І настала знову субота, і Кох у парадному своєму мундирі, при кинджалі й пістолеті, із автоматом, урочисто всівся у візок.
— Тихше, тихше, єврею! — тепер уже він стримував Симона. — Ти можеш вибитися з сил.
Завидніли знайомі хати, відкрилася площа. Замигтіли обличчя людей, випливла його хата з проваллями вікон. І Симон, добігши до хати, рвонув набік голоблі, перекинув візок разом з Кохом.
Зірвав шлеї, оглянувсь. Візок накрив Коха, стирчали тільки чоботи та крутилися колеса. Боячись, що він убив Коха, Симон підважив візок, відкинув його набік.
Кох лежав навзнак, лежав і безтямно водив очима. Кашкет його геть злетів: голова здавалась неправдоподібно малою порівняно з велетенською тушею. Не чекаючи, поки він отямиться, Симон висмикнув з кобури пістолет, дістав з піхов кинджал.
І тоді Кох закричав. Він вищав, як свиня, тонким жирним голосом, намагаючись одповзти подалі від Симона. Симон придушив його коліном, вдарив кинджалом просто в серце і повернув той кинджал уже в серці: так він завжди колов свиней, бо інакше колоть вже не зміг би.
Підібрав автомат і три магазини до нього й побіг.
Симона ловили весь день — ціла рота солдатів. Весь день він, одстрілюючись, мотався над Дніпром, перебігаючи з місця на місце, і, може, йому і вдалося б утекти, дотягнувши до ночі, коли б йому в ногу вище коліна не влучила куля.
Симон як біг, так і впав, і йому спершу здалося, що він, об щось ударившись, перечепився, аж тоді, як спробував звестись, зрозумів, що він тяжко поранений.
— Тепер я вже не втечу, — сказав сам собі Симон. — Тепер я вже буду вмирати.
Узяв автомат (пістолет був у кишені) і поповз до горбка, що мені його так і не вдалося розшукати.
І тут, на горбку, зустрів німців, які полювали його.
Він знав, що на нього чекає, коли він здасться живим, і однаково не лишив для себе набою: відстрілювавсь до останнього. І тим останнім набоєм убив ще одного німця.
Симона вішали на Троєщині навпроти його хати. І люди, які знали Симона, не впізнали його, так він був спотворений. Симон, уже з зашморгом на шиї, подививсь на людей, які похмуро й пригнічено стояли навпроти, і сказав:
— Ну, люди, прощайте.
Сказав так просто й буденно, наче не з життя йшов — з хати виходив.
«Банани»
Їй було п’ять років, коли батько вигнав їх із дому.
Батько мав холодні очі й жорстокі, що не знали усміху, губи.
Коли Світлана йому заважала, він сердито гримав на маму:
— Забери своє щеня, хай не крутиться під ногами!
І ще тато був генієм. Бо не раз кричав до обох:
— Ви в мені вбиваєте генія!
Мама вийшла за батька в шістнадцять років, як позувала йому для нової картини. Коли батько кричав на маму (а кричав він майже щодня), мама тоненько плакала, і Світлана заходжувалась плакати заодно з нею, так було її шкода.
— Очі б мої вас не бачили! — вигукував тоді тато. Жбурляв об стіну пензля, змітав додолу фарби. Вибігав з кімнати.
Сьорбаючи носом, мама збирала фарби, і Світлана їй допомагала.
Пізніше Світлана взнала, що вони в тата не перші: це був третій батьків шлюб. Вона багато взнала пізніше. Навіть те, що в батька були постійно коханки: він міняв їх майже щомісяця.
Батько був, як ви уже догадались, художником. В обох кімнатах, од підлоги до стелі, висіли картини. Лише його картини. І від усіх них на Світлану віяло холодом.
Одного разу, коли батько її за віщось ударив (навідмаш, добре, що хоч по спині, а не по голові), Світлана, переплакавши, взяла на кухні ножа та й заходилася штрикати в усі картини підряд. Кінчала саме з четвертою, коли вскочила мама й, охнувши, видерла ножа.
Їй таки добре перепало од мами. Сиділи потім обоє і плакали. Чого плакала мама, Світлана так і не могла зрозуміти.
І ще до батька частенько вчащали знайомі художники. Бородаті, з довгим, по плечі, волоссям. Усі вони твердили, що в особі батька гине геній. Що його засмоктує побут. У мами одразу ж ставали наляканими очі, вона брала Світлану й зникала на кухні.
Заходжувалась готувати гостям бутерброди. Наче хотіла їх задобрити. Світлана любила дивитись, як мама готує ті бутерброди. Нарізався тоненькими скибочками хліб, майже прозорі кільця ковбаси, листочки голландського сиру. Все те красиво викладалось на дерев’яній таці й заносилося до кімнати.
Бутерброди вмить розбирали, на маму навіть не глянувши. Тягнулися до батька з келихами:
— За твій геній, старий!
Найдужче кричав черевань, років на двадцять од усіх старший, із червоним склеротичним обличчям і слідами всіх випитих вин на сизому носі. Сива борідка його була геть обсмоктана.
— Старік! — кричав він, потрясаючи порожнім уже келихом. — Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!
У батька червоніли завжди бліді щоки, очі брались погірдливим поблиском. Ніздрі ж роздималися так, наче їм бракувало повітря.
Після таких збіговиськ батько кричав найчастіше. Все його дратувало, все було не по його.
Поки й житиме, пам’ятатиме Світлана той вечір, коли він вигнав їх із дому: дитяча пам’ять чіпка на деталі, в ній назавжди закарбовується те, на що ми, дорослі, просто не звертаємо уваги.
Насамперед спливала на спогад картина. З тією картиною були пов’язані великі надії. Весь рік розмова точилася тільки довкола неї.
— Ось тато закінчить картину, і ми купимо тобі нові чобітки.
Або:
— Потерпи, поки тато напише картину. Тоді й ти матимеш таку саму ляльку.
«Таку саму» — це значить, як у сусідської дівчинки. З великими блакитними очима й такою ж блакитною стрічкою в білявому волоссі. Лялька вміла, наче жива, розплющувати очі й тоненьким голоском пищати «ма-ма». Коли дівчинка виносила ту ляльку надвір, Світлана ходила за ними обома як пришита.
Отож увесь світ впродовж року обертався для них довкола картини. Вона мала бути величезною, майже на всю стіну. Її замовив музей, і батько, повернувшись того дня додому, довго розповідав мамі, як йому замовляли картину. І чому саме йому, а не комусь іншому. Світлана мало що зрозуміла з тієї розповіді, вона ще й не знала, що таке музей, їй чомусь уявлявся дядько в пальті й капелюсі, схожий на того, який приходив одного разу замовляти портрет. Тепер же цей музей захотів ще й картину, він заплатить за неї гроші, багато грошей, так багато, що вистачить і на чобітки, і на ляльку.
Мама, щаслива, навіть заплакала. Сказала, що вони тепер житимуть не гірше од інших. І другого ж дня, щоб тато міг працювати, ні про що інше не думаючи, віднесла у скупку свою єдину коштовність, подаровану їй у день весілля тепер уже покійною бабусею, — золоту каблучку з великим смарагдом, густо обсадженим діамантами. Смарагд був зелений, як весняне листя, діаманти ж переливалися ранковою росою. Зелене озерце в росяних берегах. Через нього Світлана часто торгувалася з мамою:
— Ти мені його подаруєш, як я виходитиму заміж? Подаруєш?
— Отакої! — сміялася мама. — Чому б це я мала тобі дарувати? Мені ж подарувала бабуся — не мама. Я твоїй дочці буду бабусею.
— Тоді я народжу дочку, — знаходилась одразу Світлана. — Завтра.
Тепер каблучка не дістанеться ні їй, ні її майбутній дочці. Втішало тільки те, що вона матиме ляльку й чобітки. Коли тато напише картину.
Батько збив величезну раму, нап’яв полотно. Повиносив усі свої картини з більшої кімнати, і кімната стала такою великою, що Світлані захотілося по ній побігати, але мама вигнали її геть, наказавши й дорогу сюди забути. Поки тато напише картину.
З того часу кімната стала місцем, куди Світлану найбільше тягнуло. Діждавшись, коли мама й тато виходили з дому, вона одразу ж бігла в ту велику кімнату. Ставала перед картиною і довго її роздивлялась.
Чисте полотно поступово вкривалося фарбами. Фарби немов розливались по ньому, відвойовували щораз більше простору. Вона годинами могла стояти перед картиною, що народжувалася на її очах. Перед літаками, гарматами, танками, перед людьми у військовому, якими було густо засіяно картину. Всі вони кудись бігли, щось кричали й розмахували зброєю, а поміж ними виростали вогняні стовпи.