І чим довше танцювала вона, кокетуючи з черговим партнером, чим більше веселилася і сміялась, тим похмурішою й злішою ставала Світлана. Всі-всі, хто її колись кривдив, насміхався, знущався над нею, безжально цькував її лише за те, що вона не така, як вони, хто погірдливо фиркав на неї, наче втілилися зараз у цій дівчині. Світлана, вже давно не танцюючи, стояла й не спускала ворожого погляду з «бананів». І погляд її ставав усе важчим і важчим.
Коли ж танці скінчились і молодь стала розходитися, рушила вслід за незнайомкою. Могла б налетіти на неї ще тут, на майданчикові, розтіпати зачіску, списати весь вид — скількох отак віднаджувала! Але щось утримало її, а те «щось» було, мабуть, «бананами».
Дівчина спершу йшла з якимось хлопцем, він її, мабуть, і привів на танці, бо Світлана його не знала. Потім вони попрощалися. (Сховавшись, Світлана нетерпляче чекала, поки вони попрощаються. Боялась, що хлопець піде з нею далі, бо пробував у чомусь умовити дівчину, на що вона засміялася голосно й сказала: «Ні, не сьогодні!» І сказала ще: «Па!» І він нарешті відстав). Хлопець завернув у завулок, а дівчина пішла прямо вулицею, вицокуючи закаблуками по кам’янистій бруківці, і Світлана, яка була у кросівках, безшумно побігла слідом.
Вулиця була порожня, всі давно спали, навіть ліхтарі світили впівока, сонно поблимуючи в темряву. І тут, під однім з ліхтарів, Світлана побачила цеглину: її немов хтось навмисне взяв та й поклав на дорозі.
Це була навіть не ціла цеглина — півцеглини з гострими надбитими боками, з плямами цементу на рудому тлі. Світлана на бігу нахилилась, підхопила її і ледь не впустила: цеглина була мов чавунна. Затиснувши цеглину, Світлана щодуху побігла за дівчиною.
Дівчина почула, що хтось біжить позаду, аж тоді, коли Світлана вже майже її наздогнала. Зупинилась, обернулася, підняла, закриваючи голову, руку. Але затулитись так і не встигла: Світлана налетіла, з усього маху опустила цеглину. Немов боячись розбудити поснулих, дівчина тихо ойкнула, як підкошена впала додолу.
Важко дихаючи, Світлана стояла над дівчиною. Здавалося, що та от-от заворушиться, зведеться на ноги. Але дівчина лежала непорушно, лише «банани» продовжували переливатися живим вогнем на широко розкинутих ногах. Вони наче просилися до Світланиних рук. І Світлана, одкинувши цеглину, нахилилась над дівчиною.
М’яка вогниста тканина покірно давалася Світлані, оголяючи ноги непорушної дівчини: вони були в неї на диво худі. Ось «банани» зовсім зісмикнулись, ноги глухо стукнули об бруківку. Одна нога була в туфлі, а друга боса: туфля заплуталася в «бананах». Світлана її одраз ж і витрусила і, притиснувши «банани» до грудей, бігцем кинулась геть.
Бігла, й здавалося весь час, що дівчина, опритомнівши, женеться слідом. Вскочила у під’їзд, вилетіла на свій поверх, дістала ключ, вбігла до квартири, зачинила поспіхом двері. Прислухаючись, постояла: по той бік було тихо.
Заспокоївшись, Світлана пішла на кухню: мусила як слід роздивитися здобич. Ввімкнула світло, довго ними милувалась, а потім скинула джинси й одягла «банани».
Тканина м’яко облила ноги, тканина мов лащилась, переливалася вогненно — Світлана уявила себе в них уже на танцях, на отому майданчикові, вона навіть зробила кілька па посеред кухні й засміялася, втішена. Гладила долонями «банани» — не могла ними натішитись. Так і пішла з кухні в «бананах».
Тітка спала. Світлана, не вмикаючи світла, роздягнулась, потримавши ще трохи «банани» в руках, повісила їх акуратно на спинку стільця.
Лягла в постіль. І лише зараз згадала про дівчину, яка, може, й досі лежить непорушна.
«Нехай не ходить, куди її не просять!» — подумала мстиво.
Зібгавшись у клубочок, як це любила робити, одразу ж заснула.
На ранок Світлана проснулася з відчуттям чогось незвичайного, що чекало на неї. Одразу ж згадала: «банани»!
Розплющила очі, звелася. «Банани» висіли на спинці стільця, де вона їх ще вчора повісила. «Банани» палахкотіли у ранковому світлі, яке щедро лилося з вікна. Світлана хотіла зіскочити з канапи, підбігти, вхопити до рук, але тут у коридорі, по той бік дверей, голосно дзенькнув дзвінок. Й одразу ж із кухні зачовгала тітка:
— Біжу! Біжу!
Світлані стало смішно від того «біжу». «Хто це так рано?» — здивувалася вона.
Там, у коридорі, забубонів чоловічий голос, щось відповіла тітка. Ось вона прочовгала до дверей, що вели до кімнати, одчинила, і Світлана побачила налякане тітчине обличчя.
— Там до тебе міліція, — прошепотіла тітка.
Світлана писнула, з головою пірнула під ковдру.
Медалі
Він ніколи не плакав. Ніколи-ніколи не плакав. Навіть в дитинстві, навіть коли був немовлям, батьки не чули його крику, не бачили сліз.
Якось вивалився з колиски додолу. Буцнувся головою об твердющу підлогу — лежав, тільки кректав.
— І що за дитина? — дивувались дорослі. — Мов кам’яна.
А тут на сьомім десятку життя вперше розплакався. Сльози лились і лились: мовчазно, гірко, невтішно, як тільки можуть литися в старої людини. Йому було сором оцього нестримного плачу, він сердився на себе за нього, казав сам собі: «Через кого я плачу, через сопляка!» — і нічого не міг з собою подіяти.
А день-бо починався як ніколи ясний та гожий. Радісно вливався в його невелику кімнату, обставлену старенькими меблями, дихав такою бадьорою свіжістю, що він, прокинувшись, скочив з ліжка, як молодий.
І перше, що побачив, — свій святковий костюм. Почищений, випрасуваний дбайливо невісткою, костюм висів на спинці стільця, і він одразу ж подумав, що треба почепити медалі. І так йому закортіло це негайно, в цю ж мить зробити, що він не витримав, як був у трусах, підбіг до комода, потягнув на себе шухляду.
На нього так і війнуло устояними пахощами речей, що роками лежать на одному й тому ж місці. То були переважно речі дружини, яка померла десять літ тому: коробочки, пудрениці, флакони й флакончики, висохлий тюбик губної помади, бігуді, перламутрові гудзики, клубочки вовняних ниток, голки й гачки для в’язання — все це він ревниво беріг, не дозволяв чіпати навіть невістці.
І тут же стояла мальована палехська скринька. Подарована йому на п’ятдесятиріччя дружиною. Обережненько взяв, відчуваючи пальцями тверду відполіровану поверхню, повернувся до ліжка. Сів, любовно поставив її на коліна, підняв кришку.
І завмер.
В скриньці, на малиновій бархатці, завжди лежало його п’ять медалей: «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», на честь тридцятиріччя цієї перемоги і три «За відвагу». Рідкісний набір трьох медалей, що їх мало хто мав у минулій війні. Медалі завжди лежали, старанно викладені в акуратний рядок, наче пришпилені до малинових грудей. «За відвагу» мерехтіли благородно сріблом, дві інших золотисто сяяли бронзою. Він їх сам завжди і складав, не довіряючи навіть дружині, коли та була ще жива, — одну по одній, протираючи дбайливо хусточкою, здуваючи з муарових колодочок щонайменші пилинки, і завжди хвилювався, підіймаючи кришку: було таке відчуття, наче медалі весь час чекали на нього.
Тепер же не повірив тому, що побачив: не було трьох медалей. Тканина аж кричала, пограбована, до малинових нервів обдерта, а дві осиротілі медалі пригнічено одсвічували враз потьмянілою бронзою.
«Хто?.. Як?.. Та цього бути не може!»
Зблиснула думка, що він не так їх поклав. Що помилково прикрив малиновою бархаткою. Перевернув, витрусив дві, що лишились, — скринька сумно зблиснула полакованим дном.
Кинув скриньку, побіг до шафи: здалося, що медалі висять на іншому, старенькому вже піджаку. Що невістка, забираючи прасувати костюм, взяла й перевісила. Ось він зараз відчинить — і медалі звично засяють на сірій тканині.
Немає.
А може, невістка десь поклала й забула? Могло ж таке бути! Перед тим, як прасувати, зняла, і вони тепер лежать десь на кухні.
Ну, звісно ж, на кухні!
Поспіхом одягся (невістка підхоплювалась рано), сунув ноги в капці, сторожко, щоб не грюкнуть, не рипнуть, вийшов у коридор.