— «Міраж», — співала дружина.
Василь додавав:
— Три вісімсот.
— «Лена».
— Чотири двісті. З доставкою.
Була показана й арабська їдальня, польська кухня. Німецька ванна та раковина й чеський унітаз. Василь навіть спустив воду: «Хіба наші такі уміють робити!» — «А не вміють!» — було написано на обличчі його дружини.
Лише холодильник та пральна машина були вітчизняні. Може, тому, що на той час, коли вони обставляли квартиру, імпортних не завозили.
Гірка вгиналась од ваз — їх стояло стільки, що в них можна було засипати всю денну продукцію середньої кондитерської фабрики. А по стінах висіли дорогі килими. По два-три килими в кожній кімнаті. Коли я зауважив, що на заході це вважається поганим смаком: вішати килими на стіни, що килими там кладуть на підлоги, Василь незворушно сказав:
— А що, купимо й під ноги.
Василева ж дружина додала:
— Не вішають, бо нічого вішати.
Мала очі ситої корови. Й пишне тіло, що пахло вершками. І здобними, смачно запеченими булочками. Василь, мабуть, коли з нею лежить, то приплямкує.
«А ти заздриш, старий!» — вколола думка.
Ну й заздрю, ну й що з того! Заздрю насамперед тому, що Василеві повезло в житті. Я, звісно, отак свою квартиру меблями не заставляв би і килими на стіни не вішав би, але мати отаке затишне гніздечко, й машину, й дружину… Всі їдять м’ясо!
Тож невже я не маю права на крихітку щастя? Не заробив?
Познайомили й з іменинницею: отакою собі п’ятнадцятилітньою бебі, яка вже давно навчилась пускати очима бісики.
— Вона у нас ще робйонок, — зітхнула любляча мама.
«Ребйонок» сказав на те: «Ай!» —і скорчив гримаску.
Блакитна сукенка облягала добре розвинені форми — хоч сьогодні до загсу. Напевне ж, до хлопців аж скаче! От що роблять пундики-мундики, пиріжечки-вершечки!
Я ж подумав: як добре, що маю двох лобурів, а не ось такого «ребйонка». Хоча мені тепер все одно.
Під кінець Василь підвів мене до телевізора «Рубін» — кольорового.
— Ану, поглянь: щось у нього із звуком. Тріщить, як скажений!
Так ось чого Василь згадав свого шкільного товариша!
— Давно тріщить?
— Та з першого дня.
— Тоді телевізор тут ні до чого.
— А хто ж?
— Стабілізатор. Треба обов’язково купити стабілізатор.
— Так ти той… Ти дістань. — Василь уже не вірив, що необхідну річ можна отак запросто купити.
— Та що з тобою вдієш — дістану. Тільки знай: доведеться переплатити!
Василь кивнув головою: аякже! Всі їдять м’ясо!
Стали сходитись гості (Василь привіз мене першого). І всі вони були разюче подібні до господарів: такі ж самовдоволені, ті ж ситі очі. «Ми їмо м’ясо! — було написано на кожному обличчі. — А що?..» Всі до одного були в імпортному, і я хвалив себе подумки, що теж здогадався одягтись як слід. Хоч я вже був і не радий, що приїхав на оці абсолютно непотрібні мені іменини. На оте «Ай!» з яскраво-червоними щоками.
Лежав би собі на канапі, читаючи книжку.
Примирила мене з оцими іменинами ще одна гостя. Прийшла останньою, спитала, голосно й весело:
— Я, здається, запізнилась?
Василь вперше ожив, кинувся до неї, якось аж присідаючи.
— Що ви, що ви, Ганно Іванівно, як ви могли запізнитись!
Ухопив її руку, приклався з ведмежою грацією, а в очах його Мони Лізи я вперше помітив стривожений порух. «Ого, ми ревнуємо!» І вже пильніше подивився на гостю: треба ж було розгледіти чудо, що зуміло вивести з рівноваги оцю сонну корову. Господиню, пробачте!..
Ганна Іванівна й справді була дамочкою хоч куди: яскрава блондинка з таким пишним волоссям, що незрозуміло, як воно й трималося купи. Сонячні промені там, ще на вулиці, безнадійно заплуталися в ньому, і тепер воно світилося й сяяло.
Біс його зна, що можуть зробити зі своїм волоссям жінки!
Все, що треба було підкреслити, було в неї підкреслене, й настільки вдало й природно, що здавалось: вона й народилася в оцьому темно-синьому платті, яке облягало кожен вигин бездоганного тіла. Жінки поруч із нею одразу ж стали скидатись на опудала, вони самі це відчули й намагалися триматись подалі. Чоловіки ж усі як один підтягнулись, повбирали свої животи.
— Знайомтеся, — сказав Василь, підводячи оце чудо до мене. — Ганна Іванівна, директорша меблевого магазину… А це — мій шкільний товариш. Разом учились.
Так от звідкіля меблі у Василевій квартирі!
Сіли до столу. Василь хотів, щоб Ганна Іванівна сиділа коло господарів, тобто коло нього, та Ліза розсудила по-своєму: одсадила небезпечну гостю подалі від чоловіка.
Так ми опинились поруч. «Вона незаміжня!» — встигла шепнути мені Василева дружина.
І я весь вечір ламав собі голову: вдова чи розведена? Не міг допустити навіть думки, що вона не виходила заміж: на такий вогник вистачало б метеликів!
Але це вже не так і важливо. Красива жінка сиділа біля мене й по-справжньому мене хвилювала. Нічого подібного не відчував до своєї дружини. Вдячний був Василеві, що він висмикнув мене з лігва, — і він сам, і дружина його, й дочка-іменинниця, і всі гості довкола здавались мені простими, симпатичними людьми, які, може, з неба зірки й не знімають, та й навряд, чи туди коли й дивляться, зате міцно стоять на землі.
Тож чи не час і мені пройнятись оцією житейською мудрістю: сприймати дійсність такою, яка вона є?
Ще двічі запрошував мене до себе Василь. І щоразу я заставав у них Ганну Іванівну. Догадувався, що зустрічі ці були не випадкові, влаштовані Василевою дружиною, яка, щоб уберегти своє родинне вогнище, надумалась розпалити вогонь поміж нами. Я особисто був від того не проти, Ганна Іванівна теж прихильно ставилась до мого залицяння.
А чому б мені й не закохатись? Ще не пізно почати все заново. Ганні Іванівні я теж не байдужий, навіть коли признався, що працюю всього-на-всього техніком.
Вона має двокімнатну симпатичну квартирку, де знайдеться місце й моїй бібліотеці. А в цегляному, з ямою й погребом, гаражі стоїть новісінька «Лада».
І вже подумую, що доведеться розлучатися з дружиною, не чекаючи повноліття дітей: Ганна Іванівна не належить до тих жінок, які люблять ждати. Тим більше, що для дітей я чужий все одно.
А щодо петлі… Петлю я скинув того ж вечора, коли познайомився та провів додому Ганну Іванівну. І — дивна людська натура! — всю ніч відчував, що мені чогось бракує.
Реквієм по матері
Вранці — дощ, вранці — туман, вранці не хотілося й дихати, а з обіду сонце пробилось крізь хмари: розірвало, роздерло, розвіяло — і такою блакиттю вдарило з неба, що заболіло в очах. Всі дерева, щойно нещасні й зіщулені, до останньої галузки намоклі, стрепенулись, обсипані золотом, — золото, золото, золото полилося нестримно донизу: на хрести, на могили, на пам’ятники, на протоптані вузенькі стежини, по яких живі ходили до мертвих, а мертві стрічали живих. І все кладовище, досі непривітне й похмуре, досі зібгане в сіренькому просторі, враз усміхнулось до нього. Розступилось могилами й пам’ятниками, даючи йому дорогу до матері.
Мати вже давно його виглядала. Вдивлялась терпляче в край кладовища з невеликої карточки, і, коли нарешті побачила сина, завжди суворе обличчя її мов аж пом’якшало, мов аж здригнулися стулені твердо вуста й потеплішали очі. Мати жадібно дивилась на нього з невисокої дерев’яної тумбочки, обшарпаної вітрами, снігами, дощами, і він уже вкотре подумав, що пора поставити пам’ятник. Давно пора… Та все, бач, ніколи, все не доходять руки.
І руки його, великі, терплячі, з твердими, наче із заліза, долонями, заворушилися безпорадно й провинно.
Його звали Андрієм, і працював він водієм у таксопарку в Києві. А сьогодні прийшов-от на кладовище.
Він сьогодні й не прийшов би, мабуть, до матері, хоча й був вихідний, коли б не вчорашній, будь він і проклятий, день і не сьогоднішня сварка з дружиною.
Аварія сталась увечері, вже під кінець робочої зміни.