Найбільше вражало Світлану те, що багато військових були дуже схожі на татових гостей. Навіть черевань біг попереду, тримаючи в руці пістолет. Світлані здавалося, що він от-от обернеться й закричить:
— Старік! Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!
Пізніше на картині появилася й мама. В неї були зовсім уже перелякані очі, бо довкола зібралося стільки батькових гостей, що навряд чи всім вистачить бутербродів із їхньої дерев’яної таці. Тому, мабуть, замість таці мама тримала бинти, а через її плече звисала сумка з червоним хрестом. Мама теж була у військовому. Зелена пілотка, зелена гімнастерка і синя спідниця. Світлана ніколи не бачила маму в такому одязі, мама в ньому здавалось якоюсь аж чужою.
А ще на картині лежало багато вбитих. Вони, мабуть, теж були схожі на когось із татових знайомих, бо він не раз хвалився мамі:
— А я сьогодні ще одного вбив!
— Гляди, упізнають, — перелякано казала мама.
— Хай упізнають! — потирав тато мстиво руки.
Якось Світлана наважилась попросити тата:
— Убий і Галю! — Мала на увазі сусідську дівчинку.
— Навіщо? — спитав тато серйозно.
— Вона впаде і випустить ляльку. А я її заберу.
— Не можна, — відповів тато. — Я вбиваю тільки дорослих.
Розчарована, Світлана відійшла од картини.
Коли полотно було нарешті закінчене, мама випрасувала татові піджак і штани, дістала свіжу сорочку й нову краватку. Тато сам був мов картина. Світлана не могла одвести од нього очей, такий він був зараз красивий. Їй дуже хотілося доторкнутися до нього, але вона не посміла.
— Ні пуху тобі ні пера! — сказала мама: вона аж зблідла.
— К чорту! — відповів тато. Вперше в його лайці не вчувалося зла. Двоє татових друзів, які прийшли з самого ранку, взяли картину, обережно понесли з квартири.
Мама весь час, поки тато й вернувся, місця собі не знаходила: ходила з кімнати в кімнату, виглядала у вікна. Побачивши тата і двох його друзів, що несли картину назад, мама охнула, притулила долоні до щік.
— Не прийняли! — І спитала безпорадно Світлану: — Що ж ми тепер будемо робити?
Зайшовши до хати, тато довго лаявся.
— Багато убитих! — кричав, і обличчя його бралось червоними плямами. — А ви що ж хотіли, щоб нікого не вбивали? Двадцять мільйонів просто так собі взяли та й зникли з землі! Випарувались?.. Кретини!.. Перестраховщики!..
Друзі його втішали: це ще не біда, не забракували ж усієї картини. Ну, візьми оживи половину чи більше, тобі що — шкода?
— А правда? — гарячкував тато. — Що тоді робити з життєвою правдою, до якої вони ж і закликають? На трибунах розпинаються. Лицедії! Хамелеони прокляті! З трибуни — одне, поза трибуною — інше. По сто правд у кожного, на всі випадки життя. Ненавиджу!.. Ох, як я їх усіх ненавиджу!..
Врешті трохи заспокоївся. Мама внесла пляшку вина, що нею мали обмити продану картину, подала бутерброди. Пили вино, лаяли дружно якихось чинуш, що гроблять справжнє мистецтво.
Два тижні тато переписував картину: зменшував кількість убитих, додавав живих. Мама не знала вже, на яку ногу й ступити, щоб не дратувати тата. З самого ранку, подавши сніданок, забирала Світлану на кухню, забороняла їй і потикатися в кімнати. Скільки себе пам’ятає Світлана, вона майже весь час сиділа на кухні. Тато, коли писав чергову картину, вимагав абсолютної тиші, тож мама розмовляла лише пошепки, навіть лаяла пошепки, коли Світлана в чомусь прошпетиться. Суцільний шепіт, суцільне мовчання. Як тільки скажеш хоч слово вголос, так одразу ж застережливе «т-с-с-с», а то й по губах: мама була швидка на розправу, особливо коли посвариться з татом. Світлана не пригадує й дня, щоб тато за щось не кричав на маму, мама тоді заводила своє «і-і-і» й била дочку за найменшу провину, тіпала так, що з неї й іскри сипались. Та й ще: «Замовкни!» — гнівним шепотом, бо в кімнаті лунали сердиті татові кроки, і Світлана, мовчки ковтаючи сльози, забивалась тут-таки, на кухні, під стіл.
Під столом було її царство, її суверенний куточок, тут вона відчувала себе по-справжньому вдома, все було їй тут близьке і знайоме: і дві пластмасові ляльки з облізлою фарбою, й шматочок доріжки, на якій так затишно, згорнувшись, лежати, і посуд ляльковий, змайстрований із сірникових коробок. Світлана теж тсикала на ляльок, вимагаючи, щоб вони розмовляли пошепки, навіть плакали пошепки, бо таки частенько їх била, особливо коли самій перепадало од матері. «Ось тобі! Ось тобі!» — по пластмасовій попці, задерши коротеньку спідничку. «І-і-і!» — тоненько, як мама, заводили ляльки і були дуже схожі в той час на маму — з тим більшою насолодою била їх Світлана, била й тіпала, примовляючи маминим голосом: «Замовкніть! Бо не знаю, що з вами й зроблю! Хіба забули, що тато малює картину?»
Оці два тижні Світлана майже не бачила тата: він навіть їв окремо в кімнаті. Потім знову прийшли оті двоє татових друзів і понесли картину в таємничий музей. Мама й цього разу ходила на себе не схожа, виглядаючи то в одне вікно, то у друге. І так само охнула та вчепилася в щоки руками, коли побачила, що татові друзі несуть картину назад.
Того ж таки дня, вже ввечері, батько вигнав їх із дому. Він і раніше, посварившись із мамою, виганяв їх на вулицю, і мама довго ходила з Світланою у дворі під будинком, вдаючи, що вони просто гуляють. Бо коли Світлана одного разу похвасталась: «А нас тато вигнав! От!» — мама чомусь на неї розсердилась: «Що ти вигадуєш? Тато вигнав нас, щоб ми не сиділи в хаті. Щоб погуляли». І потім журила її: хіба ж можна казати таке чужим людям, що про них люди й подумають? Тож вони обоє вдавали, ніби просто гуляють, а коли наважувались повернутися додому, то мама ще довго стояла під дверима, до чогось прислухаючись. Врешті торкалася кнопки, дзвінок дзеленькав несміливо, завмирав на півзвукові, завмирали й вони, дослуховуючись, чи не залунають по той бік дверей татові кроки.
Тато не чув чи вдавав, що не чує, мама дзвонила ще раз... і ще... А коли тато таки йшов до дверей, щосили притискала Світлану до себе.
Відчинялися двері, появлялося вороже татове лице.
— З’явились? — питав сердито й одразу ж ішов до своєї кімнати.
Цього разу тато вигнав їх назовсім. Коли мама спитала, як вони далі будуть жити, коли сказала несміливо, що, може, він пошукає собі роботу, тато розлютивсь як ніколи. Згріб пензлі, палітру, пожбурив у маму: нате, жеріть, ковтайте його, татів, талант! Усі невдачі свої, навіть оцю неприйняту картину, звалив на маму й Світлану. Коли б він був сам, коли б вони не висіли в нього на шиї, все було б по-іншому.
— Ви мене живцем з’їли! Всю кров мою виссали!
— Хто з кого виссав, — заперечила, вже плачучи, мама. — Згадай, на які гроші ми жили оці чотири місяці!
— Ах, так! — закричав тато люто. — Шматком хліба мені дорікаєш?! Тоді геть!.. Геть з мого дому, щоб і духу вашого тут не було!
Одчинив шифоньєр, став жбурляти їхній одяг: на підлогу, під мамині ноги.
— Забирайте своє манаття й вимітайтеся звідси!
Мама плакала тонко й беззахисно. «І-і-і!» — тягнула мама болісну ниточку, і та ниточка намотувалась на Світланине серце. «Мамо! Мамочко!» — закричала щосили Світлана, обхопивши мамині ноги руками, їй здалося, що тато зараз битиме маму, такий він був страшний. А тато, зовсім уже знавіснівши, виштовхав їх, у чому стояли, в коридор.
Цього разу мама навіть не пробувала вдавати, що вони вийшли прогулятися: взяла Світлану за руку й повела геть із двору.
Вийшла на вулицю, і вулиця зустріла їх вечірніми вогнями. Було дуже тепло, здавалось, що всіх повиганяли з будинків, стільки довкола товпилося люду, а по бруківці сунули густо машини. Розмови, вигуки, сміх, усі кудись квапилися, кудись поспішали, і нікому не спадало на думку зупинитися й поцікавитись, куди вони оце, засмучені, йдуть, що з ними трапилось. Дві тріски, більша й менша, чіпляючись одна за одну, пливли в людському потоці, не знаючи, мабуть, куди цей потік їх і винесе.
— Ма, куди ми йдемо? — запитала Світлана: бігла, щоб не відстати од мами.