Мама чомусь одразу ж розсердилась, обличчя її взялося червоними плямами:
— Помовч!
— Піди привітайся з татом! — сказала тітка Світлані.
— Не смій! — сердито смикнула за руку Світлану мама. — Сиди й не крутись!
А як же не крутитись, коли довкола стільки цікавого! Потім дуже сувора тьотя, яка сиділа за маленьким столом, раптом звелася й голосно сказала:
— Прошу встати!
Всі звелися: і мама, і тітка, всі люди в залі. На них дивлячись, звелася й Світлана. В усі очі дивилася на двох тіток і одного дядька, які невідомо звідки взялися, поки вона сповзала з високого стільця. Вони сіли за стіл, покритий зеленим, і тітка, що сіла посередині, тихо сказала: «Прошу сідати» — й одразу ж узяла до рук якусь папку.
— Хто то? — спитала Світлана.
— Судді. Мовчи.
Мама для чогось дістала носову хустину, стала бгати в руці. Налякано дивилась на суддів, і той переляк поступово передався Світлані. Особливо коли ота, посередині, тітка, побачивши Світлану, невдоволено запитала:
— Дитину для чого привели?
Мама зіщулилася. Світлана ж, боячись, що її зараз виженуть, щосили вчепилася в мамину руку.
— Ні на кого було лишати! — відповіла з викликом тітка. Сиділа насуплена, тримала перед собою ціпок. Вона єдина, здавалось, не боялася суддів.
Суддю, мабуть, задовольнила ця відповідь: розгорнула папку, щось довго з неї читала, і дорослим те було, мабуть, дуже цікаво, бо он тітка навіть долоню притулила до вуха, а в мами було таке болісно-напружене обличчя, наче вона чекала, що її от-от ударять.
Потім суддя покликала тата, назвавши його чомусь «позивачем». Тато пройшов мимо них, у їхній бік навіть не глянувши, відповідав сердито, і Світлана зі страхом чекала, що він от-от обернеться і почне на неї кричати. Але тато на неї так і не закричав, мабуть, сам боявся судді, і, коли та сказала йому: «Сідайте», він пройшов мимо них із скам’янілим лицем.
Потім покликали маму, і Світлана стала сповзати із стільця, щоб не відстати од мами, але тітка смикнула її: «Сиди!» Чому вони всі сердилися, Світлана ніяк не могла втямити.
Мама, відповідаючи, плакала, але Світлана не дуже тим переймалась: вона давно звикла до того, що мама плаче.
Потім відповідала тітка: стукала об підлогу ціпком, весь час примовляючи: «Святу правду кажу!»— наче суддя їй не вірила. А коли повернулася на місце, то обличчя її пашіло.
Потім судді звелися, ота сувора тьотя за окремим столом звелася й собі і сказала:
— Суд іде на нараду!
Судді вийшли, в залі вибухнув гомін. Тітка стукала в підлогу ціпком, погрожувала: «Хай тільки спробують!» Мама сиділа застигла, а Світлані набридло сидіти, і вона потихеньку, щоб не помітила мама, стала сповзати із стільця. Сповзла — наче нічого, мама не лає, трохи постояла, а тоді, насмілившись, пішла поміж рядами. Спершу йшла тихо, бо відчувала на собі погляди тьоть та дядів, які сиділи, а потім, коли один із дядів, кумедно надувши щоки, ткнув у неї пальцем, побігла. Бігла й сміялася голосно, ухиляючись од простягнутих до неї рук.
Набігавшись, Світлана повернулася на свій стілець, тим більше що до залу зайшли вже судді. Тьотя, яка була посередині, знову щось читала з папки, і, коли скінчила, в залі загомоніли несхвально, а тітка сказала, стукнувши сердито ціпком: «Не було правди й не буде!» Мама ж узяла Світлану за руку і, наче втікаючи, повела швидко із зали.
Їхали назад уже не машиною — тролейбусом. Коли зайшли до кімнати, мама потягнула з голови темну хустку і, ламаючи гірко вуста, сказала:
— От я й розлучена.
З очей її звично покотилися сльози, а тітка кинула об підлогу ціпок:
— Ти довго будеш рюмсати?! Розлучена, розлучена!.. Ну й що, як розлучена?.. Мало на світі розлучених? Кожна третя, якщо не друга. Не журися, ще знайдеш собі пару.
— Хто мене таку візьме? — схлипнула мама.
— Візьме, не переживай. Не такі заміж виходять. Якби тільки того й щастя, що заміжжя!
Тітка ніколи не була одружена, бо якось сказала при Світлані: «Слава богу, прожила весь вік — нікому підштаників не прала!»
— Годі журитись, пішли краще вечеряти!
По вечері Світлану одразу ж відрядили спати. Наказали йти й не вигадувать. Світлана, ображена, пішла до кімнати. Сказала лялькам:
— А я на суді була, поки ви тут сиділи! От!
Ляльки ображено подивились на неї, і Світлані одразу ж стало їх шкода:
— Не бійтесь, я з вами не розлучуся ніколи. То я з татом розлучилась.
Вклавши ляльок, стала вкладатися й сама. Зняла сукенку, акуратно, як учила мама, почепила на спинку стільця, довго на неї милувалась. Потім пірнула в постіль. Світло вимикати не стала, щоб не було страшно...
Лежала й думала. Думала про те, як тато прибіжить просити її, Світлану, повернутись до нього і як вона до нього не піде:
— А нащо розлучився з нами! Тепер живи сам, а я житиму з мамою! От!
Або візьме тітчин ціпок і добре поб’є тата. Ще й виштовхає за двері в спину. З цими мстивими думками й заснула.
Мама не довго ходила розлучена: восени вийшла заміж.
— Вискочила! — сказала тітка несхвально.
Почалося все з того, що мама стала запізнюватись. То поверталася рівно о шостій, а то вже і сьома, і восьма збіжить, а мами немає й немає.
— Де ти була? — допитувалася Світлана ревниво.
— На роботі затрималась, — відповідала їй мама. І була якась мов чужа. Якась аж на себе не схожа.
З кожним днем ставала все веселіша. Щоранку довго простоювала перед люстром, викладаючи коси. З губів її не сходив задумливий усміх.
Щодня наряджалася, наче на свято. Діставала нову сукню, яку недавно й пошила, яскраву, всю в квітах, і наче сама розквітала.
«Бач, мені не дає одягати сукенку!» — думала з образою Світлана: сукенка висіла, надійно захована, в шафі. «Ще чого! — завжди відповідала їй мама. — То на свято, а не на будні».
І ще мама стала приносити квіти. Майже щовечора. Принесе і носиться з ними, не зна, куди і поставити. Нюхає — не може нанюхатись. І очі блищать.
Тітка спершу бурчала на маму, застерігала:
— Гляди не обпечися! — Світлана ніяк не могла зрозуміти, як це мама може обпектись. Хіба в неї й на роботі плита, де горить газ? Потім тітка сказала: — Роби, як знаєш, ти вже доросла, — і мама кинулась за щось її цілувати. — Ну, годі, годі, обслинила всю! — виривалася тітка з обіймів.
Якось Світлана підслухала розмову між тіткою й мамою. Вони сиділи на кухні, а двері причинити забули, то Світлана так і завмерла, почувши високий мамин голос:
— Я люблю його — ви можете це зрозуміти?
— А він? — спитала недовірливо тітка.
— Він теж мене любить. Щодня квіти дарує. Подивилися б, який він ласкавий зі мною!
— Вони всі ласкаві, поки свого доб’ються!
— Він не такий! Він дуже хороший!
— Ну, хороший, то й добре, — мовила уже примирливо тітка. — Тобі, звісно, видніше. — Помовчала, потім спитала: — А про Світлану він знає? Що у тебе дитина?
Мама довго мовчала, потім відповіла майже пошепки:
— Не знає. Я йому не сказала.
— Треба сказати! Чи ти з ним не збираєшся жити?
— Збираюсь, — відповіла ще тихіше мама. — Тільки боюся.
— Чого?
— Що він як узнає, то кине.
— То ти що, отак і будеш од нього з дитиною ховатись? А коли одружитесь та разом уже житимете? — Мама мовчала. — Треба сказати, поки не пізно. Бо тоді буде гірше.
— А як кине? — схлипнула мама.
— Кине — значить, не любить. Якщо любить — не кине. От завтра візьми й скажи!
— Боюся.
— Тьху!.. — Тітка скрипнула стільцем, і Світлана відскочила од дверей.
Була приголомшена тим, що почула.
Мама когось любить. І він її любить. І мама боїться сказати йому про неї, Світлану. Бо тоді він розгнівається на маму і покине її.
Який же він хороший, коли з-за неї може покинути маму?
Він поганий, поганий, поганий!
Забилася в куток і довго сиділа набурмосившись. Не хотіла бачити нікого: ні мами, ні тітки, навіть ляльок. Було таке відчуття, наче всі взяли та од неї й відмовилися. Зрадили.