Так Віллі натрапив на Симона. З першого ж погляду зрозумів, як йому пощастило: це був не просто полонений, а ще й єврей, а Віллі ненавидів євреїв отією офіційною ненавистю, яка не знає й хвилинного сумніву, й найменшого докору совісті.
Єврей, впряжений у візок! Єврей-кінь. Що може бути краще!
Уявив, як заздритимуть йому колеги, що першими не додумались до такого. Які розмови топитимуться навколо його імені. Скільки схвального реготу буде, коли він виїде на євреєві, впряженому у візок. І вчепився намертво в Симона.
Начальник табору довго не хотів оддавати полоненого. Не тому, що жалів єврея: життя цього представника неповноцінної раси в його очах не варте було й гроша. Але цей єврей був ще й майном Великонімеччини. Хоч і тим майном, яке підлягало списанню (повному знищенню), але таки майном, списання якого мало бути оформлене належним документом.
— Так спишіть його! — сказав Кох. — До речі, незабаром Київ відвідає мій дядечко, і я йому підкину ідею оглянути ваш взірцевий табір.
Після цього начальникові табору не лишалося нічого, як списати єврея. Його картка з картотеки живих була переставлена в картотеку померлих, і Симон перейшов у повне розпорядження Коха. Кох міг його одразу ж убити, а міг скалічити — єврей уже був наче мертвий, і з ним можна було не церемонитись. Тож Кох прив’язав свого єврея до візка, в який був цього разу запряжений кінь, і Симон так цілу дорогу і біг, прив’язаний.
Провів до стайні, де стояло кілька коней (стайня охоронялась солдатом, а на ніч ще й замикалась), показав Симонові на порожнє, дубовими дошками одгороджене стійло:
— Оце, єврею, віднині твій дім. — Кох досить пристойно розмовляв по-російському. — Постарайся бути добрим конем. Лише це збереже твоє нікчемне життя.
І кілька діб не випускав Симона зі стайні.
— Хай звикає, — казав колегам. — Він же ще дикий.
Я не знаю, про що думав Симон оті кілька діб наодинці з кіньми. Може, згадував Басю й синів, про яких весь час думав у таборі, коли його майже щодня брали на допити, доки пересвідчились, що ніякий він не великий начальник. А може, метався по стайні з товстими цегляними стінами, шукаючи хоч шпарини на волю, добираючись до кожного віконця, що були майже під стелею. Але в ті віконця й дитина не могла б пролізти, не те що Симон. А може, й стояв незрушно в такій безнадії, в такій чорній безвиході, що лишалось хіба що повіситись. Якби ж було за що зачепити мотуз: будівники стайні мовби наперед знали, що в ній сидітиме доведена до відчаю людина, і не зробили бодай найменшого виступу.
Тричі на день йому приносили їжу (Кох не хотів, щоб його щойно придбаний «кінь» підупав на силі), а воду пив з відра, що з нього напували коней. Спав же Симон просто на підлозі, просякнутій кінською сечею (Кохові не потрібний був чистий єврей, чим брудніший він буде, тим смішніший, наочне втілення ницої єврейської раси), і за ті кілька діб просяк наскрізь сечею, а подраний у таборі одяг зовсім перетворився в лахміття.
— Гут, — сказав задоволено Кох, коли Симона вивели суботнього ранку та й упрягли в маленький візок. — Подивлюсь, на що ти здатен, єврею. Будеш старатись як слід — справлю тобі новий одяг.
Сам у новому мундирі, білих, як сніг, рукавичках, в блискучих хромових чоботях, висадив на візок свою тушу восьмипудову, — візок аж затріщав, осів на колеса, — взяв в одну руку батіг, в другу’ віжки, скомандував двом солдатам, що тримали Симона в голоблях:
— Пускайте!
Солдати, давлячись сміхом, відскочили. Свиснув батіг, і Симон повіз Коха за місто.
Біг цілу дорогу учвал, бо, як тільки переходив на крок, безжальний батіг в’їдався у тіло. І навіть тут доля не змилостивилась над Симоном: Кох звернув на Троєщину. Загнано дихаючи, Симон біг знайомою вулицею, бачив знайомих людей, що відразу ж ховалися, не в змозі знести це видовище, бачив свою садибу, що випливла йому назустріч, і серце його забилося так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Чим ближче підбігав він до рідного дому, тим більше чекав, що от-от відчиняться двері і вибіжить Бася, а за нею й сини. Він чекав на це, а разом і боявся цього, боявся, що Бася з синами не витримає, кинеться до нього, і тоді оцей нелюд, оця розжиріла свиня перестріля їх усіх. Він хотів їх побачити, глянути хоч одним оком і водночас молив бога, щоб вони не вибігли надвір.
Бася не вибігла, не з’явились і сини, хата пропливла мимо, сумно світячи вікнами («Вікна! Чого вибиті вікна?»), він боявся подумати про лихе, що сталося з синами і Басею, — вперед, єврею, вперед! — свистів батіг, і Троєщина лишилась позаду.
Він вибіг на околицю і зупинився.
Тут стояло кілька пасажирських машин, біля них товклися військові. І ще стояв поруч такий же легенький візок, а в нього впряжена була не людина, а тонконогий рисак. Німці одразу ж оточили Симона, залунали вигуки, сміх, вони щось говорили, дуже смішне й веселе, регочучи як навіжені, потім Кох, який встиг злізти з візка, взяв Симона за шлею, підвів і поставив поруч з рисаком. Він явно хвилювався, піт так заливав його тлусте обличчя, що й комірець потемнів, товсті пальці тремтіли.
— Слухай, єврею, сюди, — сказав Кох тонким жирним голосом. — Ти повинен зараз обігнати оцього коня. Тому будеш бігти як скажений. Інакше ти пожалієш, що й на світ народився.
Поправив на Симонові шлею, сів у візок. Натягнув віжки. В сусідній візок теж сів один з офіцерів.
Потім ще один офіцер вийшов трохи наперед, підніс догори руку з пістолетом:
— Ахтунг!
Тріснув постріл, рисак зірвався з місця. А Симон вріс у землю.
— Вперед, скотино жидівська! Вперед!
Кох смикав щосили віжками, періщив батогом. Симон нахилив тільки голову, щоб не вибило йому очі, і не ступив і кроку. Свистів батіг, люто лаявся Кох, підступали розчаровані німці.
— Я знаю цю кляту породу, — сказав один з них. — Марно старатись його зрушити з місця. Краще пристрелити. — Він дістав пістолет, вставив дуло Симонові у вухо: — Стріляти?
— Не треба! — закричав перелякано Кох. — Будь я проклятий, якщо не вимуштрую цю скотину!
Німець здвигнув плечима, з явним жалем заховав пістолет.
— Слухай, юдо, сюди! — сказав Кох, завівши Симона в стайню: батожив до самого дому. — Я тебе муштруватиму щоранку. Ти, юдо, або виграєш мені приз, або подохнеш! Тільки тобі більше не вдасться зробити з мене посміховисько!
Того вечора його вперше не нагодували на ніч. Але Симон і не хотів їсти: пекло, боліло все тіло, нещадно одшмагане Кохом. А ще дужче пекла й боліла душа. Що сталося з Басею? Що сталося з синами? Де вони поділись? Одна й та ж картина спливала перед його внутрішнім зором: ота хата з порізаними покотом дітьми й дорослими, і як він її од себе не гнав, вона знову і знову виникала перед ним. І коли врешті під ранок заснув, йому приснилася його власна хата, і Бася, й сини з перерізаними горлами.
Прокинувся весь у сльозах. Довго сидів, похитуючись од нестерпного душевного болю, і в ньому разом з кривдою, разом з тугою по сім’ї горіла думка про помсту.
Кох сам зайшов уранці до стайні, приніс повний казанок супу навпіл з жирним м’ясом.
— Я вчора погарячкував трохи, єврею, — сказав він примирливо. — Але ти сам в тому винен. З мене тепер сміються всі мої колеги. Бери, їж, я накажу годувати тебе ще краще. Ти наллєшся силою, і ми обов’язково виграємо приз. Чи не так?
Симон мовчав одвернувшись. Потім, перескливши себе, запитав:
— Де моя сім’я?
— Ти втратив сім’ю? — в свою чергу спитав Симона Кох. — Розумію, розумію, твоя сім’я, мабуть, попала під акцію. Я тут безсилий тобі чимось допомогти. Єдине, що я зможу зробити, це підшукати для тебе гарненьку єврейку. Ви збудуєте нову сім’ю, бо я відпущу тебе, якщо виграєш приз. Подумай над цим, що я тобі щойно сказав. Ти розумний єврей і не захочеш безглуздо померти. Ну, їж суп, бо завтра виїдемо на тренування.
Кілька днів Симон терпляче возив Коха за місто. Кілька днів він бігав з усієї сили, бо Кох хотів пересвідчитись, що таки виграє приз. Симон уже знав, що він зробить із Кохом, чекав тільки тієї хвилини, коли вони знову опиняться в Троєщині. Йому хотілося, щоб усе те побачили люди, які стали свідками його ганьби.