Весь день мотавсь, як навіжений: сідали ненормальні якісь пасажири, що квапились так, наче їм усім загрожувала смертна кара. Швидше, будь ласка!.. Голубчику, підстьобніть вашу конячку! Буде карбованець навару… А швидше не можна?.. Крутив баранку, зціпивши зуби, ледь утримуючись від того, щоб не відчинити дверцята й — ідіть к лихій годині! Непотрібні мені ваші нещасні карбованці! Під кінець вимотався так, що світ був немилий. Висадив останнього пасажира, повертався, розслаблений, у парк. Здати машину напарникові, добратись додому, завалитись у ліжко. І спати, спати… Донесхочу, донестями…
Мирно світився зелений вогник, рівно гув мотор, машина сама котилася проспектом, хоч за руль не тримайся, він уже був думками вдома, де на нього чекало два вихідних: субота й неділя — море часу, коли розпорядитись розумно… Він уже думав над тим, що робитиме завтра, коли одіспиться як слід, коли раптом на тротуарі, під ліхтарем, в яскравому колі виросла жіноча постать, махнула рукою. Ще не встиг усвідомити побачене, а нога вже натисла на гальмо і рука включила вказівник повороту. Спрацювала блискавична реакція таксиста (перша заповідь: не взівай пасажира!), і перш ніж він згадав, як щойно поклявся більше не брати пасажирів, машина, завищавши гальмами, зупинилась навпроти жінки.
Хотів уже дати газ, та побачив, що жінка була не сама: тримала закушкану в біле дитину.
«Доведеться везти!» — подумав з досадою. Відчинив дверцята, перехилившись, спитав:
— Вам куди?
Жінка нагнулась, погойдуючи дитину, сказала:
— На Відрадний! Будь ласка!
Він подумки вилаявся. Так і знав: обов’язково Відрадний! За тридев’ять земель, а в нього ж кінчається зміна. І що за день, будь він проклятий!..
— Не по дорозі! Я їду в парк.
Жінка схилилась ще нижче, молитовно заглядала в машину:
— Мені дуже потрібно!.. Я прошу… Півгодини стою…
— Зрозумійте, я їду в парк! В мене давно скінчилася зміна. — І постукав пальцями по циферблату годинника.
— Я вас дуже прошу! — В голосі жінки вже збиралися сльози. — Півгодини стою, а машин усе немає… Я вам віддячу…
— Та непотрібна мені ваша дяка! — розгнівався він. — Ви — люди, один я не людина! В мене робота кінчилась, розумієте ви це чи не розумієте?
— Що ж мені робити? — спитала розпачливо жінка. — Півгодини стою… Ось йому спати пора…
«А про що ти раніше думала? — ледь не вирвалося в нього. — Матері, біс вам у душу!» Він ще щось думав, а в душі відчував, що не кине її серед вулиці.
— Сідайте! — сказав їй неприязно.
Вона поспіхом, боячись, щоб він не роздумав, шарпонула задні дверцята.
— Попереду сідайте! — закричав він на неї. — Там ще дитину застудите! — «До чого ж вони безголові! Їм аби заміж!»
Зачекав, поки вона вмоститься, ввімкнув лічильник, лівий поворот, все ще поглядаючи на пасажирку, від’їхав од бровки. І тільки од’їхав, як його щосили жбурнуло назад. Скрегіт, дзвін, пилюка, мов з пилососа. Зойк переляканої жінки, різкий плач дитини.
Висмикнув ключ, вискочив спрожогу з машини.
«Жигулі»! Вліпилися в задок «Волги», замалим не залізли на неї.
Кинувся до «Жигулів», розлючено закричав:
— Тобі що, повилазило?
Передні дверцята машини одчинилися, звідти виткнулась милиця. Інвалід! Інвалід, будь він неладен!.. Лише зараз помітив трикутник із літерою «Р», наліплений на вітрове скло. Пропаща справа — зв’язатись з інвалідом! Але гнів ще кипів, розпираючи груди.
— Вулиці було мало, що ти на машину поліз?
Інвалід вибрався нарешті з машини: пашів гнівом, як домна.
— А ти, твою мать, куди ліз?! — закричав він щосили. — Таксисти, мало вас вішати!.. Жабовози прокляті!..
Андрія особливо образило оте «жабовози». Розбив йому машину, весь багажник зім’яв, та ще й — «жабовози»! Дати б монтировкою по кумполу, щоб знав, як перед собою дивитись!
Та інвалід виявився не з лякливих:
— Ану, вдар!.. Ану, спробуй!.. Трісну милицею — кістки тиждень збиратимеш!
Наступа на Андрія, вимахує милицею. Очі безтямні, з рота чорна слина летить.
Тьху!..
Плюнув Андрій, одступився. Хотів уже сісти, завести й поїхать (розумів, що теж винен: не пропустив, зловив гаву), але інвалід з несподіваною спритністю застрибав слідом, став перед «Волгою»:
— Е, ні, не втечеш!.. Напакостив — і тікати?.. Ти в мене поскачеш!.. Ти в мене наплачешся!.. Я тебе одучу порушувати правила!..
Андрій сам уже бачив, що зв’язався якщо не з чортом, то з його рідним братом. Знову вийшов з машини (злість раптом вляглася, лишилася втома), спробував домовитись уже по-хорошому:
— Слухай, папашо…
— Чорт тобі папаша — не я! — закричав інвалід. — Синок знайшовся, таку твою мать!
— Ну, гаразд, хай і чорт… Ти тільки не лайся: он у машині жінка сидить. Тобі в дочки годиться, а ти — матюком… Давай краще розійдемось по-хорошому… Я, може, винен, але й твоя не менша вина. Обоє порушили правила…
— Не тобі, соплякові, це вирішувати! Ич який: обоє порушили!.. А платить за ремонт хто буде?.. Хто?..
— Та зрозумій же ти, капустяна голово, що ми обоє порушили правила! — пробував умовити Андрій. — Ти що хочеш: щоб міліція в обох права відібрала?
— То ще подивимось, у кого відбере!.. Порушив правила — і він ще не винен! Розпустились, хоч на вулицю не виїжджай!.. І не спробуй втекти — номери все одно не поміняєш!..
— Хто від тебе тікатиме! — сказав гірко Андрій: не мав більше сил ні вмовлять, ні сперечатись. Махнув рукою на впертого йолопа, обійшов машину. Відчинив дверцята з того боку, де сиділа жінка.
— Вилазьте, приїхали!
— Як же мені додому добратись? — спитала розгублено жінка.
— А то он у нього спитайте! — показав на інваліда Андрій. І вже мирніше додав: — Самі бачите: зупинились надовго…. Наплодили приватників!
— Це вас розвелося! — обізвавсь інвалід: усе ще стояв перед «Волгою», заступаючи дорогу. — Хапуги!
Жінка, попрощавшись, пішла кудись у темряву, либонь, на автобусну зупинку, і вони лишилися вдвох. Мимо проїжджали машини: вантажні, легкові — не зупинялася жодна. Водії народ битий: зупинишся — попадеш обов’язково у свідки!
— До ранку ждатимемо? — спитав Андрій в’їдливо.
— Хоч і до ранку: мені не горить.
— Ну й мені не пече!
Андрій знову обійшов свою колимагу: «Жигулі» вліпились не в жарт. Хоч їм дісталось більше: перекосився радіатор, зім’явся капот, фари — на друзки, проте й «Волгу» теж пом’яло як слід. «В сотню обійдеться, не менше, — подумав Андрій про ремонт: — От і купив машину!» Беріг гроші на пральну машину, та не просту — автомат: сама й пере, сама й виварює, виполіскує й сушить, тільки й того, що не прасує, ввімкнув програму й гуляй собі паном… Збирався подарувати на іменини дружині, яка замучилась щотижневим пранням, і от маєш: сотня, якщо не більше, — собаці під хвіст! Андрій сумно дивився на покалічену «Волгу», а інвалід тим часом вимахував рукою, намагаючись зупинити машини, що проїжджали мимо. «Помахай, помахай! — подумав злорадно Андрій. — Так вони тобі й зупиняться»!
Зупинилася «Волга» — таксі. Не з їхнього парку. Водій, молодий і веселий, побачивши їхні машини, розуміюче свиснув:
— За міліцією скучили?
— Он він скучив! — показав на інваліда Андрій, — Причепився, як кліщ!.. — І, боячись, що водій ось-ось натисне на газ, попросив: — Слухай, братухо, гукни дядю Стьопу, а то ми тут і подубіємо!
— Єсть погукати! — козирнув той з машини. — Мовляв, чекають і люблять… — Жартівник, туди його за ногу! «Як би ти жартував на моєму місці?» — подумав похмуро Андрій.
Сів у машину і вже не вилазив до приїзду орудівця.
Орудівець, старший сержант, теж попався залізобетонний: на фундамент пустити — тисячу років стоятиме. Ні впросити, пі вмолити. Забрав права — і не підступися до нього. Будуть тепер полоскати з низу до верху на всіх літучках і зборах. Ех, життя наше собаче!..
Єдина втіха: забрав права і в інваліда. Отак тобі, старий дурню, й треба! Попоходиш в ДАІ — онукам закажеш. Ремонту йому захотілось. За чужий, бач, рахунок!
Ну, люди!..