Ні, в її молоді роки газети не друкували такого. В усякому разі, вона не пам’ятає подібних всенародних дискусій. Тоді все було по-іншому...
Не танцювали дикунських цих танців. Не глухли від оцієї жахливої музики. Не ставали рабами потворного одягу. В голову навіть не спадало пройтися по вулиці в штанях, що облипають усі форми. Чи вибігти в коротенькій, майже до пупа, міні-спідниці. Або хлопцям носити сережки у вухах? Чи намисто на шиї? Олена Степанівна, коли вперше побачила отакого молодика у намисті, ще й з губами нафарбованими, то ледь не зомліла. А згодом уже спокійніше дивилася на цих неприкаяних дітей великого міста. Хоч їй щоразу хотілося позривати оту біжутерію, що висіла на молодиках.
Ні, таки щось ненормальне діється в світі: до добра це не доведе. І куди ми йдемо і до чого прийдемо?
Отак лежала-роздумувала Олена Степанівна тої травневої ночі, і найбільше її гнітила думка, що вона не взнала, та тепер навряд чи й дізнається, хто так безцеремонно користався її диваном. І не почуття помсти підігрівало цю думку — бог із ним, з тим диваном! — Олені Степанівні найбільше прикро було за невідому ту дівчину, батьки якої напевно ж живуть поруч, і вона, стрічаючись, розмовляє з ними щодня. І продовжуватиме далі вітатись, і вони шанобливо розмовлятимуть із нею, не підозрюючи навіть, що вона знає про їхню дочку. А вона не в спромозі попередити, врятувати їх од неминучої ганьби і трагедії.
Перебирала подумки всіх батьків, у яких були дорослі дочки, і думала, що не зможе віднині з ними стрічатися, не відчуваючи власної перед ними провини.
Ця думка не давала їй спокою навіть уві сні. Тож приверзлося таке, що Олена Степанівна, прокинувшись, довго відпльовувалась. Наче вона, Олена Степанівна, — ота дівчина і лежить на своєму ж дивані поруч із молодиком, і молодик у намисті, ще й із сережкою у вусі, і обоє вони смалять цигарки, жбурляючи на підлогу недопалки. А по той бік дверей зібралися всі сусіди, і кожний тримає в одній руці дубову лінійку, а в другій — кишеньковий ліхтарик. Ось-ось вони одчинять двері, і добрий десяток ліхтариків освітить її оголені ноги...
Олена Степанівна пила валер’янку, щоб заспокоїтись. І, хоч було ще рано, пішла на кухню готувати сніданок: боялася, що знову засне і знову приверзеться щось подібне.
Отут і побачила свій кишеньковий ліхтарик, що лежав на холодильнику, і враз пригадала, як увімкнула його, ввірвавшись до сарайчика. Ясне коло одразу ж спалахнуло перед її внутрішнім зором, і в тому колі з’явилося дівоче обличчя. З’явилося й застигло, наче на фото.
Олена Степанівна щосили вдивлялася в нього, їй здавалося, що вона ось-ось його упізнає... ще хвилинку... ще мить... тільки б воно не зникало... Обличчя, спершу розмите й невиразне, проступало наче знайомими рисами... Очі, ніс, губи, волосся... Ну певно ж, що десь зустрічала...
Ойкнувши, Олена Степанівна так і сіла: Люда!
Господи, Люда!
П’ятнадцятирічне дівча, яке завжде чемно віталося з нею, як не поспішало: в школу чи з школи. Юна чистота й невинність, що нагадувала Олені Степанівні її ж молоді роки, — кожна зустріч із Людою приносила їй тиху втіху, вона довго потому всміхалася замріяно й сумно: гай, гай, де поділися роки, коли вона була отакою! Люда, восьмикласниця Люда, гордість і надія батьків, що вирізнялись якоюсь особливою інтелігентністю серед мешканців їхнього будинку, хоч він був простим шофером, а вона вього-на-всього робітницею. Зустрівши Олену Степанівну з сумкою, він ніколи не проходив мимо, як це робила більшість. Обов’язково забере сумку, піднесе до під’їзду.
— Так ви ж запізнитесь!
— Не запізнюся. Встигну.
А Людина мама! Не раз і не двічі забігала до Олени Степанівни, коли та хворіла (а хворіла Олена Степанівна частенько — гіпертонія, живий барометр): «Біжу в магазин, то що вам купити? А може, викликати лікаря?» І обоє аж розквітали, коли Олена Степанівна хвалила їхню дочку.
Грищенко Люда? Та цього бути не може!
А ясне коло, вихоплене з тьми, нещадно било їй у очі, освітлюючи тепер уже знайомі риси обличчя...
Рознервувалася так, що відчула: піднімається тиск. Ковтнула таблетку, накапала ще валер’янки, лягла в постіль. Було таке відчуття, наче не чужу дівчину — рідну дитину застукала на отому, будь він неладен, дивані!
Лежала, думала, що ж їй робити.
Промовчать, удати, наче нічого й не сталося, вона не могла. Вся її натура протестувала проти цього.
Сказати батькам? Натякнути обережно: придивіться до своєї дитини, припильнуйте її — п’ятнадцять же років, перехідний вік? А що вона скаже, коли вони по-справжньому стривожаться? Коли стануть допитуватися — що вона скаже? Чи зважиться розповісти їм про випадок в сарайчикові? Про оголені ноги й кинуті на землю недопалки? Тим більше що й досі в ній ворушилася крихітка сумніву, була це Люда чи якась інша дівчина. Хоч оте фото миттєве, яке наклалось їй, здається, й на душу, свідчило: таки Люда.
Ні, батькам краще не казати нічого. Ще невідомо, як вони зреагують, а Олені Степанівні, крім образи на Люду (було таке відчуття, наче Люда поглумилась із найсвятішого, що мала Олена Степанівна), Олені Степанівні уже було й жаль дівчини: молоде, нерозумне, злама свою долю — весь вік буде каятись. Олені Степанівні хотілося застерегти, врятувати юну душу, може ж, між ними ще не так далеко й зайшло («Зайшло! Зайшло!» — кричали оголені ноги), може, ще не пізно примусити її одуматися, — чим довше роздумувала Олена Степанівна, тим більше доходила наміру зустрітися з Людою. Кому, як не їй, старому досвідченому педагогові, поговорити з дівчиною, пояснити, куди веде ота доріжка, на яку вона так необачно ступила. Кому, як не їй?..
Олена Степанівна глянула на годинник: десята година, море часу до того, як Люда повертатиметься із школи додому. Встигне підготуватись як слід, обдумати кожне слово.
Людину постать побачила здалеку. Тоненька, як гілочка, вона швидко йшла їй назустріч, погойдуючи портфелем із книжками. Скромне плаття учениці, старенькі черевички. Тільки у вухах горіли дві крихітні кульки, переливалися золотом. («Навіщо ви те їй зробили?» — спитала з докором Людину маму, коли вперше побачила оті дві сережки. «Зробила, — безтурботно махнула рукою Людина мама. — Молоде, дурне, хай потішиться!» От і дотішилась!) І ще помітила Олена Степанівна ледь підфарбовані губи. Й згадала одразу ж недопалки з слідами губної помади.
«Таки вона!»
— Здрастуй, Людо! Додому?
Чекала, що дівчина, побачивши її, знітиться, спалахне, а в очах заметається переляк. Не могла ж не здогадуватись, хто застукав її на гарячому!
Але Люда не знітилась, не розгубилася. Люда сяйнула до неї такими очима пречистими, що коли б Олена Степанівна сама не ввірвалася вчора до сарайчика, нізащо не повірила б, що там була оця дівчина.
«Та що ж це діється в світі?.. А може, то таки була не вона?.. Але ж помада! Помада!»
— Ти, здається, стала вживати помаду?
Спалахнула.
— Це мама... Губи тріскатися стали...
— Може, од цигарок?
— Од яких цигарок? — Знову погляд невинно-здивований.
— Ти ж, здається, стала палити?
— Я? — ще більш здивовано. Стенула плечима худенькими. — Хто це вам наговорив? Я цигарки й до рота ніколи не брала!
— Ну так уже й не брала, — усміхнулася недовірливо Олена Степанівна: і ця дитина їй бреше у вічі! — А ти пригадай!