— Матері нема вдома! — гукнув крізь замкнені двері.
— А де ж вона?
— Не знаю.
— То я пізніше зайду.
— І пізніше не буде!
— Поїхала куди, чи що? — здивувався сусід.
— Нікуди вона не поїхала! — закричав ще дужче Андрійко. — Тільки для вас її вдома ніколи не буде! — І вже од себе додав: — Шукайте собі жінку деінде, а до нас і дорогу забудьте!
І, гордий, повернувся до матері.
— Бачу, що з тобою, сину, не пропадеш, — сумно всміхнулась мати. Так усміхнулась, що Андрійкові стало якось аж нехороше.
Дядько не повірив, звісно, Андрійкові: навідувався ще кілька разів. Аж поки мати щось таке сказала йому, що він став обходити їхній двір десятою дорогою…
Отак вони вдвох і жили: Андрійко й мати. Сутужно частенько було? Голодно й холодно? Мати ніколи не скаржилась, Андрійко ж поготів. Тим більше, що в Андрійковій мисці якимось побитом і борщ завжди був густіший, і суп наваристіший. Хоч він завжди ревниво стежив за тим, щоб мати насипала порівну.
Та потроху-потроху й вони вибивались у люди: в Андрійка появились і чобітки, й шапка нова, й пальтечко — крамничне. Не все, звісно, одразу, маминої зарплати вистачало купити щось одне, та й те не за одним махом, зате кожна покупка — справжнє свято в їхній хаті!
Мати продовжувала ходити на роботу, Андрійко — до школи. Щоб дуже охоче навчався, того не можна сказати: траплялись і двійки, а в основному — трійки, але мати не дуже тим журилась, мати казала, що не всім же бути відмінниками і здобувати вищу освіту, головне, щоб людиною ріс і мав завжди совість. І Андрійко, з горем пополам закінчивши сьомий клас, солідно сказав, явно наслідуючи матір:
— Годі протирати штани та хліб даром жувати! Піду на курси шоферів.
— Тобі, сину, видніше, — відповіла, як дорослому, мати. Розуміла, мабуть, що вмовляй не вмовляй, син зробить по-своєму.
Отут, на курсах, і показав, на що він здатен, Андрій. До пізньої ночі просиджував над конспектами і в класі найдовше затримувався, копаючись у моторах і трансмісіях.
— Я, мамо, повинен машину як свої п’ять пальців знати!
Водив потім вантажну машину на тому ж заводі цегельному, без аварії жодної. Але поки призвали до армії.
А перед цим надумався женитись: боявся, що Люба не діждеться, вискочить за іншого заміж. Люба й тепер іде, мов килимами доріжку встеляє, а тоді, в вісімнадцять неповних, і зовсім була королівною: не один очі рвав.
Мати й тут не відраювала. Тільки спитала, де жити збираються.
— Поки що тут, — відповів Андрій безтурботно. — А повернуся з армії — нову хату збудуєм. Такий палац, мамо, поставимо, що й у Києві не знайдете! — В Андрія тоді крила ворушилися за плечима, і називались ті крила — Любашею.
— Ну що ж, тобі, сину, видніше. Мені аби ви щасливі були!
Прожив Андрій два місяці з молодою дружиною — в чаду пролетіли. Андрій та Любаша — в кімнатці, а мати, щоб не заважати молодятам, — у сінях, добре, що хоч сіни великі, та й літо ще стояло надворі. Відгородилась ширмою — і є свій закуток.
Схоплювалась, як і раніше, до світанку. На все життя лишився спогад Андрієві: сон солодкий, юне — поруч — тіло дружини, а в печі дрова потріскують. Розклепить на мить повіки: гарячі по стінах спалахи і материна постать. І таким затишком війне на Андрія, що він аж потягнеться солодко.
Проводжали в армію — Люба тонула в сльозах, з материних очей — ні росинки. Подивитися збоку — людина чужа. Один Андрій знав, що мати за всю ніч повік не зімкнула: пекла та варила, гладила та збирала до великого «сидора». Розв’яже потім «сидір» в казармі й про себе подивується: скільки мати вмудрилася впакувати в нього! Кожна річ в папір дбайливо загорнена. І білизна, й рукавиці, й шкарпетки зимові, нею ж вив’язані: коли ще буде той призов до армії, а мати ж, бач, заздалегідь готувалась до нього.
Пішов Андрій в армію, лишив матері, щоб не скучала, молоденьку дружину вагітною. Про то, що Люба вступила в тяж, дізнався вже з її листа й того ж вечора настрочив матері аж на трьох аркушах про одне й те ж: ви ж там, мамо, пригляньте за Любою! Не давайте їй нічого піднімати важкого. Довго не було відповіді, нарешті отримав: мати, як завжди, скупо повідомляла, що в них усе гаразд, що на цегельному заводі ввели нову піч (потрібен йому був той цегельний завод!), і лише під кінець додала: «За Любу не переживай, якось дамо раду». І все. І хоч оближися…
Про важкі Любині пологи дізнався, коли приїхав у відпустку. Після року служби в армії. Хвацьким сержантом, у новесенькій формі. Люба як приклеїлась — не відірвати! А поруч мати з лялькою в білім пакунку. В Андрія так серце й тьохнуло: син!
Припавши до чоловіка, Люба вночі вже розказувала пошепки, як вона тяжко родила, що коли б не його мати, вона навряд чи й живою лишилася б. Усіх на ноги підняла, професора привезла з Києва, од пологового будинку день і ніч не відходила, всі лікарі в один голос казали, що такої свекрухи їм ще не доводилось бачити, — не треба й рідної матері, і вона, Люба, повернувшись додому, цілувала їй руки і плакала…
Новин, новин… До пізньої ночі переповідала їх Люба між обіймами та поцілунками.
Та найголовнішу приберегла під кінець, коли вони вже засинали, зморені любовною грою: мати, не чекаючи повернення Андрія з армії, заходилась коло нового будинку. Вже обгородила парканом подвір’я, вишеньки посадила і яблуньки, і цегли повен двір навезла, й заклала фундамент.
— День і ніч пропадає, не знаю, коли вона й спить… Та вона сама тебе завтра поведе — показувати… Тільки не признавайся, що я тобі сказала: просила мовчати…
— Навіщо ж тоді розказала? — образився за матір Андрій. Не те що образився — прикро стало.
— А кому і розказати, як не тобі? — горнулась до чоловіка Любаша.
«А й справді — кому?» — подумав Андрій. Та й обійняв, та й поцілував у теплі податливі губи…
Вранці, вже після сніданку, мати з урочисто-загадковим виразом на обличчі сказала:
— Пішли, сину, я тобі щось покажу.
Повела за виселок, на узгір’я, де вони тепер і живуть. А тоді вулиця тільки намічалась: новими парканами, непокритими коробками будинків, глибокими, під фундаменти, ямами. Підійшла до паркану — дошка в дошку, ще й пофарбовані. «Самі фарбували?» — «А хто ж!» Одімкнула новенький на хвіртці замок: «Отут, сину, житимем!» І деревця молодецькі повибігали назустріч: а хто це до нас завітав?
Двір збігав донизу, дерева, коли й виростуть, не заступатимуть краєвиду, видно ген-ген, аж до Києва, будинок закладено не менш аніж на чотири кімнати. «Три кімнати й кухня», — поправила мати. І спитала ревниво: «Ну як?» Андрій не міг приховати захоплення, він і справді про краще й мріяти не міг, тільки ж навіщо вам, мамо, отак надриватись, ну, що зробили, про те вже що говорити, а тепер почекайте, поки я повернуся з армії… досить з вас і цього, і за це не знаю, як дякувати… «А для чого ж я, сину, живу? — спитала з подивом мати. — Ти краще скажи, де сарай ставити: отут чи ось тут?» — «Ставте, мамо, де вам видніше, тільки ж знову кажу: почекайте, поки я повернуся додому, не надривайтесь самотужки». — «А я, сину, й не надриваюся дуже: мені завод помагає. Осьо й цеглу, бач, завезли, і столяркою обіцяють допомогти. От тільки з залізом буде сутужно, заліза не так легко дістати, та, думаю, якось дамо раду…» — В материних очах вже світився новий будинок, і не було в світі сили, яка могла б її зупинити.
Поїхав добувати службу Андрій, а вслід йому полетіли листи: більше від Люби. Писала, що мати за тим будинком і світу не бачить, хоче закінчити до повернення сина. Андрій просив Любу, щоб хоч вона матір притримувала, та знав наперед, що нічого з того не вийде: мати що вже як візьме в голову — ні вблагати, ні вмовити. Отак і цього разу: повернувся з армії, а будинок уже готовий стоїть: цегляний, на три — хоч конем грай! — кімнати. «Давно скінчили?» — «Три місяці тому». — «Чого ж не переходите?» — «Ждали, поки ти прийдеш з армії. Ти ж для неї — весь світ у вікні!» І вперше вловив Андрій ворожі нотки в Любашинім голосі.
Лежав коло дружини, жалісно думав про матір: так вона за цей рік подалася. «Що з вами?» — «Зі мною, сину, нічого!» А під очима — тіні чорні, й іде-іде, та за поперек рукою і вхопиться. «Ото будинок їй боком вилазить!» — сказала Люба з докором. Андрієві аж неприємно стало. «Не інакше — чорна кішка поміж ними пробігла!» І ще, пам’ятає, подумав: «Ну, та чого в житті не буває. Посварились — помиряться!» Не хотілося в той час про погане й думати…