Мама підбігала до неї, пригортала, цілувала:
— Ти скучила за мною? Скучила?
Підхоплювала на руки, і стільки тепла проливалось на Світлану, що вона одразу ж відтавала. Тулилась щосили до мами, міцно обіймала за шию. Вони так до квартири й заходили: щаслива мама і щаслива Світлана.
Потім починалось одне й те саме: мама, не пробувши й години, занепокоєно зводилась.
— Ой, мені треба бігти!
— Побула б ще трохи з дитиною! — з докором казала їй тітка. — Бач, як вона за тобою скучає! Зранку почина виглядати.
На мамині очі одразу ж наверталися сльози. Мама починала ламати пальці, ледь не плачучи, питала тітку:
— Навіщо ви мені це кажете? Навіщо?
— Що ж я тобі такого сказала? Що дитина за тобою скучає? Так хіба ж це не правда?
— Чи ж я чужа своїй дитині?! — болісно скрикувала мама.
— Хто каже, що чужа. Тільки й дитині без матері важко.
— То мені що, кидать Віктора? Ви цього хочете?
— Ото, вже й слова сказати не можна! — ображалася тітка. — Якби твій Віктор був людиною, то давно забрали б дитину до себе.
— Куди? — питала мама трагічно. — Ви ж добре знаєте, що в нас одна кімната!
— Не в кімнаті діло...
Далі вже Світлана не слухала. Сповзала з маминих колін, забивалась під ліжко. «Мама мене не любить! Не любить!» І так похмуро, так невтішно ставало Світлані, що весь світ був їй немилий.
Підходила мама:
— Де ти, Світланко?
Світлана забивалась ще глибше.
— Ти не хочеш попрощатися з мамою?
Світлана, повна образи та горя, мовчала. Мама якийсь час стояла, прислухаючись, потім казала докірливо:
— Ну що ж, коли ти не хочеш зі мною попрощатись, я більше до тебе не прийду! Чуєш, Світлано?
Світлані й хотілося вилізти до мами, але якась сила утримувала її на місці, не випускала з-під ліжка.
— Я не думала, що ти така погана дитина! — говорила ображено мама. — Так і знай: раз ти мами не любиш, то й я тебе не люблю! Я пішла. Чуєш, Світлано?
Мама йшла, а Світлана ще довго лежала під ліжком. І не було нещаснішої од неї людини.
Згодом мама стала приходити рідше й рідше. Через день... Двічі на тиждень... А тоді й раз на тиждень. Вона дуже поправилась, у неї виріс живіт, і коли Світлана одного разу, вибігши назустріч мамі (особливо чомусь цього разу за нею скучила), ткнулася їй з розгону в живіт, мама її грубо відштовхнула од себе.
Невдовзі Світлана довідалась, що в неї незабаром появиться сестричка чи братик. Світлана не дуже зраділа цій звістці, бо мама наче замкнулась у власному світові, не допускаючи туди нікого, навіть Світлану. Хода її стала повільною й важкою, наче мама весь час боялася впасти. Вона не підхоплювала вже Світлану на руки, та й Світлана після того випадку, коли мама її відштовхнула, не кидалася з усіх ніг назустріч. Стояла й чекала, коли мама підійде сама. Мама брала її за руку, рука мамина була гаряча й вогка, аж неприємна. Світлана щоразу намагалась швидше висмикнути руку, витерти її об полу пальта.
Потім настав ранок, коли тітка їй сказала, що вони поїдуть у лікарню провідати маму.
— Мама захворіла? — спитала Світлана.
— Ні, не захворіла. У тебе появилась сестричка. Мама знайшла її у капусті.
— І зовсім не в капусті! — пояснила зверхньо Світлана. — Мама її виродила.
— Де це ти навчилась такого? — жахнулася тітка.
— У дворі.
— Щоб ти більше не сміла бігати в двір!
А куди ж іще Світлані, крім двору, виходити? Мами немає, тітці все ніколи: як не товчеться на кухні, то бере книжку й читає і тоді вже нічого не чує й не бачить. Посидить-посидить Світлана, нудьгуючи, та й вислизає тихцем у двір, де вже повно отаких, як вона.
Їхали довго, майже через усе місто, і Світлана весь час дивилася у вікно. Поки навпроти не сіла якась тьотя з малюком на колінах. Малюк як втупився в Світлану очима, так погляду й не відводив, хоч би що вона робила: і вертілась, і вдавала, що дивиться лише у вікно. Врешті не витримала, скорчила йому потай страшну гримасу, ще й язика показала. Малюк заблимав, заблимав — зайшовся плачем. А Світлана ввіткнулась швиденько у вікно: і вона не вона.
Згодом вони, добравшись до місця, підійшли до двоповерхового будинку з великими вікнами, і тітка повела її чомусь не до дверей, а під одне з отих вікон. Там одразу ж появилася мама, наче вона давно їх виглядала. Мама дуже схудла і скидалась на дівчинку в завеликому для неї халаті. Сміючись, мама щось до них говорила, а тітка голосно кричала у відповідь:
— Ти ж там себе бережи! — І нахилялася до Світлани: — Скажи щось мамі.
Світлана думала, думала, але так і не надумалась, що сказати. До того ж вона соромилась людей, які товклися довкола. Мама раптом зникла, і Світлані здалося, що вона на неї розгнівалась. Та ось мама появилася знову, тримаючи якийсь довгастий пакунок. Тітка сказала Світлані:
— Ото твоя сестричка. Помахай їй рукою.
Але Світлана і тут не могла підняти руки: їй здавалося, що всі люди дивляться тільки на неї.
— І що ти за дитина? — вичитувала тітка, коли вони вже вертались додому. — Що мама й подумала про тебе!
Світлана мовчала пригнічено. Вона не раз уже чула й од тітки й од мами, що не така, як інші діти («В людей діти як діти, а це не дитина — убоїсько!»), але нічого не могла поробити з собою. Як стати іншою, вона просто не знала, хоч би й старалась. Тому, зачекавши, поки тітка візьме в руку книжку й одключиться од усього світу, Світлана тихцем вислизнула з квартири.
Тут, у дворі, був весь її світ, її подружки й друзі. Тут ніхто не докоряв Світлані, що вона така, а не така, і вона почувала себе легко й вільно.
Подружки саме гралися в «класи», Світлана іншим разом теж пристала б до них, але зараз її розпирала новина, яку вона везла від двоповерхового будинку. Тож, трохи постоявши, Світлана похвалилась:
— А мені мама народила сестричку! От!
Облишивши гру, дівчатка обернулись до неї. Якусь хвилину мовчали, переварюючи новину, і Світлана була на сьомому небі. Потім та, що стрибала, сказала:
— Мені мама теж скоро народить!
А друга, яка тримала шнурок, додала:
— Я сама як виросту, то народжу!
Світлані стало образливо:
— І нічого ти не народиш!
— І народжу! І народжу! — застрибала-заспівала подружка.
— Ти жабу народиш! — знайшлася Світлана.
Тоді третя, що до цього часу мовчала, вирішила долити Світлані гіркого:
— Я, як вилосту, — вона ще літери «р» не вимовляла, — то сто дітей налоджу!
Тут Світлана не витримала, повернулася, пішла, сердита, додому. Посадила довкола себе ляльок, стала розповідати, як вона їздила до мами. І що в неї появилася сестричка.
— Довгенька-довгенька. Як черв’ячок!
Ляльки уважно слухали, ляльки й не думали заперечувати чи тим більше — дратувати Світлану. І вона за те нагодувала їх цукерками. Не забуваючи, звісно, й себе.
Більше до мами не їздили: в тітки щось сталося з ногами, вона ледь пересувалася по кімнаті. Виповзала на кухню й одразу ж опускалася на табуретку. Так, на табуретці, й їздила: від столу до плити.
— Помру, що ти без мене й робитимеш? — запитувала Світлану. — Боже, боже, що тебе жде?
Що її жде, Світлана не знала. Їй лише було дуже жалко тітки, особливо вночі, коли вони лягали спати й гасили світло. Світлана довго не могла заснути, весь час прислухаючись, чи тітка не вмерла. Їй ставало по-справжньому срашно, так страшно, що вона з головою пірнала під ковдру, стискалася в тремтячий клубочок.
Отак у страсі, а іноді й у сльозах і засинала, а коли прокидалася вранці, то одразу ж дивилася на ліжко (відколи мама вийшла заміж, Світлана переселилася спати на диван, а тітка спала на ліжку): встала тітка чи ні.
Згодом тітці полегшало, і вона перестала говорити про смерть. А тут ще приїхала мама: привезла показати сестричку. Тітка не спускала дитини з рук, мама втішено сяяла, Світлана ж почувалася зайвою, обділеною увагою дорослих, ревниві голочки вже ранили їй серце. Вороже дивилася на сестру, не розуміючи, чому тітка й мама так над нею сюсюкають, і коли мама врешті зібралася додому, не схотіла її навіть провести.