— Мені нема що пригадувати, — ще раз стенула Люда плечима, хоч обличчя її вже взялося червоними плямами.
— А диван?
— Який диван? — округлилися Людині очі.
— Отой, на якому ти лежала, — Олена Степанівна вже стала сердитися: можна прикидатись, удавати з себе невинну, але ж не до такої міри! Невже ця дитина така зіпсована?
— Я лежала?.. Коли?..
— Вчора, коли я тебе там застукала... З хлопцем.
— Та не лежала я ні на якому дивані! — закричала Люда: з очей її так і бризнули сльози.
— Не лежала? А чому ж тоді так червонієш?
Люда голосно схлипнула, метнулась од Олени Степанівни.
— Людо, постій!
І не оглянулась.
Олені Степанівні стало образливо.
— Ну, як знаєш. Схаменешся колись, та вже буде пізно. Отоді, може, й згадаєш Олену Степанівну.
Зловила себе на тому, що говорить сама з собою. Зовсім уже розсердившись, пішла вслід за Людою. Ступила кілька кроків і зупинилася: сережки! Отам, у сарайчикові, коли вона ввімкнула ліхтарик, блиснула, здається, сережка. Точно сережка — тепер вона була в цьому переконана.
Так що їй робити з Людою?
Найлегше було б одвернутися, забути: хоче котитись у прірву — хай собі котиться, тут нічого не вдієш. Умовляй, не вмовляй — все одно не послухає. Це все одно як пожежа: поки не перегорить — не погасне. Тільки як їй потім буде жити, коли на душі лишиться лиш попіл? І чи не впаде частка вини й на неї, Олену Степанівну, що не доклала всіх сил, щоб зупинити, врятувати? І чи не святий обов’язок Олени Степанівни рятувати людину навіть тоді, коли ця людина опирається порятункові?
Спершу хотіла поговорити з батьками, та згодом передумала. Була не дуже високої думки про їхні педагогічні здібності, побоювалася, щоб вони не наламали дров. За свою педагогічну діяльність не раз була свідком, як батьки не помагали школі виховувати власну дитину, а лише заважали.
Ні, тут якщо хто й подіє на дівчину, то лише школа. Весь педагогічний колектив. Віддавши школі майже піввіку, всі оті роки живучи лише школою, Олена Степанівна не мала й крихти сумніву в тому, що школа таки вплине на дівчину.
Тож, не зволікаючи, вона другого дня зібралася й пішла до школи, в якій навчалася Люда.
Ще збираючись, відчула хвилювання. Оту піднесеність, що завжди опановувала нею, коли вона йшла до школи. Оту внутрішню здатність викласти себе всю до кінця, несучи дітям знання. Скільки їх перейшло через її руки: розбишакуватих, сумирних, здібних, тупих — вона їх майже всіх пам’ятала. Віддавала кожному частку себе, виводячи в люди.
Тепер іде рятувати ще одну дитину.
Чим ближе підходила до школи Олена Степанівна, тим більше здавалося їй, що вона йде не просто подивитися на Люду — йде на урок. Де за партами сидять уже учні — чекають на неї. Пролунає дзвінок, і вона зайде до класу.
Але дзвінок не пролунав, і в класі ніхто на неї не чекав. Олена Степанівна стояла в коридорі і з сумом дивилася на високі двері, з-за яких доносився бджолиний гул учнів. Стояла й чекала перерви, щоб поговорити з учителькою, яка керувала класом, що в ньому навчалася Люда.
Керівник восьмого «Б» Тамара Олексіївна працювала всього другий рік. Худенька, тендітна, вона здавалася набагато молодшою за свої двадцять три роки, і колеги називали її Тамаронькою Олексіївною, а учні старших класів поголовно в неї закохувались. Були навіть випадки, коли вона, прийшовши додому, знаходила у своєму портфелі записку з освідченням. Сердито плакала, рвучи її на дрібненькі шматочки.
Може, тому, перебуваючи в класі, розмовляючи з учнями, Тамара Олексіївна не дозволяла собі й на секунду розслабитись: юне обличчя її було завжди строге, усміх ніколи не пробивався на нього.
І ще Тамара Олексіївна дуже боялася директора. В неї й серце заходилося, коли директор, траплялося, викликав її до себе. Якось він прийшов, не попередивши, до неї на урок, — Тамара Олексіївна й досі не знає, де вона взяла сили довести той урок до кінця. До самого вечора, поки й спати лягла, у неї горіли щоки.
Директора звали Порфирієм Федотовичем. Мав велику, старанно поголену голову і широкі, що росли густими кущами, строго насуплені брови. Директор їй нагадував легендарного начдива Котовського, і вона не знала, що була недалеко від істини: Порфирій Федотович сам знав про це і тому старанно голив голову. І носив гімнастерку. Не вистачало тільки червоного банта з кількома орденами. Не знала Тамара Олексіївна й того, що директор, у свою чергу, панічно боїться начальства і всі свої вчинки приміряє до того, «що може подумати Іван Іванович».
Тамара Олексіївна працювала в зразковій школі — про це вона не повинна була забувати ніколи. Зразкова школа — це й плакати по стінах, і бездоганно виконані стенди по всіх коридорах, і блискучий паркет, по якому заборонялося бігати дітям, а тим більше — бавитися (директор страждав, коли бачив де хоч найменшу подряпину), і ще багато інших речей, що могли впасти в око численним делегаціям, які школу відвідували, — директор найбільше стежив за тим, щоб у школі був ідеальний порядок, щоб не траплялося жодної надзвичайної події, ЧП, як він любив висловлюватись, а коли вже це ЧП траплялося, то треба було ліквідувати його в пожежному темпі. Жодна плямочка не повинна була псувати репутацію школи — це стало неписаним правилом, що його дотримувався весь педколектив.
Тож Тамара Олексіївна довго вагалася, перш ніж піти до директора.
Хоча знала, що йти доведеться. Рано чи пізно. Краще рано, ніж пізно.
Те, що вона взнала від Олени Степанівни, наповнило її справжнім жахом. Грищенко Люда, краща її учениця, яку щойно прийняли до комсомолу і якій вона дала рекомендацію, скромниця Люда, яку вона завжди ставила в приклад іншим, пустилася берега, вдалася в розпусту. Вона не могла знайти іншого слова, окрім розпусти, характеризуючи те, що розповіла їй Олена Степанівна, тож зовсім розгубилася, не знаючи, що їй далі робити.
Поговорити віч-на-віч із Людою? Викликати до дошки і при всьому класі її відчитати? Попросити своїх найкращих учнів, свій комсомольський актив вплинути на дівчину? Тамара Олексіївна не знала, до якого їй заходу вдатися, цього її не вчили в педінституті, цього вона не могла вивчити в жодному методичному посібникові.
Знала тільки одне: треба йти до директора. Адже він якось попередив: про кожне ЧП доповідати йому особисто. Негайно.
Директор приймав після другої, тож Тамара Олексіївна подумати навіть не могла зайти до нього раніше. І дякувала долі, що два уроки, які їй лишилися, вона проводитиме не у восьмому «Б», а в інших класах. Не знала, як могла б і дивитися на Грищенко.
Директор займав кабінет на другому поверсі, одразу ж за вчительською. Тут усе було на раз і завжди визначеному місці: доріжка до доріжки, стілець до стільця (посидів — постав точнісінько там, де він стояв), навіть гардини, що звисали по обидва боки великого вікна, здавалися закам’янілими: не поворухнути жодному протягові. По стінах висіли портрети видатних педагогів: усі вони з пошаною дивилися на Порфирія Федотовича, який сидів за великим, із полірованого горіха, столом.
— Можна, Порфирію Федотовичу?
Відчувала себе не вчителькою — ученицею.
Порфирій Федотович кивнув головою, що можна.
— Я на хвилинку. — Вона все більш хвилювалася.
— Сідайте... Що сталося? — Звик до того, що до нього заходять тільки у справі. — Чим порадуєте?
— Не знаю, як і почати, Порфирію Федотовичу...
— А ви давайте спочатку.
Затинаючись, повторюючись, Тамара Олексіївна розповіла йому все, що почула од колишньої вчительки.
— Та-а-ак... Догралися! — Крупне обличчя Порфирія Федотовича вкрилося червоними плямами. Товсті брови неспокійно зарухалися, порожевіла старанно поголена голова. — І це — учениці восьмого класу! — Порфирій Федотович полюбляв узагальнення. — Незабаром доведеться відкривати пологовий будинок. Філіал при нашій зразковій... Ви подумали про те, що скажуть про нас там? — показав на стелю Порфирій Федотович.
Тамара Олексіївна ще не встигла подумати. Відчувала свою велику провину: в чому, поки що не знала й сама.