Ну, а Колю Наружного ми впізнали одразу. Є ж такі щасливі люди на світі: час наче не владний над ними. Він тільки ще більше змужнів, наш завжди серйозний та неусміхнений Коля, і перші срібні волосини красиво відсвічували в його строгій зачісці. Йому дуже личила форма льотчика цивільного флоту із золотими шевронами на рукавах, він немов народився для неї, а в його світлих очах полоскалися всі простори небесні.
Пам’ятаєш, Колю, оті свої зошити, обмальовані літаками? Не зошити — аеродроми суцільні.
З яких же захмарних висот ти спустився до нас?
І Серьожка Вашкевич не змінився аніскілечки. Наш тихоня Серьожа, з дівочого обличчя якого ми весь час насміхались, а дівчата дружно заступалися за нього. Він і зараз сором’язливо всім усміхається, і якщо в нього й змінилося щось, то це — колір обличчя: обвітрена шкіра на ньому аж чорна. Тим сліпучіша блакить довірливо розкритих очей. Розіграти Серьожу було нам раз плюнути: він вірив будь-якій нісенітниці.
А Ляля! Погляньте на Лялю! Наша перша красуня, яка ходила не по грішній землі, а по хлоп’ячих серцях, ще більше розквітла, — наче зійшла з екрана останньої кінокартини, де вона виконує одну з головних ролей. Юної-юної дівчинки, перед якою розкриває обійми весь світ. Тільки що ото в тебе, Лялю, довкола очей? Зморшки, помітні навіть з-під крему? І дві втомлені складочки окреслюють твої святково нафарбовані губи. І голос, охриплий од тютюнового диму. Час не щадить навіть артисток.
Яку ж роль ти гратимеш, Лялю, в цей вечір? Втомленої загальною увагою артистки? Пересиченої славою людини? Прошу вас не закохуйтесь в мене жінки?.. Не треба, Лялю, не треба: я сиджу біля тебе і моє серце холодне як лід.
Невеликий зал ресторану. Довгий стіл, накритий на двадцять вісім, включаючи нашого класкера, персон. І всі двадцять вісім у святковому одязі.
Всім нам весело, правда ж, нам дуже весело, важко уявити, щоб було ще десь веселіше. Ми сміємось, ми жартуємо, ми сиплемо дотепами, ми розчулено згадуємо різні випадки з нашого шкільного життя. «Пам’ятаєте?» — «А пам’ятаєте?» — «Ні, ви тільки послухайте!» Очі наші блищать, щоки горять, ми всі зараз прямо-таки закохані одне в одного.
(На мені американські джинси, французькі шкарпетки, еластичні черевики з Фінляндії. Сніжно-біла голландська сорочка, не сорочка — суцільна манишка, золоті запонки, замшевий монгольський піджак. «Ти — чудо!» — сказала захоплено Ляля й посадила мене поруч із собою. Те ж саме вона сказала, мабуть, і Василеві Задорожному — сидить праворуч од неї. Теж із ніг до голови в імпортному, ще й два золоті персні на м’ясистих пальцях. Персні масивні, й один з монограмою: «В.З.» Важке Василеве обличчя ще більше поважчало, шкіра набула кольору свіжого м’яса. У нього в єдиного байдужий вираз лиця, він весь час їсть, а коли відриває од тарілки свої сонні очі, то в них мовби написано: «А що, схочу — всіх вас куплю!» Василь працює м’ясником на Подолі, має розкішну квартиру й «Волгу», тілисту дружину й одгодованих на славу дітей. Коли ми збирали на цей вечір по двадцять карбованців із носа, він довго торгувався, що дорого, а тепер намагається з’їсти все, за що заплатив. Хоча він вічно жував щось і в школі, і ми його дражнили биком).
Я сиджу поруч із красунею Лялею, а по той бік — Василь («Та перестань ти нарешті жувати!»). Я вже не радий за свій імпортний одяг, бо Василь — як зла карикатура на мене, і вже дехто поглядає насмішливо в наш бік.
— Колю! — кричить через весь стіл мама Люся і дивиться закоханими очима на Миколу Наружного. — Розкажи, куди ти літаєш! Це ж так цікаво! — Вона вся так і сяє, горда за нього.
Та хіба тільки за нього? Щойно примусила Серьожу Вашкевича теж розповісти про себе. І виявилось, що Серьожа Вашкевич, наш тихоня Вашкевич, — директор радгоспу! Десять років працював агрономом, має кілька орденів і медалей, а тепер керує великим, на всю область, господарством. «Де твої ордени, Серьожо? — допитувалась мама Люся ревниво. — Чом не надів?»
— А тепер слово має паш Валерка Сорока! — кричала весело мама Люся. — Передовий робітник, винахідник, окраса і гордість заводу! Валерик, розкажи про останній свій винахід! — Вона, бач, знала й про це, вона знала усе про кожного з нас, як знає любляча мати все, що стосується її численних дітей.
Кінчав свою розповідь Наружний, — до він тільки не побував, які країни не облетів за цей час! — мама Люся шукала поглядом іншого, хоча б ту ж Іру Будницьку чи її вірного лицаря — Костю, який — «Слухайте! Слухайте!» — очолює конструкторське бюро на одному з заводів. Очі мами Люсі, повні гордощів, зупинялись то на одному, то на другому, і я, молячи всіх на світі богів, щоб вона мене не помітила, ховався за свою пишну сусідку.
— А ти? — воркотіла Ляля до мене. — Ти ж був гордістю всього нашого класу! І такий недоступний, що жах!
Била мене пальчиком по руці, усміхалась кокетливо, а я щось мимрив у відповідь, вдаючи, що у мене якраз повен рот.
І заздрив. Заздрив майже всім моїм однокласникам, що, обігнавши мене, чогось досягли, мали що розповісти за оцим святковим столом, задоволені своїми професіями. Той пілот, той директор радгоспу, той робітник-винахідник, золоті руки, файнмайстер, та артистка, та кандидат фізико-математичних наук, той очолює конструкторське бюро, той геолог, а той офіцер-прикордонник. Навіть мама Люся задоволена своєю роботою й не проміняє її на іншу, — один я сидів серед них білою вороною, життєвим невдахою, який не зумів нічого добитися, змарнував, розтринькав, пустив за вітром оці двадцять п’ять років. Образа наростала в мені, злість і образа. Відчував себе несправедливо покривдженим, ошуканим долею, обділеним і відтертим за лаштунки життя, бо хто, хто вони всі були проти мене двадцять п’ять років тому?
Ірка Будницька? Кандидат фізико-математичних наук, викладач і доцент, якій я допомагав. Чуєте, я!.. Допомагав писати контрольні з літератури, бо вона Тетяну Ларіну не могла відрізнити од Анни Кареніної.
Кость Закопенко, який мав постійні трійки з креслення і був абсолютним нулем у математиці, нулем із мінусовим знаком, хоч і вмудрився на випускному екзамені одержати четвірку (та все ж не п’ять, як у мене!). А тепер, бач, начальник конструкторського бюро на провідному заводі!
Уявляю, який з нього начальник! Нуль абсолютний, місце порожнє, та ще й до того ж — підлабузник. Бо як отакому втриматись на керівній посаді?!
Лялька Стадницька, в якої, окрім гарненької мордочки, не було за душею нічого? Яка колись «диктант» написала через «е»: «дектант», а ікси завжди плутала з ігреками; яка шкільну всю науку освоювала не так головою, як ногами: видригувала ними в гуртку художньої самодіяльності, а вчителі перетягали її за вуха з класу в клас, як оту ріпу, не столову навіть, а кормову, — Лялька, полюбуйтесь на неї, відома артистка, кінозірка, що купається в славі! Та чого б ти варта була зі своєю дешевенькою славою, коли б у свій час я не полишив малювання, де б ви всі були, якби я продовжував писати картини?!
Я перебирав їх по черзі, і ніхто… чуєте, ніхто колись не міг зрівнятись зі мною!
Що ж сталось? Що перевернулося в світі: їм усім отак повезло, а я опинився на задвірках?
Чим довше продовжувався вечір, тим більше пекло мені всередині. Чим веселіше було довкола, тим незатишніше, похмуріше ставало на душі. Здавалося, вони й зібралися для того, щоб похизуватись передо мною, насміятися з мене. А мама Люся з її добротою овечою стала мені просто ненависна. Ну, хто тебе просить вилазити з оцими дурними розпитуваннями? Хто? Поглянь краще на себе! Завідувачка сонливого дитсадка, самовдоволена квочка, яка аж світиться щастям од того, що висиділа найбільше курчат. Небагато ж треба для твого пташиного щастя!
Настрій мій був остаточно зіпсований, я все частіше прикладався до чарки. Волів краще напитись, аніж слухати оці теревені. Врешті навіть сусідка моя помітила, що зі мною щось коїться.