Оце б я висів уже мертвий…
Оце б мене вже не було…
Ти?.. Мертвий?.. Перед ким ти ламаєш комедію? Ти, невдахо, що ніколи нічого не довів до пуття! Не зміг навіть повіситись!
Але ж я хотів!.. Я щиро хотів покінчити з власним життям! Я сам не знаю, як усе це сталось.
Не знаєш! Ти не знаєш!.. Будь щирий хоч наодинці з собою: ти ніколи всерйоз не вірив у те, що покінчиш із життям! Навіть тоді, коли надівав на шию петлю. Навіть тоді грав комедію.
Я — комедію?.. Я?.. А шнур? А петля? А годинник розчавлений?
Що шнур?.. Зв’яжеш, натягнеш: буде на чому дружині сушити білизну. Годинник купиш новий.
При згадці про дружину мене так з канапи й кинуло: ось-ось повернеться, зайде до ванної. Уявив її презирливий погляд після того, як побачить порожню петлю. Не повірить ніколи, що всерйоз хотів повіситись.
Треба швидше зняти, поки не побачила.
Побіг до ванної, вкрутив знову лампочку. Спалахнуло світло, перед очима гойднулась петля. Аж занудило, коли уявив, як невмолимо вона уп’ялася б у мою незахищену шию. Одв’язав, зіскочив додолу, підібрав те, що лишилось од годинника, закотив на місце пральну машину. Напруженою спиною відчував, як дружина заходить у двір, підходить до дверей, дістає з сумочки ключ…
Перевів дух лише в себе в кімнаті. Стояв, тримаючи в одній руці черевики, в другій — петлю. Прислухався до того, як дружина й справді одмикає двері, заходить досередини. Чув її легкі кроки в коридорі, затим — у вітальні. Чомусь пішла не до своєї кімнати, а до моїх дверей.
— Ти не спиш?
Я завмер: не вистачало, щоб вона мене зараз побачила! З черевиками, з петлею в руках.
І що їй, власне, потрібно?
Крутнула ручкою, одступилась від дверей. Пішла, слава богу, до себе. Я навшпиньках, пильнуючи, щоб не рипнуло, не скрипнуло, прокрався до канапи. Сів і знову завмер прислухаючись.
Скільки отак просидів, не міг би й сказати. Все в мені знову отерпло, огорнула якась млява збайдужілість. Не мав сил поворухнутись, і лише думка про те, що вже дуже пізно і треба лягати, щоб не запізнитися завтра на роботу (мені на роботу? Мені?.. А кому ж!)… думка про це змусила мене звестись, щоб послати постіль. І лише зараз помітив, що досі тримаю петлю й черевики. Петлю байдуже кинув на стіл, а черевики — на підлогу.
Послався, роздягнувся, ліг і одразу як провалився у сон, наче якась чорна долоня щосили затулила очі, чийсь голос вимогливо наказав спати…
Прокинувся од різкого болю в шиї. Забув покласти подушку — і результат. Довго розтирав шию, потім, поклавши подушку, ліг знову: ще було рано. За вікнами гусла ніч, у кімнаті, як у могилі, темінь і тиша. Не цокотить навіть годинник.
Котра ж година?
Простягнув руку до тумбочки й не знайшов на звичному місці годинника. Й лиш тепер пригадав, що я його роздушив.
«Ти — нікчема! — сказав сам собі. — Боягуз і нікчема! Здумав повіситись!.. Повісишся, як же!..»
Комедіант!
Коли б зміг — плюнув би сам собі в обличчя. Від огиди, зневаги до себе.
Так уже й не заснув. Як тільки трохи розвиднилось, звівся й став збиратись. Хоч на роботу було ще рано, але я не хотів зустрічатися з дружиною: раптом здалося, що вона все вже знає, недарма ж підходила вчора до дверей.
Не вмившись навіть (до ванної мене зараз жодна сила не затягла б!), одяг сорочку, штани, нахилився за черевиками. Черевиків не було, хоч я добре пам’ятаю, що кинув їх біля канапи.
Ввімкнув світло й одразу ж побачив петлю. Посеред столу, на відполірованій поверхні.
Підійшов до столу, довго дивився на її розцяцьковане тіло. Знову спливла думка, що я таки мушу повіситись. Мушу довести, що я не така вже й нікчемна істота, — хоча б сам собі. Хай не зараз, не сьогодні навіть, не завтра, хай через кілька днів, через тиждень, а таки мушу зробити задумане.
От тільки як побороти страх в оту останню хвилину?
Беру обережно петлю (не лежати ж їй на столі!), і руки самі, незалежно від моєї волі, накладають її через голову.
Наче краватку?
Краватку?
А що, як і справді носити її постійно на шиї? Носити, поки й звикну до неї. От уже й не знімати. Отак і йти на роботу. Замаскувати чимось… Ну, одягши тонкий літній светр із високим комірцем. Я ж його так часто ношу: ніхто не зверне уваги.
Поспіхом скинув сорочку, дістав светр, одяг. Підійшов до люстра: майже непомітно. Та ще коли зверху буде піджак…
Взяв валізу з інструментами, вийшов з кімнати. Не став навіть снідати: не міг би ковтати — хоч послабив петлю.
Йшов вулицею, ніс на вустах присмак ще вчора спожитої кави.
Цікаво, чи хто-небудь помітить, що в мене на шиї?
І чи скоро я звикну до незвичайної цієї краватки?
Той, хто про все це довідається, подумає — з’їхав з глузду. Це ж треба до такого додуматись! Мені й самому здавалось іноді, що я починаю потроху божеволіти, особливо в перші дні, коли петля щомиті нагадувала про себе, облягаючи шию. Я весь час боявся, що вона якимось чином затягнеться, задушить, вночі ж прокидався мокрий од поту: здавалось, хтось підкрадається, щоб ухопити за кінець і стягнути щосили на горлі. Мені було, мабуть, недалеко до гамівної сорочки, що кілька отаких діб — і дружина із спокійною совістю могла викликати бригаду з психіатрички.
Ото було б їй свято!
Та, на щастя, людина має рятівну властивість — звикати до всього. А я ж таки людина. Гомо сапієнс — людина мисляча, а точніше — істота, яка мислить. Тож під кінець тижня я все частіше ловив себе на тому, що забував про петлю.
Мозок втомлювався реагувати щомиті на страхітливу краватку, тим більше, що й шия почала потроху звикати. Мені вже не терло, не муляло, не душило, я став звільнятись від майже щохвилинного позову запустити пальці під комір і ослабити петлю.
А тут ще Василь Задорожний. Прикотив у суботу з самого ранку, ввалився, не постукавши навіть:
— Я той… за тобою. Збирайся.
— Куди?
— Та до мене ж! — Ремигнув кілька разів (у нього й зараз було щось у роті), додав: — Жінка, той… Буде рада.
— Зачекай, чого це я маю їхати до тебе? І чому це принесе радість твоїй дружині? — «Яка мене ще й не бачила», — додав уже подумки.
— Та у нас же дочка — іменинниця! — здивувався Василь моїй тупості. — Так що ти той…
Я спершу був розгнівався на отаку безцеремонність: яке мені діло до чиєїсь дочки? Та одразу ж подумав: «А чому б і не поїхати? Я ж ніколи не був у Василя. Все ж це буде краще, аніж цілісінький день валятись на канапі».
— Гаразд, умовив… Тільки дай зодягнутись.
— Давай, — кивнув милостиво Василь.
Поки я вдягався (все той же светр під шию), Василь обдивлявся кімнату. Брав то одну річ, то другу, зважував, наче прицінюючись. Найдовше роздивлявся книжки, питав недовірливо:
— Ото всі прочитав?
І признавався:
— А я читати не можу: як одкрию книжку, так зразу ж очі злипаються.
Пішов поперед мене з кімнати, не поцікавившись навіть, чому я один, без дружини. Знав уже, мабуть, усе.
Чорна «Волга» блищала, як умита, на чорному тлі гордовито й бундючно біліли суцільні п’ятірки. Дорогі килимкові доріжки лежали не тільки на кріслах, а й на підлозі. Кермо покрите чохлом з натуральної шкіри.
— Німецький, — пояснив Василь, перехопивши мій погляд. Умостившися зручніше, вперся лакованим черевиком у педаль.
— Всі їдять м’ясо, Василю? — згадав я недавній вечір.
— Всі! — відповів Василь переконливо й натиснув на педаль.
І мені вперше після того вечора стало легко й безжурно.
* * *
Не можу сказати, щоб мені у Василя дуже сподобалось. Я не терплю заставлених надміру кімнат: мені в них бракує повітря. Василева ж квартира скидалася на меблевий магазин, а не на житло. Оті секції з імпортними меблями, коло яких заздрісно стогне жінота. Мене урочисто повели із секції в секцію… пробачте, з кімнати в кімнату (кімнат було три), не забуваючи називати при цьому, що де стоїть.