Світлана убито мовчала. Вчителька ж тим часом перегорнула обкладинку, побачила квіти й на сторінках і зовсім уже розгнівалась:
— Що я тобі задавала додому? Написать ось ці літери! — ткнула пальцем у літери. — А ти що тут намазюкала?.. Візьми інший зошит і більше не смій малювати, що збреде в твою дурну голову! Левітани мені не потрібні!
Взяла та й поставила під усіма тими квітами отакенну одиницю.
Світлані здавалося, весь клас тихцем насміхається з неї. Прийшовши додому, подерла той зошит на шмаття.
Від того випадку поступово повнилась переконанням, що, хоч як вона старатиметься, все одно не догодить учительці. І вчилася, лиш би не лишитись на другий рік у одному й тому самому класі.
Коли була меншою, любила розповідати «страхітливки», до смерті лякаючи зовсім маленьких дітей. Збирала гурт, заводила в потаємний куток, починала грубим голосом:
Дітлашня, обмираючи, слухала, а голос Світлани ставав усе грубіший, все товщий:
Діти вже поворухнутись боялись, а Світлана впивалася їхнім переляком:
Страх нагнітався все більше, малеча геть кам’яніла, а голос Світлани лунав зовсім уже замогильно:
Дехто з малюків не витримував, пищав од страху, Світлана старалася ще дужче:
Здавалося, що й повітря чорніло довкола, і кущ, під яким вони сиділи, і стіни будинків, і навіть сонце у небі.
Діти од страху так і падали.
Потім не одне прокидатиметься серед ночі од власного несамовитого крику, і не раз влітало Світлані за оті «страхітливки» й од сусідів, й од тітки, та вона все не каялась. Світлана насолоджувалася похмурою владою над дітлашнею, і не так їй просто було від цієї влади відмовитись.
Потім, коли підросла, захопилась малюванням. Отой у квітах зошит не минув для неї безслідно. Пізнавши смак малювання — незбагненного дива, коли на чистім-пречистім папері ні з чого раптом появилися квіти, створені її уявою, Світлана вже не могла не малювати, їй аж руки свербіли до пензля чи олівця.
Тільки з квітами було одразу ж покінчено. Раз і назавжди. Тепер в її зошитах, не для школи, звісно, призначених, усе частіш і частіш появлялись дракони та змії: багатоголові страховиська з величезними пащеками, з довжелезними іклами, з димом та полум’ям, що виривалися з пащек.
І поруч з драконами, зміями все частіше й частіше виникала вчителька. Марія Степанівна. Вона то втікала від отих страховиськ, які гналися з нею, то конвульсійно звивалася в їхніх пащеках, роздираючи в крику рота, і рот у Марії Степанівни щоразу ставав усе більший та більший, усе зубатіший та зубатіший. Вона сама б, мабуть, розправилася з драконами, якби Світлана не пильнувала за нею. І коли відчувала, що вчителька ось-ось вирветься з-під її влади, дозволяла драконові перекусити її навпіл.
Скільки тих зошитів було змальовано Світланою! Тітка тільки сплескувала:
— Зовсім здуріла дитина! І де та мати в біса віється, що й не провіда?
Мами не було й не було, мама не приїхала жодного разу. Світлана вже й забувати стала, яка в неї мама. Пам’ятала лише її плач, оте беззахисне «і-і-і», коли сварилася з татом, який і вигнав їх з дому. «Я так ніколи не плакала б!» — думала погірдливо Світлана, коли їй виповнилось шістнадцять років, не відчуваючи ні жалю, ні співчуття до забутої матері. Лиш гидливу зневагу. «Хай би спробував на мене так гримнути!» — думала про свого теж напівзабутого батька й уявляла, якого одкоша він би одержав від неї.
Світлана вже давно розучилася плакати, хоч би як їй боліло, хоч би як її ображали чи кривдили. Та й кривдників з роками ставало все менше, бо її все більше й більше боялися. Особливо з того часу, як вона знайшла собі друзів на вулиці і ті друзі замінили їй усе: і сім’ю, і батьків, і школу, як Світлана тільки й того що терпіла.
Щодня відбувалося одне й те саме. Приходила з школи і, наспіх поївши, бігла на вулицю. Тут уже ждали на неї, тут вона була серед своїх, тут її розуміли з півслова, не читали нудних повчань чи нотацій, не дивились на неї як на пропащу людину. Легко й вільно почувалася серед них Світлана, бо, хоч би що вона зробила, завжди діставала схвалення й підтримку.
Поверталася далеко за північ, і пахло од неї тютюновим димком, а часом і вином, отим дешевим «чорнилом», що його, хизуючись одне перед одним, пили в темних під’їздах: прямо з пляшки, нічим не закушуючи, аж поки всі моря ставали по коліна, а поодинокі перехожі сахалися, а то і втікали геть під улюлюкання й розбійницький посвист. Поверталася частенько із танців, із майданчика в парку, що його облюбувала їхня ватага, де вона царювала й володарювала, в лютих сутичках потіснивши інші ватаги, і Світлана ніколи не стояла осторонь. Світлана першою кидалася в бійку, так вправно орудуючи кулаками й ногами, що навіть найзагартованіші не витримували — пасували перед невеликою фурією, в яку наче вселилася сотня здичавілих кішок.
Тому, може, й любила над усе Світлана танці, що оцей невеликий майданчик, де можна було навісніти в «рок-н-ролі» — до нестями, до несхочу, оцей простір, вихоплений з темряви, оці звуки здичавілі, які пронизують серце і душу, примушуючи тіло конвульсійно підскакувати й смикатися, смикатись так, наче воно вже тобі й не належить, оце наркотичне сп’яніння, в якому тонув увесь світ, тонув і відкидався недбало як щось таке непотрібне, що на нього не варто й оглянутись, все-все на цьому шаленіючому просторі належало тільки Світлані, лише їй, лише їй і більше нікому! Тому й не терпіла вона красивих суперниць і завжди знаходила спосіб так їх спровадити, так провчити, що вони, оті красуні суперниці, десятою дорогою обходили цей майданчик для танців.
Ця ж наче з неба звалилася, наче й не знала про Світлану нічого, та ще й, мов на гріх, у «бананах». «Банани» саме входили в моду, це був ще навіть не крик — пискіт дівочої моди, стогін суцільний роз’ятрених душ, мука пекельна палаючих поглядів. Усе на світі віддати за «банани», душу занапастити, лиш би пройтися в «бананах». Пройтися, зриваючи заздрісні погляди таких, як сама... Ні, вже не таких, уже на голову нижчих, бо вони не в «бананах».
«Банани» снилися кожній у снах найрожевіших, довкола тільки й розмов було що про «банани». І коли б до кожної прямо з казки примчав красень царевич та запропонував руку, серце і півцарства на додачу, то почув би у відповідь: «Не хочу півцарства — хочу «банани»!» І легше, мабуть, було б тому царевичеві завоювати ще одне царство, ніж дістати пару «бананів».
Тому не дивно, що Світлана роздивилася спершу не дівчину, яка прийшла на майданчик, а «банани» на ній. То вже потім розгледить і пишне біляве волосся, викладене в наймоднішу зачіску, і яскраво нафарбовані губи, що червоніли зухвало, немов проти неї, Світлани, піднятий прапор, і чорнющі, явно наклеєні вії, і вправно наведені тіні, й пластмасові супермодні сережки, і такий само моднячий хрестик поміж високих, як у молоденької кізки, грудей. Усе, все ревниво помітить Світлана, відчувши себе одразу обділеною, отакою собі попелюшкою поруч із оцією яскравою зайдою, але насамперед помітить «банани». Веселий спалах довкола дівочого стану й ніг. Червоне палахкотіння вогню, роздмуханого в танці. Заворожуюче душу видіння, од якого неспромога одірвати очі.
Дівчина танцювала так легко й вільно, так розкуто й весело, звісно ж, лише тому, що була у «бананах»! І хлопці так липли до неї лише через «банани».