— Твоя мати молодою була дуже вродлива, — каже Люба. В її голосі лунають ревниві нотки.
Він довго, наче вивчаючи, розглядає свою матір, а потім переводить погляд на батька…
— В мені стільки заліза, що як помру, то буду не гнить, а іржавіти, — сказав якось тато.
І то не просто слова: коли вони вперше пішли вдвох у лазню і тато роздягнувся при ньому, то на нього страшно було глянути, — все тіло зверху й донизу посічене шрамами. Не було, здається, шпиталю, в якому тато не вмудрився б полежати: всі осколки та кулі чомусь в першу чергу поціляли у нього. Тато завжди починав свою розповідь про війну так:
— Ото яка міна летіла, так і знав: моя!
За всю війну йому не вдалося й повоювати як слід: після першого ж бою — обов’язково шпиталь.
— Йому й молодому діставалось найбільше, — розповідала мати. — Хто б’ється, а з нього юшка тече!
Тато і з війни повернувся з шпиталю: вмудрився впіймати осколок уже після перемоги. Розчищали вулицю, міна й рвонула: двох — на шмаття, а татові — в бік…
Прийшовши додому, тато спершу бадьорився: ось оклигаю — візьмусь до роботи! Перед війною теслярував, сокира, рубанок в його руках так і виспівували; зводив хати, дзвінкі й веселі, за ним приїжджали з навколишніх сіл, бо добру славу не треба й розносити, добра слава сама йде поміж люди… Тож дайте лиш на ноги сп’ястися, ми ще не одну хату збудуєм, ого! Тато все бадьорився та нахвалявся, а хвороба не відступилась, хвороба знай робила своє, і вже мама шукає машину, щоб одвезти тата в шпиталь.
«Знову шпиталь, будь він неладен, за війну не належався!» — скаржився тато, а таки мусив лягати… мусив… і ногу давати під ніж — відтяли аж за коліно, після чого, звісно, про теслярування годі й мріяти.
Однак тато недовго журився: був веселої вдачі й чекав од життя тільки хорошого. «Добре, що хоч ногою одбувся, — казав, повернувшись додому. — Могло б бути й гірше… А нога — що, нога — не рука, проживемо якось і без ноги, була б голова на плечах!» Та й вистрибував на милицях, звикаючи жити без ноги.
— Ось одпустить — почну шевцювати!
А поки що внадився ходити в кіно. Разом із сином. Потай од матері.
Тільки мати на роботу, тата вже починає бити нетерплячка:
— А що там, сину, сьогодні в клубі?
— Та кіно ж…
— Наше чи закордонне?
— Наше.
— А про що саме, не чув?
Якщо про війну, тата не могла втримати жодна сила. Домовлявся з сином зустрітись після уроків біля школи, щоб встигнути на денний сеанс. Кілька разів попереджав:
— Не запізнися ж гляди!
І, виходячи зі школи, ще здалеку бачив Андрійко татову постать. Стояв, спершись на милиці, виглядав нетерпляче.
— Де ти пропадав? — питав сердито.
— Учителька не відпускала. Вже й дзвінок, а вона все говорить. Побігли, а то запізнимось…
— Я вже й квитки купив! — хвалився тато. Вимахував милицями, намагаючись не відставати од сина.
— Посередині?
— А де ж…
Захекані, влітали до залу. Кіно ще не почалось, заходили глядачі, в основному учні, сідали поруч, і Андрійко, сором’язливо на них поглядаючи, просив тихенько батька:
— Ви ж, тату, хоч сьогодні помовчте.
— Годі тобі, — відповідав збентежено батько.
— Бо, їй-богу, більше з вами не піду! — На Андрійкові очі наверталися сльози.
— Та кажу ж, що мовчатиму!..
Починалось кіно. Обоє жадібно вдивлялися в екран. Андрійко забував про все на світі, а стілець під татом починав підозріло поскрипувати, і шепіт ставав усе голосніший.
І в найнапруженіший момент, в найдраматичнішу хвилину на весь зал лунав татів голос:
— Та куди?! Куди ото лізете?! Правіше беріть!!
На тата шикали, він замовкав на кілька хвилин, потім знову лунав його страдницький голос:
— Та хто так воює?! Та він же вас, як мишву, передушить!..
Кінчалося завжди тим, що коли знову вмикалося світло й глядачі починали розходитись, Андрійко сидів, як пришитий: йому здавалось, що всі, виходячи, на них оглядаються.
Повертались додому. Тато вистрибував поруч і почував себе, мабуть, дуже незручно, бо весь час бурчав:
— Вояки!.. Кіношники!.. Не нюхали пороху, а теж мені — ставлять!.. Та якби ми отак воювали, то нас би й кури загребли!..
Андрійко, сердитий на тата, частіше відмовчувався, але іноді не витримував, вступав у суперечку. Казав, що то ж було на війні, а це в кіно, і вони краще знають, як його ставити. Тато наче тільки й чекав, поки син обізветься, хапав його за плече:
— Та ти поглянь!.. Поглянь ось сюди! — Креслив милицею звивисту лінію, продавлював ямки. — Ось їхні окопи, а ось — кулемет. Так що: прямо на кулемет треба лізти?.. Та він же викосить всіх!
— В кіно ж не викосив! — заперечував Андрійко.
— Так то ж у кіно! — вигукував тато. І при цьому так морщився, наче його мучили зуби. — Спробували б вони отак повоювати!..
Сердивсь уже й на сина, не розмовляв по кілька годин, а привозили новий кінофільм — усе починалося спочатку.
Та чим би не кінчались оті походеньки в кіно, завжди не забував попереджувати:
— Ти ж матері ні гу-гу! Бо нагорить і тобі, й мені!
— Що я, маленький! — відповідав Андрійко ображено.
І мати до татової смерті так і не дізналась про їхнє обопільне захоплення.
Тато помер у квітні, в неповних сорок років. Дотягнув до весни, бо Андрійко якось підслухав, як батько сказав матері:
— Хоча б зимою не померти. В землі мерзлій яму довбати — людям зайва морока…
І ще жартував:
— Як ховатимете, то не забудь взути у валянок. Щоб нога не мерзла в могилі.
Вціліла татова нога весь час мерзла, навіть серед літа, в спеку найбільше, і він її часто парив у окропі.
Тато помер у п’ятдесят другому, а перед цим майже рік пролежав нерухомий у ліжку. Хотіли знову забрати в шпиталь, але мама, дізнавшись од знайомого лікаря, що тата вже ніщо не врятує, сказала, що хай лежить вдома: хоч доглянути буде кому. Підхоплювалась удосвіта, бо треба ж було в дев’ять уже бути на роботі, на весь день наварювала, будила Андрійка:
— Вставай, сину, вже пізно! До школи запізнишся.
Стояла вже вдягнена і, поки він вилазив з постелі, наказувала:
— Снідатимете кашу, он у печі, та не забудь поставити татові воду, коли йтимеш до школи. — Тата весь час мучила жага. — І на обід не запізнюйся.
Тато вже лежав, уходжений, умитий, — світив ясними очима. Якось, коли вони вдвох поснідали і Андрійко став збирати посуд, попросив:
— Зачекай… Посидь коло мене…
— Я ж запізнюся до ніколи! — сказав Андрійко.
— Нічого… Разок запізнитися можна… А ти посидь коло мене…
І щось таке було в татовому голосі, в змученім обличчі його, що Андрійко вже й не пручався. Сів на ліжко, на самий краєчок, щоб не потривожити немічне татове тіло, приготувався слухати тата.
— Сядь ближче, — сказав тато.
Андрійко підсунувся — вперся в сухе татове коліно.
— От так… Тепер візьми мою руку…
Татова рука була холодна, як лід.
— Слухай, сину, сюди: я скоро помру…
Андрійко ворухнувся, щоб заперечити (був у тому віці, коли батьки здаються безсмертними), та щось завадило, скувало йому язик. Чи то батькові очі, як ніколи серйозні, чи незвично урочистий вираз лиця, наче тато вже побував за тією гранню, яку заборонено переступати живим і де починається одна з найбільших, нерозгаданих ще ніким таємниць.
— Мені не страшно, сину, вмирати: пожив, скільки міг, нікому зла не заподіяв… Вас тільки жаль… Тож гляди, сину, слухайся матері, а виростеш, то бережи її й жалій. Такої матері не знайдеш більше у світі… Чуєш, сину?
Андрійко кивнув, сльози вже душили його.
— Ну й добре… Йди… А то й справді запізнишся…
Невдовзі після тієї розмови тато й помер. Діждавсь неділі, попросився:
— Винеси мене, Маню, надвір. Хоч на сонце гляну востаннє.