— Ти, братішка, пиши! Хай усі знають!
Хай усі знають.
Тож пишу, що почув, що сам трохи домислив: домисел — як ота нитка, без якої не пошиєш ніякої одежини, якою б простенькою вона, одежина ота, не була. Пишу, як розповів один мій знайомий, а потім і баба Галя.
Почну, мабуть, з того, що міста на Вкраїні ніколи не бувають власне містами. Вирослі здебільшого з сіл, вони їх ніколи не зрікаються, як дерево не зрікається свого коріння, яким би могутнім воно, дерево це, не було. І як коріння, так і прилеглі села оті, тепер уже, власне, й не села, а селища з міською пропискою, не пориваючи з земелькою, вправно годують ціле місто: скільки їх, отаких дядьків, тіточок, з’являється щоденно на міських ринках з різним їством, що його й порахувати важко, з дня у день, з місяця в місяць, з року в рік. Скільком з них ми завдячуємо тим, що в нас і цибулька свіженька не переводиться, і бурячок, і капуста, й квасоля, і морква, і м’ясце, і сальце, і молоко, й сметана... Весь цей харч з’являється на наших столах, бо люд приміський не розучився працювати з ранку до вечора, обробляючи її, оту землю, од якої ми не так давно одвертались з погордою, та буває, що одвертаємося й донині.
Тож Вигурівщина, Троєщина, Воскресенка ще не так давно, років з двадцять, були хай і приміськими, та все ж селами, типовими селами з сільським побутом життя, де всі усе знали про всіх, де родинними зв’язками була пов’язана більшість садиб і де непоміченим не лишалось нічого.
Непоміченою не лишилась і поява Симона весною в тридцять другому році. Він спершу з’явився один, казали, що з півдня, чи не з самої Одеси, одколовшись од могутньої гілки биндюжників, які досить успішно конкурували з державним транспортом аж до початку війни. Що примусило Симона лишити свій край, так і лишилось таємницею, тільки одного травневого ранку він з’явився на вулицях Троєщини, напитуючи хату, яка б продавалася. Міської прописки тоді ще тут не було. Симон досить швидко знайшов потрібну хатину, хазяї якої перебрались до міста, і, вдаривши по руках, став її власником.
Потім він надовго зник із Троєщини, і люди вже стали гадати, чи не пропав де чоловік (тоді це могло статися запросто), коли одного червневого ранку на вулиці показалася гарба, повна домашнього скарбу. Поверх того майна сиділа Симонова дружина Бася з маленьким дитятком біля грудей, сам же Симон ішов поруч з конягою, таким же рудим, як і хазяїн, а за Симоном вервечкою тяглося п’ятеро його синів — усі до одного точнісінька копія тата, руді, аж горять, і коли вони отак з’явились на вулиці, світячи простоволосими головами, то й вулиця вся посвітлішала, наче їй додали сонця. Промарширували отак по всій вулиці та й завернули до крайньої садиби, сторгованої Симоном.
Бася, розповідала баба Галя (а вона жила поруч, тож не могла ніяк пропустити таку подію), Бася на ту садибу як глянула, то одразу і закричала:
— Вези назад!
Та й трудно було отак не закричати. Кругом стояли хати як хати, а ця наче пошилася в старці: обдерта, облуплена, ще й димар завалився. Кругом були садиби як садиби: і дерева фруктові, колодязі, й клуні, й повітки, на цій же росла одна-єдина груша та замість стодол і сараїв догнивала лише порожня собача будка. Садиби людські були акуратно обгороджені тинами, парканами, по цій же наче пройшлася татарська орда: ні хвіртки, ні воріт, лише кілля стирчало подекуди. Бася на все оте розорисько як глянула, то її аж затіпало:
— Вези назад, бо я тут і помру!
Симон хоча б тобі слово у відповідь. Розпріг непоспіхом коня, припнув до одного з кілків. Зняв Басю з гарби разом з дитиною, притис до грудей, щоб не вирвалась, поніс мовчки до хати.
— Чума на твою голову! — кричала, видираючись, Бася. — Куди ти мене на мою погибель привіз?!
Симон так само мовчки заніс її в хату, і ще довго потому бряжчали шибки од Басиного крику й плачу. Симон вийшов із хати, наче нічого не скоїлось. Глянув на своїх синів, що стояли біля гарби, роззираючись, запитав:
— Ну, чого стоїте? Заносьте все до хати!
І діти кинулись штурмувати гарбу.
Так Симон і осів на Троєщині. Бася поплакала, поплакала, та й (що їй лишалось робити?) заходилась давати сякий-такий лад хаті. Побілила, помазала знадвору і всередині, вимила шибки, що не знались до цього з водою, повісила веселенькі фіранки, і хата теж немов ожила, забіліла весело стінами, засяяла чистими вікнами. Бася метушилася з ранку до вечора отією працьовитою бджілкою, що й хвилини не посидить спокійно, не забуваючи роздавати штурхани своїй галасливій ораві: «Очі б мої на вас не дивилися!»— та лаяти флегматичного чоловіка, що привіз її сюди на погибель, і горя йому мало, а ти тут хоч розірвися... Симон на те лише всміхався, Симон теж не сидів склавши руки, і незабаром довкола садиби виріс новенький паркан, а потім звелася й конюшня, щоб було де тримати коня, і пташник для птиці, бо прогодувати всю оцю орду це вам, браття, не жарт! Симон швидко зійшовся з сусідами, які йому й помагали, бо чого б не помогти добрій людині, та ще й такій, що не один раз стане в пригоді: люди вже довідались, що Симон був різником, що професія ця передалася йому в спадок од батька, а батькові од діда, а дідові од прадіда: найдавніший пращур Симонів різав кошерних телят ще тоді, коли й Христос не народився і не текла та вода, в якій Пілат умив свої руки. Симон і ножі дядькам показав, для першого, так би мовити, знайомства, і то були ножі не звичайні, таких дядьки ще й не бачили. Дісталися вони Симонові чи не од того далекого пращура, бо всі були з якоїсь аж синьої сталі і такі гострі, що страшно до них і діткнутися. Ще й ручки фігурні, з пожовклої слонової кості, вкриті чудернацькими письменами — навіть Симон не міг їх прочитати, такі вони були стародавні. Дядьки покликали вчителя, що викладав німецьку мову в школі, але й учитель нічого не втямив, тільки сказав, що ножам цим місце в музеї.
Але Симон не збирався здавати свої ножі до музею, Симон тримав їх для живої роботи і незабаром показав, на що він здатний із стародавніми оцими ножами.
На Троєщині зроду-віку свиней кололи отак: коли паця, нічого не відаючи, досягала відповідної кондиції, сходились дядьки і, виманивши її підступно надвір, гуртом хапалися за передні й задні ноги, намагаючись повалити її на землю. Крик, гвалт, відчайдушний свинячий вереск, од якого й небо розколюється, «мала купа» то б’ється об тин, то підкочується під самісінький ганок, поки колій нарешті поцілить у серце і паця зійде своїм криком. Та й то бувало не раз: вже з свинею мовби покінчено, вже її обклали соломою й запалили з чотирьох кінців, як вона раптом зірветься і живим смолоскипом чкурне на вгород, а то й на вулицю. А тоді вся веремія починається спочатку.
Тож і цього разу зійшлося чимало дядьків: одні — щоб держати за ноги, інші — щоб подивитись, як же новий різник справиться зі своїм ділом.
— Випускати? — спитав хазяїн з острахом: кабаняра вдався такий, що боялись і в хлів до нього заходити... Пудів на дванадцять тягнув, та ще й не годований з учорашнього ранку. Лютий звір — не кабан!
— Навіщо? — відповів Симон спокійно. — Нащо тварину полохати? Ану відійдіть!
Відіпхнув своїм плечем хазяїна та й ступив безстрашно у хлів.
Дядьки потім клялися-божились, що не обійшлося без нечистої сили: вийшов Симон надвір, а за ним слідом кабан. Іде, наче цуцик, ласкаво порохкує. Шепнув начебто Симон йому на вухо, боки почухав, кабан набік ліг, ще й ногу передню відставив, щоб зручніше було колоти. (Пишу це зі слів баби Галі, а вона бачила все те на власні очі. Тож не вірити їй не маю ніяких підстав). Кабан, казала баба Галя, навіть не писнув: помер такою легкою смертю, що дай нам, боже, отак помирати.
Потім Симон смалив кабана, і знову ж це робив не так, як на Троєщині зроду-віку це робилось. Не навалював на нього цілу копицю соломи, не підпалював з усіх кінців, а то з одного боку підсмалить, то з другого, то піднесе віхоть до самої шкіри, то прогріва її здалеку, — рівного рожевого кольору стала на кабанові вся шкіра; коли він її соломою і обчистив (житньою, тільки житньою) — кабан лежав, наче його щойно з печі хазяйка дбайлива дістала, і такий од нього дух ішов, що аж на тому кутку люди стали принюхуватись.