навіть тоді, завагавшись, Ольга все ж відповіла, що чекати не буде. Їй уже здавалося, що, поки вона тут відлежуватиметься, ніжачись у м’якій постелі, поки сходить у військкомат, поки сяде потім на поїзд, поки добереться до Краснодара, Толика повезуть кудись далі.
— Ні, ні, й не вмовляйте!
Тоді свати в один голос сказали, що й вони підуть із нею, проведуть на вокзал, посадять у поїзд. Де ж це видано: одпустити одну серед ночі. Йти ж через усе майже місто!
Подякувавши, звелась із-за столу: думкою була вже в дорозі до сина. І лише зараз відчула, як вона втомилась. Як смертельно втомилася за оці кілька діб. Так утомилася, що навіть не хотілося спати. А просто упасти й лежати... упасти й не рухатись... упасти і навіть не дихати... На якусь мить гойднулася кімната, попливла кудись убік, огидно затремтіло в колінах. Вона ледь знову не сіла, і лише страх, що коли сяде, то вже й не зведеться, утримав її на ногах.
Ішли тепер утрьох: Оля лишилася вдома. Теж поривалася провести, але старі її не пустили. Над містом зібралася мов ще непроглядніша темінь, Ольга й не знала, як би добралася сама, та ще й із чемоданом, що ніс тепер сват. Ольга йшла, дерев’яно переставляючи ноги, в голові її шуміло й дзвеніло, а вуха наче позакладало ватою. Вона майже не чула, що говорила їй сваха, і, мабуть, не до ладу їй відповідала, бо сваха невдовзі й замовкла.
Ішли дуже довго, хоч сват і казав кілька разів, що вже недалеко.
І коли вже їй здавалося, що от-от не витрима: сяде й розплачеться, появився вокзал.
Діждалися прохідного поїзда, купили квиток, побігли до потрібного вагона. Кондуктор спершу не впускав: усі місця зайняті. Ольга вже не мала сил його просити, вмовляли свати.
— Сідайте, — здався нарешті кондуктор. — Їхатимете в коридорі.
В коридорі то й у коридорі — Ользі було все одно. Лиш би їхати.
Зайшла в коридор, поставила чемодан, на нього ж і сіла. Притулилася до стіни, щоб не впасти.
Поїзд одразу ж і рушив. І чим швидше він ішов, тим більше мотало, підкидало, гойдало вагон на всі боки. Ольга ледве втримувалася на своєму чемодані, що їздив сюди-туди разом із нею. Куди вже тут заснути, відпочити хоч трохи: вона лише влітала в дрімоту й одразу ж із неї вискакувала, хапаючись рукою за стіну, й під кінець її так намотало, що ледве звелася на ноги. Взяла чемодан, який став мов іще важчий, почовгала геть із вагона.
Краснодар. Повне сонних пасажирів приміщення вокзалу, сьома година. Ольга довго стояла, оглядаючись, у кого б спитати (будити людей не насмілювалася), доки до залу зайшов міліціонер, ще молодший, мабуть, од Толика. І щось таке було в Ольжиній постаті, що він одразу ж звернув на неї увагу.
Підійшов, козирнув, запитав, хто вона й звідки. Вислухав терпляче, почухав кирпатого носа.
— Збірний пункт... Збірний пункт... Це, громадянко, аж на околиці. — Назвав іще й вулицю.
— Як же мені туди добратись?
— Трамваєм. Сядете в трамвай і до кінця. А там уже розпитаєте.
Подякувала, вийшла з вокзалу. Сіла в трамвай і одразу ж заснула. І коли б її на кінцевій зупинці не збудили — приїхала б назад, до вокзалу.
Збірний пункт недалеко й був: кілька приземистих із червоної цегли будинків, обнесених високим парканом. А на воротях — зірка велика. Тут же й вартовий із автоматом за плечима.
— Ви, мамашо, до кого?
— До сина. Сина мого вчора сюди привезли.
— Допризовника? Запізнилися, мамашо: їх учора й одправили.
В Ольги й серце зупинилося. Встигла, доїхала!..
— Куди? — мало не плачучи. — Куди їх відправили?!
— В аеропорт. А звідти прямим ходом у Ташкент. — І, злякавшись, мабуть, що сказав, чого робити було не слід, звів брови в строгий шнурочок: — Проходьте, мамашо, тут стояти не положено!
Відійшла Ольга вбік зовсім уже розгублена. Як бути, що далі робити? Невже їй так і не судилося побачити сина?
«А може, вони ще й не полетіли, — згадала, як сама летіла до Армавіра. — Може, й досі ще там на літак чекають...» Витерла сльози і біжка на трамвай (де й сили взялися!). Їхала й наперед уже знала, що треба буде — полетить у Ташкент.
Добереться до сина, хоча б його й на Місяць відправили.
Дітям до шістнадцяти
Є в нашому місті будинки й двори, наче живцем перенесені з тих далеких часів, коли не було ані газу, ні парового опалення, а користувалися дровами й вугіллям. Доживають у тих будинках свого віку і люди, які добре пам’ятають ті далекі часи, коли ще з літа треба було дбати про паливо, а по дворах і досі можна побачити сараї й сарайчики, де колись зберігалися ті ж дрова чи вугілля. І хоч палива вже давно не завозять, і зберігати в сараях тих мов уже й нічого, і наша рідна міськрада виносила не одне строге рішення, і з останнім найсуворішим попередженням ходили по десятку разів і пожежники, й міліція, і працівники жеків та інших не менш солідних установ, сарайчики ті як стояли, так і стоять неушкоджені, та й стоятимуть, мабуть, до тих пір, поки й існуватимуть оті всі дореволюційні будинки.