— Але як ти можеш стрічатися з ним?! — стогне вражено мама.
Можу. Стрічаюсь. На вулиці, коли вони йдуть обіруч, і навіть у мене дома. (Хоч дім, власне, не мій, після смерті тещі з обопільної згоди сестер і брата дім переписаний на дружину). Коли вона його запрошує в гості. Вони вирішили побратись, як тільки ми оформимо розлучення. Дружина про це сказала мені відверто. Тепер вони поберуться ще швидше: не встигне на моїй могилі й земля захолонути, як невтішна вдова потягне його до загсу. Для такої поквапливості є серйозна причина: він молодший од неї на сім років.
Про це я довідався зовсім випадково, і це мене найбільше з ним примирило: знав, що все більше й більше загрожуватиме дружині з кожним роком їхнього шлюбного життя. Можна їй не позаздрити!
Ми з ним вітаємось, як добрі знайомі, розмовляємо навіть, коли зустрічаємось удвох. Він охоче розповідає про себе: отакий собі довірливий молоденький бичок, приречений на заклання. Щиро вірить у те, ніби дружина моя — свята, великомучениця, а я її мука й важкий хрест. (Уявляю, що вона наговорила про мене!). Але великодушно прощає мені, бо не може сердитись на мене, її щоденного ката: його аж розпирає любов до всього людства, він закоханий до останнього нігтя на своїй нозі сорок шостого розміру. Дружина поруч із ним здається зовсім ляльковою, отакою собі юною дівчинкою, — чи не тому вона його й вибрала.
Коли він заходить до нашої хати, одразу ж стає тісно.
— Ви пограйте в шахи, — пропонує ласкаво дружина: в його присутності її хоч до рани тули, вона прощає мені все те зло, яке я їй заподіяв, прощає, звісно, так, щоб він те обов’язково помітив. І він молитовно дивиться на неї. — Або включіть телевізор. А я тим часом щось приготую на стіл.
Ми слухняно сідаємо за шахи, і він ще жодного разу не виграв, бо й серцем, і всіма своїми думками — там, на кухні, де порається блакитнооке його божество. «Невже ти ще з нею ні разу не спав?» — запитую я його подумки і сам собі ж відповідаю, що таки, мабуть, не спав. Напевне ж, не спав, бо це не входить в плани моєї дружини. Він твердо, мабуть, переконаний, що моя дружина ще й досі зберегла свій дівочий віночок.
Повертається з кухні дружина: в святковій сукенці, але і в фартушку. «Ага, ми й сьогодні поспішаємо на побачення!» Сукенка в талію й закорочена, хоч тепер уже носять довші: в дружини ще й непогані ноги і їй неохота прикривать те, що самою природою призначене для чоловічих поглядів. Губи ще не в помаді, але брови підведені і вії пофарбовані, у вухах золоті сережки з бірюзою й крихітними діамантиками. Сережки стародавні, їх носила ще моя прабабка, і мама, дотримуючись сімейної традиції, подарувала їх моїй дружині, коли ми заручились. Тепер за тим дуже жалкує: мама все ж надіється, що я, розлучившись, одружуся вдруге і сережки зникнуть з нашої сім’ї назавжди.
А мені їх ніскільки не жаль, особливо зараз, коли я стою на порозі життя й смерті. Як ніколи спокійний і мудрий: отакий собі домашній Діоген, далекий од всього земного й суєтного, — сьорбаю суп і насолоджуюсь смаком свіжої страви.
Що там на друге? Биточки з гарніром? Поласуємо досхочу.
Поглядаю на дружину, яка думками десь уже там, поруч із коханцем, і сам у себе запитую: «Цікаво, до котрої вона сьогодні з ним гулятиме? До першої, як завжди, чи ще більше затримається?» Уявляю, як вона, повернувшись, обов’язково піде до ванни, під душ (теплий душ — здоровий сон) і наткнеться на мене, вже мертвого.
Що ж, хай це буде моя остання помста за все те зло, яке вона мені заподіяла!
От і скінчився мій останній обід.
Діти одразу з-за столу біжать на вулицю, я подякувавши чемно, йду до себе в кімнату.
«Мій дім — моя фортеця», — так приблизно говорять в Англії. Фортеця моя вже давно завойована, лишилась єдина кімната — невелика цитадель, яку ворог обложив з усіх боків. Сурмлять труби, шикується військо, видобуваються стріли й мечі, а в глибоких підкопах, біля бочок з порохом, тліють гноти. Але штурму, я вже знаю, не буде: рівно опівночі над останньою незахопленою твердинею заполощуться білі прапори і ворог безборонно ступить в розчинену навстіж браму. Він не зустріне жодної живої душі, зате йому дістануться багаті трофеї: пролежана мною канапа, стіл, повен начиння, два стільці, стінка, вщерть набита книжками, шафа з одягом, що буде йому не по плечу, взуття, яке не налізе й на пальці, недомальована картина, про неї я вже розповідав, і незакінчений телевізор.
Телевізор стоїть у кутку, біля входу, ліворуч — величезна бандура під картатим килимком, кольорове чудо, поєднане з магнітофоном і програвачем, стоїть, як постійне нагадування, німий докір хазяїнові, який його виносив, вимріяв, породив, але так і не довів до пуття. А щоб не муляв око (викидати все ж було жаль, ворушилась думка: а може, щось додасть сили й снаги його доробити), щоб не нагадував, я зрештою купив килимок та й накрив його. Вийшла гарна підставка для в’єтнамської вази, подарованої мені батьками на сорокаріччя: по чорному лакові стилізовані сценки сільського життя.
Знаю: мама журитиметься за вазою, терзатиме думка, що хтось, а не син чи онуки, тішитиметься нею, — маю ще досить часу, щоб узяти й однести. Мама неодмінно поставить її в кімнаті, де я жив, — своєрідному домашньому музеї, де зібрано всі мої речі, починаючи од перших цяцьок. Тож знайшлося б місце й для вази. Але як я поясню цей вчинок? «Заберіть, мамо, назад, бо я надумався покінчити з собою?» Тож краще хай лишається на місці.
Обережно, боячись упустити, знімаю вазу, несу до столу. Схований у шухляду годинник шалено вицокує. «Встигну. Встигну, — кажу йому. — Не підганяй, ради бога!» Ставлю вазу на стіл, відношу туди й килимок.
«Ну, здрастуй, старий! Ти вже не гнівайся на мене, що я тебе так занехаяв. Пла́ти?.. Ага, пла́ти!.. Вони, знаєш, давно лежать у столі, та поки діставав, якось охолов до тебе, а тут ще дружина купила чорно-білий. Стоїть у сусідній кімнаті, йому далеко, звісно, до тебе, але все те, повір, убило в мені охоту… Так що пробач».
Телевізор дивиться на мене величезним оком, якому так і не судилося засвітитись кольоровими вогнями, матова поверхня його перейнята сумом, він мовби передчуває своє недалеке майбутнє, коли байдужі руки чиїсь розберуть його на деталі, але я вже нічого не можу вдіяти.
Я вічний невдаха, якому ніколи не таланило в житті, хоч природа не обділила мене талантом і розумом. Кажу це без зайвої скромності, бо навіть учитель іноземної мови, з яким я вів постійну війну, не бажаючи зубрити оті прокляті артиклі, навіть він мусив не раз визнати, що я маю неабияку голову, тільки, на жаль, голова ця дісталась ледащу. Я міг прослухати весь урок і слово в слово повторити його, але коли мені було нудно (іноземна ж мова належала до найнудніших предметів, тут в основному треба брати зубрінням, волячим терпінням, якого в мене годі питати)… коли ота мова приїдалась, жодна сила в світі не могла мене змусити засісти за неї. Твердо переконаний, що терпеливість, посидючість випадає на долю людей з посередніми здібностями. Особливо ж ці риси притаманні жіночій половині роду людського, недарма ж на неї припадає найбільший відсоток п’ятірок і найменший — справжніх талантів. Круглий відмінник — це здебільше людина, якій всі дисципліни байдужі, в якої не було, немає й не буде справжнього захоплення, — просто-напросто чавунна сідниця, яка й допомагає перемелювати граніт науки, аж скрегіт іде! Немає картини похмурішої, аніж отакий «круглий», який багатолітньою каторжною працею вибивається нарешті в люди, стає хоч маленьким, але начальником, хоч мізерним, але кандидатом яких завгодно наук. На все життя в нього лишається подив, що нарешті доповз, доп’яв, досягнув, він готовий щохвилинно шанобливо вітатися з собою і з величезною підозрою ставиться до кожного, кому щось легко дається. Пам’ятаю викладача, якому кожен з нас мусив перездавати його предмет по чотири, а то й навіть по п’ять разів. Як ти не відповідав — все одно двійка. Двійка і першого, й другого, й третього разу: він не міг повірити, що студент усе знає, бо сам, сердега, складав кожен предмет по п’ять-шість разів. Так чого ж це інші мусять бути розумнішими од нього? В його маленьких щілинках-очах, що неохоче пропускали світло, завжди жевріла недовіра й підозра. Що його ж обдурюють. Що з ним лукавлять. Що його хтось хоче відтерти, обігнати в житті. Який у нього був нюх на щонайменший талант! І з якою насолодою він ставив двійки. Не писав — вимальовував. Не помагали ні прохання, ні сльози. Повертаючи залікову книжку, казав: «Ідіть і раніш, ніж за місяць, не приходьте до мене!» Не вірив, що за тиждень чи два можна щось вивчити.