Але навіть нас їй було мало. Вона вічно возилася з учнями молодших класів, які так і горнулись до неї. Кимось опікувалася, когось утішала, втирала носи й очі. Майбутня професія її була наперед визначена, і ніхто з нас не здивувався, довідавшись, що Костецька подала свій атестат до педагогічного вузу.
Всі оці роки я з нею найчастіш зустрічався. Закінчивши педінститут, мама Люся лишилася в нашому містечку: завідувала дитячим садком при цегельному заводі. Вийшла заміж, народила купу дітей і якщо не стала матір’ю-героїнею, то в тому винен її чоловік, який загинув в авіакатастрофі. Мама Люся поплакала, скільки годилось, а на більше в неї не було часу: сімейка дай боже, та ще й робота, де чужі діти горнулись до неї так, як до рідних матерів не горнулися. Про те, щоб вийти заміж удруге, не могло, звісно, бути й мови: хто б зважився звалити на свої плечі цілу ораву ротів — хоч і веселих, зате ненаситних. Тож мама Люся так і лишилася вдовою, і я не стрічав ще такої життєрадісної, врівноваженої такої вдови. Зіткнешся, бувало, на вулиці:
— А, Люсь, привіт! Як життя!
— Краще не треба!.. А в тебе?
І такими очима, добрими, чуйними, гляне в душу твою, такими очима, що й незчуєшся, як почнеш скаржитися вже на своє, таке недоладне життя. Що й дружина не любить, і діти чужі, що іноді не знаєш, де дітись, — хоч з мосту та в воду. Вислухає, поспівчуває, утішить — все, мовляв, перемелеться, завжди треба на краще надіятись, і, гляди, й справді мов аж посвітліша довкола. І не раз при самій лише думці, що десь поруч живе мама Люся, легшало на серці, розвиднювалось на душі.
Бував і в неї вдома: лагодив старенький телевізор чи заходив просто так, душу одвести. І ніде не було мені так затишно, як у мами Люсі: за чашкою кави, серед світлоголової й дружної її дітвори. Яка ніколи, здається, не знала, що ж таке сварка чи крик.
— Люсь, — казав я їй не раз жартома, — ну чому я не женився на тобі?
Вона, звісно, сміялась, а я й справді жалкував, що не одружився якщо не з Люсею, то хоча б з подібною до неї.
То ж хто, крім мами Люсі, міг додуматись до цього вечора? Хто, крім неї, міг згадати, що незабаром минає двадцять п’ять років, як ми розлетілися з десятого класу, хто куди, так розлетілись, що ні докликатись, ні догукатись. Той на північ, та на південь, той на Камчатку, на Далекий Схід — відстань і час пообривали поміж нами зв’язки, ми вже не знали, хто з нас живий, а хто, може, й помер, хто по-справжньому вибився в люди, а хто й зовсім здрібнів, з головою поринувши в буденні клопоти про кусень насущного. Ми не знали нічого одне про одного, лише мама Люся все про всіх знала, лише вона знаходила сили і час з усіма листуватися: хай навіть два, хай один лист на рік, хай лише вітальна листівка на день народження. Переконаний, хоч на власні очі й не бачив, що в мами Люсі є карта. І на тій карті — двадцять сім прапорців на шпильках: рівно стільки, скільки нас було в десятому «а». І мама Люся їх переставляє регулярно: хто куди виїхав, куди перевівся, куди майнув відпочивати.
І ось тепер настав час прапорці ті зібрати докупи.
— Люсь, як же ти їх збереш? Ти уявляєш, у що обійдеться дорога з Камчатки сюди і назад? А час? А сім’я? А заплановані відпустки?
Але для Люсі, коли вона вже щось задумувала, перепон не існувало. Ні в просторі, ні в часові. Вона скликала б, зібрала б навіть з усієї галактики, не те що з однієї країни. Їй просто не вкладалося в голову, як це можна: взяти й не приїхати!
— Приїдуть!.. Обов’язково приїдуть!
І така переконаність світилася в її материнських очах, що, зрештою, запалився вірою й я. Я, природжений песиміст і невіра.
Удвох з мамою Люсею ми організували щось подібне до комітету по проведенню ювілейного вечора. Домовлялися з директором школи про символічний урок. З рестораном — про приміщення та холодні й гарячі закуски. (Випивку, з огляду на астрономічні ресторанні ціни, вирішили принести з собою). А найголовніше — писали гарячі листи. Дорога Олю чи Колю! Якщо у твоїх грудях ще лишилося серце, якщо ти взагалі ще лишився людиною, тоді пригадай: є на світі містечко, без якого ти ніщо, порожній звук, символ безликий на палітрі життя (ось коли мені пригодилось колишнє захоплення малюванням!), а в містечку тім — школа, в якій ти навчався. І старенький тепер уже наш класкер Марія Дем’янівна, якій ми настільки вкоротили життя, що вона й досі не може нас без сліз згадувати, — все це чекає тебе. Тож полиш тимчасове й суєтне: такий вечір буває лише раз у житті!
Ми писали листи, розсилали й нетерпляче чекали відповіді. «Приїду». «Приїду». «Не приїду». «Не зможу».
— Бачиш! — казав мамі Люсі. — Нічого по вийде!
— Вийде! — казала вона. — Не може не вийти!
І знову сідала за листи. Вдруге, втрете, вчетверте. Переконувала, вмовляла, соромила.
І таки добилася свого: всі двадцять сім, усі до одного зібралися червневого вечора до нашої старенької школи, посідали за парти, де хто сидів двадцять п’ять років тому. Ми сиділи, завмерлі, й дивились на двері, які мали ось-ось відчинитись і впустити нашу вчительку, нашу Марію Дем’янівну. Тиша стояла така, яка ніколи й не снилась оцій височезній, оглухлій од крику кімнаті.
Й одчинилися двері, й зайшла Марія Дем’янівна. Посивіле волосся зібране у вузлик, добре обличчя зібране в зморшки. На ній — той самий костюм, що й двадцять п’ять літ тому, — ми одразу впізнали його.
— Добрий день! — схвильовано привіталась вона.
— Добрий день! — підхопились ми всі як один.
— Сідайте.
Ми сіли одразу ж, ми були як ніколи слухняні. Старенька вчителька наша пройшла до столу, подивилась на дошку. «Ми дуже, дуже, дуже любимо нашу Марію Дем’янівну!» — було написано там. Обличчя її затремтіло, але вона опанувала себе:
— Хто сьогодні черговий?
— Я! — підхопився підполковник, який сидів поруч зі мною.
— Зітріть!
Підполковник пішов до дошки, взяв ганчірку, зробив вигляд, наче тре щосили.
— Маріє Дем’янівно, не витирається!
І тоді Марія Дем’янівна заплакала. Вона навряд чи й помічала, що плаче: сльози давно були в ній і тепер котилися тихо з очей, і вже дорослі жінки-учениці плакали з нею разом, а в чоловіків-учнів підозріло блищали очі. Той зітхав, той діставав цигарки, та одразу ж пригадував, що він не де-небудь, а в школі.
Так і скінчився наш символічний урок: задзеленчав нечутний дзвінок, і ми оточили Марію Дем’янівну.
А перед цим були зустрічі. Впізнавання — невпізнавання, бо хоч над кожним з нас роки потрудилися, сил не жаліючи, решта ж лишилась у спогадах такою ж незаймано юною, як і двадцять п’ять літ тому.
Іра Будницька? Та невже оця тітонька — Іра Будницька? Швидконога, струнка, мов та кізонька, Іра, яка могла дати сто очок фори усім відомим гімнасткам. Ми завжди милувались її легким тілом, що літало над перекладинами, й Іван Сидорович, наш фізрук, провіщав їй велике спортивне майбутнє.
Бідна Іронька! Не злетіти тобі над перекладинами, не пурхати ластівкою: вісімдесят кілограмів надійно прикували тебе до землі.
І чи не оддала б ти своє кандидатське звання, всі чини наукові за хвилину неповторної юності?
З ким тоді ти дружила? Хто пас тебе ревниво очима і надсилав розпачливі од кохання записки? Оцей дядя?. Ой, тримайте мене, бо впаду! Та невже це Кость Закопенко? Оцей товстун, цей гладун, що відсапується на кожному кроці? Оця лисина, неосяжна, наче Сахара? Де ти, Костю, подів свої пишні кучері, за якими зітхали потай дівчата не одного нашого десятого «а»? Пам’ятаєш, як ти одного разу побивсь об заклад, що попросиш у лисого, як коліно, завуча гребінець — причесатись? Бо свій, мовляв, десь посіяв. І що відповів тобі наш завуч?
— Молодий чоловіче, ніколи не насміхайтесь із того, що вас чекає попереду!
І Валерій Сорока змінився, хоч не настільки, щоб ми не могли його одразу ж упізнати. Наш завжди заклопотаний Валерка, винахідник і правдолюб: скільки двійок йому перепало за те, що сумнівався у всьому, надрукованому навіть у підручниках! І ніколи ні до кого не звертався за допомогою. «Я сам!» — сказав одного разу навіть учителеві, коли той захотів йому підказати: розв’язував якусь карколомну задачку. Його так і прозивали: «Ясамом», а ще «Перпетуумом мобілем», бо він ніяк не міг погодитися з тим, що неможливо сконструювати вічний двигун.