— Зовсім дитина здичавіла! — поскаржилась тітка. — Ти хоча б на кілька днів брала її до себе.
Мама зробила великі очі, спитала: «А Віктор?» Світлана зрозуміла одне: мама не хоче її брати до себе. І, коли мама вдруге принесла сестру й поклала, розгорнувши, на ліжку та, натішившись, на хвилину вийшла разом з тіткою на кухню, сказавши Світлані: «Приглянь за сестричкою», Світлана дивилась, дивилась, а тоді узяла та й ущипнула щосили сестру за пухку, наче балабуха, ніжку.
Сестра зайшлася відчайдушним плачем, Світлана одразу ж забилась під ліжко і не вилазила звідти, поки мама й пішла.
— За що ти її? — питала докірливо тітка. — Як тобі й не соромно! Це ж твоя рідна сестричка!
— Не рідна! — відповідала затято Світлана.
— Якщо ти будеш такою, мама більше не прийде до тебе! — продовжувала гніватись тітка. — В кого ти така і вдалася?
— Ні в кого!
Кінчалось тітчиною погрозою, що й вона не буде розмовляти із Світланою. Доки та не попросить пробачення в мами. Дістала книжку, сіла, демонстративно повернулася спиною.
Світлана постояла, постояла, (весь світ був немилий!), побрела геть з кімнати. Чекала, що ось-ось тітка її покличе, спита, куди вона ото пішла. Їй дуже хотілось, щоб тітка до неї озвалася, вона її любила по-своєму, адже, окрім тітки, у неї вже й не лишалося нікого. Тітка мовчала, і Світлана, зовсім уже вбита, вийшла з квартири, спустилася в двір.
І ніщо її у дворі тім не радувало. Ні сонце, ні тихе осіннє тепло, ні подружки, які весело гралися в дитячий садок: чим веселіше було їм, тим похмурніше, нестерпніше ставало Світлані. Підстерегла, коли вони залишили найкрасивішу, найдорожчу ляльку, та й скрутила їй голову.
Ох і крику ж було! Ох і плачу!
Лежала під ліжком і не знала й сама, як у неї те вийшло. Наче хтось інший узяв та й скрутив ляльці голову. Не вилазила до пізнього вечора.
Коли Світлані минув сьомий рік, її вітчим, якого вона майже ніколи не бачила, завербувався на Колиму, і мама, побоявшись, що він там знайде собі іншу (вона так і сказала тітці), поїхала слідом.
— Ми тебе візьмемо до себе, — обіцяла, прощаючись, Світлані. — Ось тільки як слід влаштуємось і заберемо.
Та мамі, мабуть, так і не вдалося влаштуватися як слід. Бо минув і один рік... І другий минув... І третій, а мама все слала коротенькі, наче наспіх написані листи та грошові перекази. У листах тих не заїкалася навіть, щоб забрати Світлану до себе. Писала тільки, що дуже скучає за нею, в свою чергу запитувала:
«Ти скучаєш за мамою? Скучаєш?»
І Світлана не могла б сказати, чи так уже вона й скучає за мамою. Спершу частенько згадувала її. Особливо коли стала ходити до школи.
Досі пам’ятає той день, коли пішла вперше в школу. Тітка якраз тяжко захворіла. Лежала на ліжку, наче гора, ноги її стали колодки колодками. Охкаючи, вона їх ледь переставляла, якщо треба було вийти в туалет чи до ванной. Їсти їм варила сусідка, вона й на базар бігала, і в магазини, вони не знали, що без сусідки й робили б, вона й Світлану повела в перший той день до школи разом із своєю дочкою, теж першоклашкою, її дочка була зодягнена, мов лялечка, не те що Світлана, — все новеньке, все наче щойно з магазину, з полиці, — і сказала Світлані ревниво, коли та взяла сусідку за руку: «Це моя мама!» — ще й одштовхнула її. І, хоч сусідка одразу ж на дочку й нагримала, настрій Світланин був остаточно зіпсований. Їй уже здавалось, що вона й одягнута найгірше, і букет її найубогіший, і навіть сонце світить зовсім не до неї, а до оцих усіх щасливих дітей, які йдуть до школи разом із своїми батьками.
Потім, уже після уроків, коли оддзеленчав дзвоник і вчителька вивела їх, наче курчат, щоб роздати батькам, які вже й чекали під класом, як же заздрила Світлана оцим усім дітям, що побігли назустріч мамам і татам, сяючи щасливо очима! Одна вона лишилась на місці, наче до підлоги пришита, і мовчки, якось аж сердито дивилась... Не на своїх одноклашок, не на їхніх мам-татів, а у велике й холодне вікно, за яким непривітно сіріла стіна якогось будинку.
— А ти чого стоїш? — запитала вчителька. — Де твоя мама?
Світлана лише похнюпилась. Ведучи дочку за руку, підійшла сусідка.
— Пішли додому, Світланко.
— Це ваша дитина? — звернулась до сусідки вчителька.
— Та ні, не моя. Її матуся на край світу повіялась. А тітка геть розхворілась. То вже я її забиратиму. Разом з моєю.
— Треба завжди відповідати, коли до тебе звертаються старші! — суворо сказала вчителька. — Тільки невиховані діти не відповідають дорослим.
— Та ви вже нас вибачте, — відповіла за Світлану сусідка. — Ми так більше не будемо. Еге ж, Світланко?
Світлана мовчала, щоб не розплакатись. Плакала вдома. Втираючи сльози, казала тітці, що більше не піде до школи. А коли тітка, яка спершу пробувала її умовити, врешті взяла та нагримала, одразу ж забилась під ліжко.
— Посидь там, посидь! — сказала тітка. — Набридне, сама вилізеш.
Тітка сердито скрипіла над головою пружинами, тітка примовляла зітхаючи: «Що з тебе й виросте?» Світлана сиділа під ліжком, сповнена образи й горя.
Так нерадісно закінчився перший той день. І хоч наступного дня Світлана пішла-таки в школу і стала ходити туди з дня у день, із місяця в місяць, із року в рік, переходячи з класу в клас, і готувала уроки, і вчилася не те щоб відмінно чи добре, але й двійок не хапала, бо ще з першого класу засвоїла, що двійка не несе нічого хорошого, окрім крику, нотацій та лайки, а то й штурхана од рідної тітоньки, хоч тітка все рідше заглядала в її щоденник: не до того було за хворобами, які все частіше обсідали її. «Помру, на кого ти, бідолашна, й лишишся!» Тітка все більше байдужіла до всього на світі, окрім власних болячок, так що Світлана могла не дуже й старатися, та вона й не старалась, не пнулася з шкіри, щоб стати відмінницею, бо твердо була переконана: хоч би як вона старалась, хоч би як вивчила той чи інший урок, хоч би як відповідала, вчителька все одно не поставить їй п’ятірки. Вчителька її ненавидить.
Світлана спершу вчительку просто боялась. Боялась так, що в неї й тіло терпло, коли Марія Степанівна її щось питала чи викликала до дошки. Завжди чекала неминучого крику (Марія Степанівна весь час зривалась на крик, її різкий голос боляче шмагав по свідомості, Марії Степанівні нічого не варто було гримнути на того чи іншого учня: «Сідай! У тебе не голова, а гарбуз на плечах!» Всі уроки тільки й чути було сердиті її зауваження: «Петренко! Що ти там крутишся? Оксюта, вийди з класу!..). Тож Світлана завжди чекала від учительки неминучого крику, і їй часом здавалося, що Марія Степанівна кричить найчастіше на неї. Може, тому, що Світлану ніхто не приводив до школи, ніхто не приходив її зустрічати, що батьки інших дітей, особливо мами, частенько-таки запобігливо розмовляли з учителькою, просили звернути особливу увагу на їхню дитину. «Тільки ви можете допомогти моїй Ганнусі, ви ж така прекрасна вчителька!» — «Ну що ви! — сяяла Марія Степанівна. — Є й кращі од мене педагоги». — «Е, не кажіть, нам видніше!» І вже Марія Степанівна й запитує якось лагідніше Ганнусю й схиляється над нею уважніше — все-все помічала Світлана, позбавлена батьків!
А як же їй хотілося спершу, щоб Марія Степанівна так само схилилась над нею! Хоч один разочок схилилась. Як вона спершу старалася, щоб учителька її похвалила! Як хвалила ту ж Ганнусю чи Василька! Якось узяла та й прикрасила квітами зошит: синіми, червоними, жовтими. Малювала натхненно весь вечір: і на обкладинці, і на першій та другій сторінках, де були так само старанно виведені літери — домашнє її завдання.
Сиділа потім за партою, нетерпляче чекала вчительку, яка повільно наближалась до неї, перевіряючи зошити. Ось вона візьме до рук її яскраво розмальований зошит, спитає захоплено: «Це ти малювала? — І покаже, піднявши, всьому класові: — Дивіться, діти, наша Світланка просто молодець!»
— Що це? — запитала Марія Степанівна.
— Квіти...
— Сама бачу, що не будяки! Хто тобі дозволив псувати зошит?