— Що з тобою?
— Що зі мною?.. Ах, що зі мною! А що вам, власне, до мене? Звертайте свою ласкаву увагу он на тих пестунчиків долі! А зі мною нічого. Зі мною абсолютно нічого!
— Ти п’яний! — сказала тоді Лялька. — Тобі більше не можна пити.
Ага, я для вас уже п’яний! Я вже, пробачте, не влаштовую розмальовану вашу величність! Що ж, пробачайте нас, сірих, ми інакше не можемо! По Європах не їздили, бонтонів не набирались. З кінозірками не спали.
— Ти — хам! — не в жарт образилась Лялька. В неї аж сльози навернулись на очі. — Я не розумію, що тебе казить.
Ах, не розумієте! Де вже вам нас зрозуміти!..
Вона здвигнула плечем, одвернулась. Викреслила мене, як то кажуть, із своєї свідомості.
Ну й чорт з тобою! Мені з цією артисточкою дітей не хрестити.
Потягнувсь до Василя Задорожного: він єдиний не викликав у мене зараз відрази.
— Вип’ємо, друже, за наше світле минуле!
— Мона, — сказав Задорожний, щось дожовуючи. І спитав діловито: — Коньяку чи горілки?
— Лий, що міцніше!
— Тоді коньяку.
І я таки напився. Я таки здорово впився. Удвох з Василем. Скориставшися з того, що Лялька пішла танцювати, пересів до Задорожного і глушив чарку за чаркою. Проголошував якісь дурнуваті тости, наливав собі й Василеві по вінця.
— Мона, — відповідав незворушно Василь, коли я, — в котрий уже раз! — пропонував йому випити.
Як розходились — не пам’ятаю. Пригадую тільки маму Люсю: вона щось докірливо мені вичитувала. «А йди ти!» — відмахнувсь я од неї. А може, й не я, може, то Василь одмахнувся за мене, бо я одразу ж опинився в його машині — чорній «Волзі» з однозначними — знай наших! — номерами. Були то, здається, суцільні п’ятірки: Василь хоч тут брав реванш за двійки й трійки, що колись так рясно родили на його дереві пізнання.
— Ти не боїшся міліції? — Я хоч і був п’яний в дим, у дрезину, в дошку, в сучок, а голова ще трохи варила.
— А що?
— Ти ж п’яний, як зюзя! Ану ж, зупинять!
— Мнясо всі їдять! — відповів Василь переконано.
Та відповідь мене розсмішила до сліз. «Мнясо всі їдять!» Всі! Й артисти їдять, і конструктори, й директори, і доценти! Що вони без Василевого «мняса»! Думка ця потішила мене, вона здалась мені вершиною мудрості, основою всіх основ. Всі їдять «мнясо», і квит!
Я в ту мить прямо-таки полюбив Василя. Пройнявся до нього ніжністю, як до найріднішого брата. Прощаючись, обіймав його й цілував:
— Так усі їдять мнясо?
— Всі!
— І на цьому тримається світ?.. Га, Василю?
— А на чому ж іншому! Тільки на цьому!
Він, посигналивши, зник, розчинився в темряві разом із своєю чорною «Волгою», а я, п’яно хитаючись і без кінця промовляючи: «Всі їдять мнясо!» — почвалав до хати.
Не роздягаючись, упав на канапу й одразу ж заснув.
І не було в моєму житті ще такого жахливого ранку, як отой, коли я прокинувся другодні. Не кажу вже про те, що все в мені було перепалене: алкоголь спустошив мене до дна, вичавив, викрутив, кинув як не потрібну нікому ганчірку. Але все то ще можна було якось витримати: чого не буває в житті! Перестогнати, перемучитись, перележати, похмелитися в крайньому разі чи вдатись до ліків, одпитись розсолом або квасом. Переболіти кілька днів і забути, адже я не був алкоголіком і якщо й випивав, то тільки на свята, та й то знав міру. Сто грамів, ну, двісті од сили і — зась! І більше, пробачайте, не можу! Успадкував цю щасливу натуру од тата, який спиртного в рот не брав і досі не знає, де в нього серце.
Тож коли б тільки сп’яніння, коли б лише похмілля, найлютішо, найтяжче, — все це можна було якось пережити. Не міг дати ради іншому: злим, невтішним думкам, відчаю чорному — охопив мене з учорашнього вечора, наповнив по вінця таким гірким димом, що я не бачив жодного просвітку в своєму майбутньому. Я — кінчена людина, мені вже нічого сподіватись од життя, недарма ж усі мої однокашники вчора відвертались од мене.
Ба ні, не всі! Знайшов-таки з одним спільну мову. З отим жуйним апаратом, із стравоходом отим, у якого єдина звивина в мозкові прорубана сокирою м’ясника. Як ми вчора обіймалися зворушливо! Як цілувались! Як він поляскав мене по плечу на прощання:
— Ти той… Заходь, коли нада!
«Коли нада — заходь!» Слава богу, знайшов покровителя!
Що ж: по Хомі — свитка, по Савці — кожух. Куди вже нам із своєю мармизою невмиваною до інтелектуалів! До тієї ж Ляльки чи Сороки Валерія. Його величності робітничого класу, раціоналізатора й винахідника. Що він пак винайшов? Дірку од бублика? Свисток до чайника? Щось, мабуть, вкрай необхідне для людства, коли Люська вищала од захвату!
Або Наружний! Повітряний візник, фірман, балагула! Несеться — наче всі зірки в кишені! «Льотчик високо летает, много денег заробляєт, мамо, я за льотчика піду!..»
— А ти заздриш, старий!
Голос пролунав так несподівано, що я аж здригнувся. І лише тоді зрозумів, що голос народився в мені. І вже мені не належав. Як я його не гнав із свідомості, як не заперечував, що було б кому заздрити, він єхидно повторював:
— Ти заздриш, старий!
І я вже не міг його спекатись.
І спогад про вчорашній вечір, похмурий, пекучий, образливий, підступав невпинно до мене. Не давав і хвилини спокою. І терзав, і мучив невпинно, безжально.
Як вони зверхньо поглядали на мене! Знали, хто я і що я, Люська обов’язково про все розплескала, а я, дурень набитий, ще когось корчив із себе: аякже, весь у закордонному! Ну й дурень, ну ж і йолоп! Я стогнав, корчився, пригадуючи себе на вечорі, і як Люська, вочевидь пожалівши мене, не дала мені слова. І як я напився. І що казав отій розмальованій самиці, отій кінозірці. І як вона зневажливо здвигнула плечем і одвернулася від мене.
Всі одвернулись, усі!
Бо я таки невдаха в житті.
А кому вони, невдахи, потрібні?
І нащо тоді й жити? Навіщо коптити, нудити світом, чіплятися за жалюгідне своє існуваннячко?
А був же, а був… Подавав, як то кажуть, надії. Не помітили, не допомогли, не підтримали. Кожен — тільки про себе, про свою нікчемну персону, щоб шеврон на рукав чи на лацкан значок… Ну й біс із вами всіма! Ну й чорт з вами! Живіть, метушіться, пніться ще вище — мені все це зараз байдуже. Байдуже, байдуже, байдуже, все остогидло на світі!
— Я піду з життя! — вирвалось у мене.
Вирвалось настільки несподівано, що я так і завмер. Відчув, що це не просто слова, пустопорожнє нахваляння, яке можна сказати й одразу ж забути: щось перевернулося в мені, пронизало всього, я аж звівся, дослухаючись стерпло до сказаних слів, які важко повисли наді мною.
— Піду з життя… — промовив я вдруге, мов читаючи вголос кимось написане. Кимось строгим і дуже вимогливим: якщо вже прочитав, то так і зроби!
— Чуєте: я піду з життя! — сказав з раптовою злістю.
Схопився, став ходить по кімнаті. І чим довше ходив, тим твердішими ставали мої кроки.
Похмілля — як не було! Голова стала ясною й холодною.
І знову годинник. Цей проклятий годинник!
Давно його викинув би, розтоптав би, розчавив, умісив би стрілки в багно, якби зміг обійтись без нього.
Ну, що він весь час про себе нагадує? Боїться, що прогавлю останню хвилину? Поспішає мене пережити, щоб потім вицокувати на іншій руці? Так не вийде ж по-твоєму: я розтопчу тебе раніше, аніж покінчу з собою! Наперед відчуваю ту насолоду, з якою наступлю каблуком. Як він зойкне від болю, як затріщать його металеві нутрощі, як, конвульсійно здригнувшись, замре, — хто сказав, що ми не владні над часом? Мій час належить лише мені, я його полонив, ув’язнив до металевого футлярчика і знищу його, коли захочу.
Одчиняю шухляду: пів на одинадцяту.
Отож-то така тиша довкола! Діти давно лягли спати (повечеряли самі, їм це не вперше), дружина, як завжди, водитиме свого бичка до півночі. Що ж, щасливої паші вам обом, я вже казав, що не ревную ніскільки. Отелло в мені давно перетлів, та й хто його знає, чи був у мені отой Отелло. Рідна матуся моя, керуючись найсвятішими намірами, підсунула мені сурогат Дездемони, і те, що було поміж нами, може назвати любов’ю тільки дуже убога людина. Риб’яча кров ще не зігрівала нікого, а в моєї дружини вона світить у кожному порухові.