Хата вийшла не набагато од землянки просторіша: не хата — халупа з єдиним віконцем (знову ж — брак скла), але це все ж була хата, і жити в ній було веселіше, аніж у землянці. Веселіше, тепліше й затишніше.
Майже половину єдиної кімнати займала піч, її треба було з дня у день годувати. Добре, що хоч ліс стояв поруч, мати впрягалася влітку в візок, а взимку — в санчата, і тато, на милиці коло матері вистрибуючи (йому вже після війни відрізали ногу), весь час просив: «Ти хоч накладай поменше!.. Набереш — кінь не потягне!» — «Сама знаю, скільки класти!» — відповідала мати, перекидаючи через плече шлею.
Поверталася з лісу — колеса вгрузали в пісок, полоззя тріщали, і, завізши у двір, довго стояла, похитуючись, неспроможна звільнитись од шлеї.
— Я так і знав! — зойкав тато і підстрибом вискакував із хати.
Він і наполіг, щоб мати взяла Андрійка до лісу, коли тому пішов одинадцятий. Все ж якась поміч, хоч іззаду підштовхуватиме.
Й досі пам’ятає Андрій оту свою з матір’ю мандрівку до лісу.
День стояв тихий і дуже морозний, але їм було жарко, бо снігу — по пояс і треба ж звертати з дороги, якщо хотіли повернутись додому з дровами. Мати вибирала молоденькі, всохлі на корені дубки, щоб довше горіло та більше жару давало, старанно обтоптувала довкола кожного сніг, а потім брала сокиру й заходжувалась рубати. Дзвеніла сталь, видзвонювала суха деревина, дзвін котився лісом, сягав високого неба, такого неймовірно блакитного поміж білими шапками сосен, а мати рубала й рубала, червона, розпашіла, розстебнувши фуфайку, і очі її блищали заповзято й молодо. Ось дубок починав хитатись, тоді мати казала Андрійкові: «Відійди!» — і налягала плечем на всохлу деревину. Дубок падав додолу, сніг вибухав білою хмарою, Андрійко вищав од захвату.
Навантажили повні, з верхом, санчата. Мати, приладнавши сокиру, впряглася в шлею, скомандувала:
— Ну, сину, поїхали!
Андрійко вперся щосили в санчата, мати, вигнувши спину, смикнула раз… удруге смикнула… і втретє… полоззя, відірвавшись од снігу, заскрипіли, заплакали… поки вибрались на дорогу, обоє геть вибились із сил…
Андрійкові вже здавалось, що вони довіку бабратимуться в оцьому снігу, коли ж під санчатами весело й дзвінко заспівала дорога, вони зупинились — перепочити.
І тут їх надибав лісник.
В кожушкові, в шапці-ушанці, в рукавицях і валянках, з берданкою через плече.
— Та-ак, — сказав він лиховісно, й очі його засвітилися недобрими вогниками. — Дрівця, знацця, крадемо?.. Дубочків закортіло?..
Андрійко налякано припав до матері, а вона стояла й похмуро дивилась на лісника.
Лісник підійшов до санчат, прискалив оцінююче око, свиснув здивовано:
— Півскладометра, не менше! Частенько так возите?..
Мати й далі відмовчувалась.
— Що ж, доведеться одвезти туди, де набрали… А потім намалюємо актик… Авжеж! Закон нікому не дано порушувати…
— Ти не порушуєш, як же! — озвалась презирливо мати. — Півлісу з своїми дружками пропив…
І без цього червоне лісникове обличчя так і взялося вогнем:
— Так, знацця… З вами по-людському, а ви, знацця, он як! — Зняв берданку, люто скомандував: — Ану, завертай!
— Не нукай, я не коняка!
Відвернувшись од лісника, мати натягнула шлею, зрушила з місця санчата. Андрій пішов позаду, оглядаючись на сердитого дядька.
Лісник якусь мить стояв з розтуленим ротом, потім люто лайнувся, побіг за ними слідом. Наздогнав, схиливсь до санчат, в руці його блиснуло гостро, порізане мотуззя впало додолу, а дрова посипалися в сніг. Лісник копнув щосили санчата ногою, і вони перевернулись.
Андрійко ще ніколи не бачив матір такою: кинувши шлею в сніг, вона підскочила до санчат, вхопила сокиру. Занесла над головою і мовчки рушила на лісника. Обличчя її перекошене гнівом, очі кресали іскри. Андрійко закричав перелякано, а лісник, наставивши берданку, вигукнув:
— Ти що?.. Ти що?.. Кинь, бо стрілятиму!..
І задкував.
Врешті не витримав, повернувся, побіг. Мати ступила ще кілька кроків, зупинилась, важко дихаючи.
— Божевільна! — лаявся, одбігши, лісник. — Тюрма по тобі плаче!.. Бандюги прокляті!..
Шарпонув люто берданку, закинув на плече. Пішов од них, все ще лаючись.
Мати опустила сокиру, повернула назад. Обличчя її було тепер сіре, очі згаслі. Поставила на полоззя санчата, заходилася збирати дрова. Андрійко кинувся їй помагати, і вони вже збирали удвох.
Мовчала до самого дому. А вже як завернули в двір, сказала Андрійкові:
— Ти ж татові ні словечка! Чуєш?
Андрійко кивнув, хоч не розумів, чому має мовчати. Переляк давно пройшов, він страшенно гордився матір’ю, яка не побоялась лісника з рушницею, — навпаки, він злякався її! Такої матері не було ні в кого, і якщо вона заборонила йому розповідати про цей випадок татові, то про хлопців не згадала, отже, він може хвалитись перед ними досхочу.
І згодом вся вулиця знала про сутичку з лісником.
А потім новина докотилась і до тата:
— Що там із вами сталося в лісі?
Андрійко брехати не вмів, тому й розповів про все, як було.
Того ж дня, повернувшися з роботи, мати гнівно сказала:
— Я думала, що в мене росте мужчина. А ти — коров’яче бовтало!
І Андрійко не знав, куди діти очі.
Йому враз захотілось подивитися на матір. Побачити, якою вона була в його одинадцять років.
Пригадав, що десь має бути фото: вони сфотографувалися втрьох, і то було останнє фото з татом, який невдовзі помер.
Вперше подумав про батька: ніяк не міг собі уявити. Тому мусив обов’язково знайти оте фото.
Перерив усю шухляду, в якій тримав документи, попадались під руку довідки, папери, листи, фото, пожовклі од часу, а потрібного йому не було.
— В альбомі дивився? — спитала Люба.
Альбом! Як він міг забути про альбом?
Зняв із шафи товстий фоліант, перев’язаний шнурком од черевиків, поніс до столу.
— Дай я хоч пилюку зітру! — занепокоїлась дружина.
Не дав. Сам здмухнув, витер долонею, поклав на стіл. Розв’язав, одкрив палітурку. Люба припала до його плеча м’якою груддю, їй теж хотілося подивитись, і він її не проганяв.
Перед ним було ціле життя. Його сумні й радісні сплески, від народження й шлюбів до похоронів, вихоплені з часу обличчя, од яких уже не лишилося й сліду, риси, давно переорані важким плугом буття… Ось він іще зовсім малий… Ось іще молодий тато… Ось мати, зовсім немовлям… Дід і баба по матері, щойно пошлюблені… Тут не було реальної вікової різниці, тут батько міг бути молодшим од сина, а дочка — старша од матері… Схвильований, розчулений, поринувши з головою в минуле, він гортав цупкі сторінки, впізнаючи давно забуті обличчя…
І нарешті ось воно, фото, яке він шукав.
Він стоїть посередині, між батьком і матір’ю. Тато поклав на його плече руку, Андрій ураз пригадав, що тато хотів сфотографуватися з милицею, а мати була проти. Тоді тато відклав милицю й сперся на синове плече. В тата такий вираз обличчя, наче йому незручно за свою відрізану ногу, тому й випинав груди, щоб було краще видно медаль. Медаль оту, бойову свою нагороду, він приніс не на гімнастерку почеплену, а в ганчірочку загорнену: боявся загубити, чи що? Андрій у свій час не здогадався спитати, а тепер уже пізно…
Мати стояла неусміхнена й строга в своєму єдиному святковому платті… Андрій згадав, як вона нізащо не хотіла вдягатись у нього, вона й до того не наділа ні разу, те плаття так і висіло одиноке в шафі, хоч тато й сердився, адже він його й купив на свою не таку вже й велику інвалідську пенсію. Лиш коли тато пригрозив, що не стане фотографуватись, вона наділа те плаття, і Андрійко не міг одвести від матері погляду; така вона стала незнайомо красива!