— До тітки.
— До тьоті Валі? — спробувала уточнити Світлана, але мама тільки сердито смикнула її за руку.
Сіли в тролейбус, поїхали. Примостившись на колінах у мами, Світлана стала дивитись у велике вікно. Вона одразу ж забула про те, що з ними сталося: так по той бік було цікаво! Миготіли обличчя людей, яких вони обганяли і які йшли їм назустріч, пропливали кіоски, дерева, будинки з яскраво освітленими під’їздами й вікнами. Світлана тільки головою вертіла, щоб усе роздивитись, і коли вони врешті доїхали й мама звелася, вона неохоче залишала тролейбус.
— Ми ще покатаємось? — допитувалася, біжучи вслід за мамою.
Мама так само мовчки продиралася крізь натовп: людей тут було ще більше.
Перетнули хідник, підійшли до величезного будинку з такими високими дверима, що Світлана одразу ж здалася собі маленькою-маленькою. З мізинець завбільшки.
— Тут живе тьотя? — здогадалась вона.
Бо саме в такому будинкові й мала мешкати тьотя Валя. Коли вона до них приходила, то ледь не торкалася головою стелі. Навіть тато був їй по плечі.
Мама з натугою одчинила двері, зайшла у під’їзд. Широкі мармурові сходини, по яких машиною можна проїхати, височенні стіни, а стеля була десь аж під небом. Світлані здавалося, що ось-ось відчиняться двері квартири, мимо якої вони саме проходили, звідти вигляне хтось страшний і вхопить її у свої величезні долоні.
— Не лізь під ноги!! — сердилась мама. А Світлана щосили тулилася до неї, коли проходили мимо інших дверей.
— А хто це до нас прийшов! — закричала тітка, коли їх побачила. — Хто це до нас прийшов! Ох ви ж мої неждані-негадані! — Переставляючи слоноподібні ноги, тітка важко йшла їм назустріч. Підлога під нею жалісно рипіла, а в буфеті видзвонював посуд. — Що це в лісі здохло, що ви врешті надумалися стару тітку провідати?
Мама одразу ж залилася сльозами, а Світлана, сховавшись за маму, набурмосено поглядала на тітку.
Згодом вони сиділи за величезним столом на важких, наче з чавуну відлитих, стільцях із прямими й високими спинками. Все в цій величезній кімнаті вражало своїми розмірами: і дубовий буфет, в якому можна було запросто жити, особливо Світлані, й розлогий диван, не диван, а диванище, оббитий колись чорною шкірою — шкіра давно уже побіліла витершись, і два крісла з чорного дерева, в яких хіба слонам сидіти, і книжкова шафа, подібна до висотного будинку, що на Хрещатику, — така ж розцяцькована. Навіть шпиль візерунчастий стирчав угорі! І тітка була до пари цим меблям: сиділа горою, пригощала їх чаєм.
Світлана не стільки пила чай, скільки тягала цукерки, користуючись тим, що дорослим було не до неї: мама саме розповідала, як їх виганяв тато. Тітчині очі гнівно блищали, товсті чорні брови сердито супились, велике обличчя дихало осудом.
— Та він гірший звірюки, прости мене господи! — заводилась тітка. — Звір і той би дитину свою пожалів... А ти теж добра: взяти отак і піти!
— А що ж я мала робити? — схлипувала мама. — Він у спини нас виштовхав!
— У спини! — фиркнула тітка презирливо. — Спробував би мене отак виштовхать! Я б його штовхнула!.. Судити такого мало!
— Хто ж із ним буде судитись?
— Як хто? — здивувалася маминій безпорадності тітка. — Подати в суд — і на нього управу знайдуть.
— Я судитись не буду, — відповіла тихо мама. — Не вистачало ще там срамитись.
— Ну й дурна! — зовсім уже розгнівалась тітка. — На отаких дурепах вони тільки й їздять! У кого ти й удалася така?
Мама опустила голову, а сльози кап, кап на тарілку.
— Ну, будемо спати, — сказала тоді тітка й обернулась до Світлани: — Допила уже чай?.. Боже, ця дитина кіло цукерок ум’яла! Тебе не розірве?
— Не розірве, — відповіла тітці Світлана. Її вже хилило на сон, очі злипалися: мабуть, од солодкого.
Тітка їм послала на ліжку, хоч мама й казала, що вони не хочуть завдавати їй зайвого клопоту: ляжуть деінде. «І не вигадуй!» — нагримала тітка, і мама замовкла. Тож вони полягали на ліжку, такому широкому, що хоч котися по ньому, а тітка послала собі на дивані. Вимкнула світло, зарипіла пружинами, сказала до когось уголос:
— Гріхи наші, гріхи!..
Що іще казала тітка, Світлана не чула: заснула, як тільки діткнулася головою до подушки.
Вони так і не повернулися до тата. Мама кілька разів їздила миритись, але поверталась у сльозах: тато вже завів іншу. Не пускав її й на поріг, казав і дорогу забути до нього. Викинув на сходи весь їхній одяг, що його, мама не взяла першого разу, сподіваючись, мабуть, помиритися з татом, оддав мамі паспорт, а Світланиної метрики не віддав, сказав, десь загубилася.
— Боїться, що подаси на аліменти, — сказала тітка. — Знає кіт, чим смажене пахне!
І ще тітка сказала, щоб мама заявила в міліцію. Притиснуть як слід, одразу ж згадає, де метрика. Та й квартиру треба поділити. Чи як?
— Не знаю. Нічого не знаю, — плакала мама. Вона стала мовби ще менша й беззахисніша. — Що я маю робити, як він мене й на поріг не пускає!
Тоді тітка сказала, що піде вона. Вона з ним поговорить! Вона йому скаже!.. Почепила медалі, що принесла з війни, взяла важкий, весь у візерунках ціпок, з яким виходила на вулицю, і, рішучо-насуплена, рушила.
Мама знову ходила сама не своя, а Світлана подалася в під’їзд, щоб похвастатись перед новими своїми подружками.
— А наша тьотя пішла бити нашого тата! Отакенним ціпком! От!
І аж засміялась, уявивши, як кричатиме тато. Тітки довго не було, врешті появилась, червона, лиха.
— Ну, я ж їм дала! — Кинула на стіл Світланину метрику, закричала на маму: — І не смій більше туди й потикатись! Живіть у мене — не об’їсте!
Так вони лишилися в тітки.
Десь за півроку мама стала розлучатися з татом. Мама й не розлучалась б, вона все ще надіялась, що тато одумається і, вигнавши «ту», покличе їх назад, вона й на аліменти не подавала, щоб не дратувати тата. Але тато так і не одумався, а сам подав на них у суд, не побоявшись навіть, що поділять квартиру. В цьому була, звісно ж, винна «ота», це вона намовила тата, бажаючи «обкрутити» його вже з собою. «Я б їй, сучці безхвостій, і очі геть видерла б!» — гримала тітка. «Хай живуть», — відповідала мама, хоч очі її починали підозріло блищати. «А дитина? — питала тітка докірливо. — Про дитину ти думаєш?» — «Хоч дитиною мені не дорікайте!» — болісно скрикувала мама і одразу ж починала плакати. «Ну, тобі, мабуть, видніше, — ображалася тітка. — Куди вже нам, старим...»
Вони довго радились, брати Світлану в суд чи не брати, і Світлані дуже кортіло піти з тіткою й мамою. Вона вже й подружкам похвасталась: «А ми з татом розлучаємось! І мама поведе мене в суд. От!» Тож Світлана дуже боялася, що її не візьмуть, і коли одного разу підслухала, що її таки візьмуть («Може, хоч совість проклюнеться, коли дитину побачить!»), то була по-справжньому щасливою.
Та й як же не бути щасливою, коли їй спеціально для суду справили новеньку сукенку: білу, в блакитну смужку, взули в нові ж черевички, а волосся пов’язали червоним бантом («Ти в нас чорна, як жук, тобі йтиме червоне», — казала при цьому тітка). Ще ніколи Світлана не бачила себе в люстрі такою красивою. Як не бути щасливою, коли мама була з нею як ніколи лагідною, а тітка, що почепила всі свої медалі, дала їй потай од мами металевого карбованця: «Оце тобі на морозиво!» Як не бути щасливою, коли вони поїхали не трамваєм, не тролейбусом навіть, а таксі, й подружки бачили, як вони сідали в машину.
Щодня б розлучатися з татом!
Свято продовжувалось і в суді, бо всі на Світлану тільки й дивилися, милуючись, мабуть, її новеньким вбранням. Лише зітхали чомусь жалісливо: «Бідна дитина!» А «бідна дитина» роздивлялася здивовано довгий стіл, вкритий зеленим сукном, і три стільці з високими спинками, і весь зал, наповнений чужими людьми, які прийшли спеціально на неї помилуватись. Серед тих людей вгледіла й тата: одразу ж упізнала його, хоч не бачила хтозна-відколи. В тата було застигле обличчя, і якась не знайома Світлані тьотя весь час щось йому шепотіла на вухо.
— Он наш тато сидить! — голосно сказала Світлана.