«Я сама його не хочу бачити! От!»
А побачити довелося. В неділю, в обід. Бо мама, врешті-решт зважившись, запросила його на обід.
Була того дня як ніколи лагідна до Світлани.
— Ти мене любиш? Любиш? — допитувалась.
Світлана, не звикла до пестощів, видиралася з маминих обіймів. Мама прибирала в кімнаті, тітка готувала на кухні якийсь особливий обід. Коли Світлана, що весь час крутилась коло тітки, побігла кликати маму, то не впізнала кімнати, так було прибрано. Всюди лежали мережані білі серветки, у вазах стояли квіти. Свіжонатерта підлога блищала, як дзеркало. Красива доріжка простягнулася од дверей аж до столу. А на столі святково сяяв перетертий мамою посуд.
Одягнувши Світлану в її новеньку сукенку, мама переодяглася й сама. Світлана в усі очі дивилась на маму, як вона на очах гарнішає. В синій-пресиній спідниці, в білій-пребілій блузці з кольоровою вишивкою. Там були вишиті квіти: сині, червоні, блакитні. Вони ніжно ясніли в мами на грудях, на обох рукавах.
— Ну як?.. Як твоя мама?
Очі мамині сяяли так, що Світлана боялася в них потонути. Кинулась до мами, обхопила, ввіткнулась у спідницю обличчям. Вдихала знайоме лагідне тепло.
А потім прийшов він і все зіпсував. У нього були страшні чорні вуса. І таке саме чорне волосся, що густо спускалось на скроні, зливалося з вусами. Він наче вліз у рамку з волосся та так із нею до них і прийшов. І такий само густий чорний бас. Як у вовка з «Червоної Шапочки». Світлані аж мороз пішов поза шкірою, коли він до неї озвався.
Може, тому вона й заховалася одразу ж за тітку. А за обідом дивилася на нього тільки спідлоба. І вперто мовчала, коли він щось питав.
— Не звертай на неї уваги, — сказала з досадою мама. — Вона в нас завжди така. Поки звикне — сім вод стече.
— Не звикну! — з викликом сказала Світлана.
Тоді мама, зовсім уже на неї розсердившись, висмикнула з-за столу й надавала по попці. Потягла на кухню, штовхнула в закуток:
— Стій тут і не смій появлятися в кімнаті!
Тож поки той не пішов, Світлана простояла на кухні, у закутку.
Заходила тітка, докоряла:
— Хіба можна так? Що дядя й подума про тебе? Отака дитина невихована!
Заглядала мама, сердито питала:
— Може, підеш та попросиш пробачення?
Світлана — ні з місця. Уперлася в стіну лобом, затято мовчала.
— Ти дуже погана дитина! — сказала мама, коли неприємний той дядько пішов. — І не підходь більше до мене: я тебе не люблю!
І як же було гірко, як було кривдно Світлані — весь день, до самого вечора. Та ще й увечері мама не схотіла лягти поруч із Світланою: послала собі на кріслах. Світлана лежала на широчезному ліжку й задихалася од мовчазного плачу. Їй було і мами шкода, а себе — ще більше.
Врешті не витримала: взяла ковдру, подушку, полізла під ліжко. Пригорнула до себе ляльок і вже разом з ними заснула.
Коли прокинулася, вдома нікого не було. Мама побігла на роботу, тітка теж кудись вийшла, мабуть, на ринок. Світлана знову лежала на ліжку, хоч не могла пригадати, коли ж вона повернулась назад. У кімнаті гуляло веселе сонце, вицокував хвилини будильник. Світлана взяла його з тумбочки, важкого, пузатого, круглого, з шапкою-дзвоником і тонкими металевими ніжками, — будильник мов ще дужче розставив ті ніжки, боячись, що Світлана впустить його на підлогу. «Не впущу!» — сказала до нього Світлана, і він одразу ж заспокоївся: вдячно зацокотів до неї. Морщачи лоба, Світлана довго дивилася на циферблат, намагаючись дізнатися, котра година. Та хоч як вглядалася, ніяк не могла зрозуміти. «Вже чотири години», — сказала тоді Світлана тітчиним голосом. Поставила на місце будильник, зсунулась на підлогу.
Холодні паркетини залоскотали підошви. Світлана, як була в довгій, до п’ят, сорочинці, пішла до столу.
Посуд був уже прибраний. Лише посередині у високій вазі цвів пишний букет. Світлана одразу ж його впізнала: букет цей приніс отой неприємний їй дядько. В ній сколихнулося вороже і темне, вона одразу ж пригадала все-все: і як мама била її, як повела потім на кухню, штовхнула в куток, і оту мамину фразу, що вона більше її не любить. І свої сльози невтішні, вже вночі.
Губи її стиснулись, очі потемнішали. Сопучи від натуги, Світлана підсунула важкенний стілець, залізла на нього, дотягнулась до вази. Висмикнула букет — вода закапотіла на скатертину, по скатертині одразу ж простяглася темна доріжка. Світлана сповзла із стільця, тримаючи перед собою букет, побігла на кухню.
Знайшла помийне відро і вкинула у нього букет. На душі їй одразу ж полегшало.
Мама виходила заміж, коли Світлані сповнилось рівно шість років. Коли літо, немов щось забувши, знов повернулось на землю, а сонце так прогрівало асфальт, що по ньому можна було бігати босоніж. Потай од дорослих, звичайно. Коли за двома гаражами, в невеликому закуткові, де вони любили збиратись, од дорослих ховаючись, наче заново зазеленіла трава, а єдиний кущ став мовби ще густішим од листя.
Мама виходила заміж, коли на міських усіх ринках було повно свіжих фруктів та овочів, а м’ясники не встигали розбирати туші свиней і корів. Коли все продавалось на вибір і віддавалося майже за безцінь, як твердила тітка, тож і їхній стіл того дня аж угинавсь од їстівного.
Мама виходила заміж, коли їй пошили сукню весільну, білу-пребілу, і таку ж білу, тільки прозору накидку на голову, і коли мама нарядилась, то стала такою красивою, такою невпізнанно гарною, аж наче чужою, що Світлана не витримала, та й вибігла з дому, та й забилася в отой закуток, між двома гаражами й будинком, та й просиділа в ньому майже до вечора.
Кликала мама, гукала тітка — не озивалась. Довго сиділа під кущем, понуро копирсаючи землю. А потім зловила метелика.
Звідки, як він тут опинився, посеред великого міста, посеред оцього нагромадження бетону і каменю, де не було місця нічому живому, що звикло жити на природі, важко й сказати. Може, його підхопило десь посеред лугових трав літо, повертаючись ненадовго до міста, та й кинуло, бавлячись, в оцей кам’яний колодязь, щоб хоч трохи його скрасити; а може, він і сам прилетів, відчуваючи неминучу зиму, коли подують холодні вітри і ніде буде сховатись на лузі; чи, може, прилетів лише для того, щоб утішити Світлану. Тільки метелик виринув перед нею наче із казки, такий він був яскраво красивий. І золотиста голівка, і жовте тільце, і червоногарячі крила в синіх розводах: метелик наче вбрався в святкове, щоб і собі летіть на весілля до Світланиної мами, то й заблукав — залетів під кущ до Світлани.
Вона його міцно тримала за крила, роздивляючись похмуро й неприязно. А потім узяла й одірвала одне крило. Пустила на землю.
Довго дивилась, як метелик безсило тріпоче єдиним крилом, намагаючись злетіти в повітря. Впіймала й одірвала і друге крило.
Знову пустила на землю. Тепер по землі, болісно перебираючи ніжками, борсався уже й не метелик, а щось схоже на велику мураху. Світлана з мстивою насолодою (летів же на весілля!) ганяла його то туди, то сюди довгою паличкою, а коли набридло, знову впіймала і стала обривати ніжку за ніжкою.
Кинула додолу тільки тоді, коли обірвала останню. Довгастий тулуб непорушно лежав на землі, конвульсійно здригаючись вусиками. Світлана обірвала й вусики...
Потім її таки розшукали, і мама її добре побила. Але Світлана не проронила й сльозини. І хоч як її вмовляли, так і не сіла до столу.
Того ж вечора мама пішла до нового свого чоловіка, а Світлана лишилася в тітки.
Не можна сказати, щоб Світлана не скучала за мамою. Мама приходила спершу майже щодня, одразу ж після роботи, і Світлана задовго до її появи вибігала на вулицю. Стояла під ворітьми, вдаючи, що вийшла просто так, а не стрічати маму, а серце щоразу здригалось, коли появлялася жінка, схожа на маму. Побачивши ж маму, кидалася з усіх ніг їй назустріч і, не добігши кілька кроків, зупинялася. Наче натикалась на невидиму стіну.
Од мами пахло ледь стримуваним щастям, очі її сяяли так, як ніколи ще до цього не сяяли. І ті радісні пахощі, те сяйво очей не мало жодного відношення до неї, Світлани, їй починало здаватися, що це вже й не мама, а якась дуже подібна до мами істота йде їй назустріч. Тому вона й зупинялася, збентежена.