Мати підняла його, загорнутого в ковдру, понесла з темної хати під весняне буйне сонце, що не знало, на кого й пролити надлишок тепла. На денному світлі татове обличчя стало землисте, аж чорне, в широко розплющені очі падали й гасли сонячні промені. Від того очі були наче дві бездонні ями: моторошно западали під череп. Здавалося, всього світла не вистачить їх хоч трохи наповнити.
Не спускаючи тата з рук, мама сіла на призьбу. Приколихувала, наче дитину. Андрійкові раптом здалося, що мати от-от заспіва колискову, оту «ой люлі, люлі», яка лунала над ним ще в колисці, і таким щемом зайшлося його серце, таким болем незвіданим, що він одбіг за ріг хати, вчепився зубами в рукав, щоб не заплакати вголос…
Коли тата ховали, мати не тужила, не плакала: закам’яніле обличчя її не здригнулось навіть тоді, коли тата опускали в яму. Андрійко пізніше почув, як її за це судили жінки, називаючи безсердечною, і йому стало так образливо й боляче, що він не витримав і закричав до них із ненавистю:
— Моя мати не така!.. Не така!..
І захлинувся в сльозах…
«Ніхто з них не знав, як уміла моя мати всміхатись!» — думає Андрій, дивлячись на фото.
Люба вже не стоїть коло нього — вийшла в двір. Звідти доноситься дзвінкий її голос. Пронесла його крізь усі роки незмінним, і тому іноді здасться, що ось вона зайде, така ж струнка й юна, як двадцять літ тому. Та марні надії: час працює невтомно, він сам уже став он яким дядьком і має двох майже дорослих дітей…
«Ніхто не знає, яка усмішка була в моєї матері…»
Може, тому, що мати рідко всміхалась, він і досі пам’ята її усміх.
Виразно бачить її суворе обличчя, її строго стулені губи. Вона ніколи не кричала на нього, не лаяла, жодного разу не вдарила, хоч він і заробляв, — одного слова її, одного погляду було досить, щоб він одразу ж принишкнув: він не те що боявся матері — просто в голові його не вкладалось, як це можна її не послухатись.
Поверталася з роботи зморена — чорна.
Після війни на їхньому цегельному заводі механізацією ще й не пахло, живих людських рук не вистачало, особливо чоловічих, — були щедро розкидані по всій майже Європі, по братніх могилах, та й нашій землі дісталося вдосталь, і наші поля були густо засіяні солдатськими отими руками: якби вони всі посходили — лісом би стали!.. Тож уся робота найважча дісталась жіночим рукам; Андрійкова ж мати не належала до тих жінок, які шукали легкої роботи. З дня у день вимішувала важку, як чавун, глину, формуючи цеглу, зруйновані наші міста, дощенту спалені села голосили за цеглою, завод працював у три зміни, не маючи й хвилини перепочинку, розжарені печі день і ніч розтуляли свої ненаситні пащеки, ладні проковтнути й жінок, які підносили щойно сформовану цеглу, — цегли не вистачало все одно, цегли все було мало, на всіх зборах лунало одне й те ж: як видати завтра на десять тисяч більше, аніж сьогодні, а післязавтрього — ще більше…
Тож мати поверталася з роботи чорна і часто лягала спати не повечерявши, бо й їжа не лізла до рота, і тато, тоді ще живий, казав їй кинути к бісу завод та пошукати легшу роботу, бо так недовго й калікою стати, і вона, може, тата й послухалася б, але на той час її уже поставили бригадиром, і вона уявить не могла, як це можна узяти і піти… Взяти й перекласти нелегку свою ношу на інших… Бригада їй була, мабуть, як друга сім’я, і коли тато помер і вони лишилися вдвох, майже щосуботи увечері вся бригада сходилась до їхньої хати: приносили, хто чим багатий, та й виставляли на стіл. Сідали тісненько: всі — незаміжні, всі — вдови, випивали по шкалику-другому, п’яніли — не п’яніли, і не було кінця жіночим розмовам, не було краю сумовитим пісням. Чому не веселим, а сумовитим? Мабуть, тому, що сумовита брала за серце і робила чистішою душу.
Світлою печаллю сяяли очі, болісно ламалися брови, часом ще зовсім молоді та лискучі, а вже не діткнеться до них рука чоловіча, не проведе пестливо пальцями, — злагоджені голоси наповнювали кімнату вщерть, і ставало в ній тісно, і не було чим дихати, і стогнало, й скаржилось-плакало. Андрійко сидів, онімілий, й огрубілі од вітру та жару жіночі обличчя здавались йому невимовно прекрасними, а материне було найкрасивіше, найсвітліше та найнатхненніше, і він усім своїм єством плинув до нього.
Після кожного такого вечора мати була якась аж сама на себе не схожа: задумана й тиха. І саме тоді найчастіше усміхалась до нього.
Обличчя її не розквітало від усмішки, як у інших жінок, і губи не бубнявіли сміхом; тільки здригнуться кутики вуст та розімкнуться густі, строго зведені брови. Але стільки тепла, стільки ласки прихованої хлюпало при цьому з материних прояснілих очей, що їх вистачило б затопити всю землю.
В такі хвилини відчував підсвідомо Андрійко, що він для матері — все на світі. Що вона для нього піде на все. Од усього відмовиться.
Переконувався в цьому не раз.
Був у них сусід, він досі живий, хоч давно ходить на трьох і трясе головою. А колись же через нього бились поміж собою найвродливіші жінки: пробували, в якої міцніше волосся. Та й дівчата крадькома поглядали на нього, хоч він встиг уже стати вдівцем і мав дочку й сина. Син — одноліток Андрійків, вони в одному класі й учились, хоч не дружили ніколи: Андрійко терпіти не міг задавак і хвальків. Сусідів же син мало того, що ходив у нових чобітках, ще й кепкував з Андрійкових старих шкарбанів, обзивав його старцем.
У сусіда й хата стояла — не рівня їхній хижі. З цегли, під цинковим дахом, на чотири кімнати, з великими вікнами. І двір був обнесений парканом з таких сороковок, що аж дзвеніли, — сусід умів жити, не те що вони, і пупа собі на роботі не рвав.
— Ви, Маріє, ото тільки даром стараєтесь, — не раз повчав Андрійкову матір. — Там хоч перервіться — дяка одна. Як про себе не подумаєте — ніхто про вас не подбає… Такий уже світ.
— Роблю, як умію, — відповідала мати, і сусід тоді докірливо питав:
— І багато заробили?.. Отож-то й воно!
Але й сусіда був людиною, і в сусіда були серце та очі: побачив, мабуть, що кращої, ніж Андрійкова мати, йому не знайти. Побачив та й став потихеньку присватуватись. То байдуже проходив мимо їхнього двору, хіба що тільки головою кивне, а це як неділя, то й він на поріг:
— Драстуйте!.. Оце зайшов по-сусідському…
Брови чорні, очі блищать молодо, в чуприні — жодної волосиночки сивої. «Мужчина в соку!» — зітхала незаміжня жінота. Сяде на єдиний в їхній хаті стілець: вважайте, до самого вечора.
Мати спершу сердилась, замалим не гнала його, але сусіда належав до того типу людей, що вже за що як беруться, беруться всерйоз. І згодом став помічати Андрійко, що в матері й очі спалахують, і щоки жар обсипає, як тільки сусід заходить до хати. І вже незнайомий, якийсь аж мрійливий усміх вряди-годи та й спливе на материні строгі вуста.
Він і тепер не знає, чим би те все скінчилося, коли б не сусідів синок. Перестрів якось у шкільному дворі, при всьому чесному людові сказав (чвиркнувши при цьому крізь зуби презирливо):
— А ми твою матір забираєм до себе!
Андрійко спалахнув сірником:
— Хто тобі це сказав?
— Тато сказали.
— Твій тато брехун! — закричав щосили Андрійко. Так його зараз ненавидів — убив би на місці!
— А ти свою матір спитай!
Андрійко не став бігти до матері — кинувся з кулаками на кривдника.
Билися мовчки й люто. До крові, до сліз. Качались у пилюці, душили один одного й дряпались. Поки нагодився учитель та й розборонив, та й повів обох до директора.
Мати довго не могла допитатись, за що вони завелися. Врешті не витримав, закричав до неї:
— Йди до них!.. Йди!.. Проживу й без тебе!..
І розридався гірко, невтішно…
Того вечора вони довго сиділи обнявшись. В хаті повільно гусла темрява, було особливо затишно, вони тихенько розмовляли про тата, про те, як гарно жилося втрьох, і що мати нікуди од нього не піде, і що отак удвох житимуть.
І коли сусід затупотів на порозі й постукав у двері, й Андрійко весь внутрішньо стиснувся, мати розтулила обійми, легенько штовхнула в спину:
— Скажи, що мене нема вдома.
Ще жодного маминого наказу не виконував так охоче Андрійко.