— Тату, зроби мені свищик!
Наймолодший, пестунчик. Ті двоє вже до старших класів ходили, як Люба знов зайшла в тяж. Хотіли позбутись — мати розраяла:
«Може, це вас найбільша втіха чекає!» Весь вік жалкувала, що він у неї один. «Ростеш ти у мене, як сирота: ні сестер, ні братів. Помру — ні з ким пожуритися буде».
— Зроби, та!..
Треба зробити, як син так просить.
«Балуєш ти його!» — докоряла Любаша. А коли й побалувати, як не в дитинстві? Виросте — не раз тата згадає.
Спускаються удвох до річки, непоквапом вибирають лозину. «Ось оцю, тату?.. Оцю?..» Син забіга наперед, боїться, що тато виріже не таку, як потрібно. Врешті лозина вирізана, і син урочисто несе її поперед себе.
Заходять до саду, сідають під грушею, що її посадила мати. Листя на груші ще тримається міцно, воно лише побронзовішало, взялось по краях червоною каймою. Обом їм тут затишно й хороше, осіннє сонце пригріває по-літньому.
— Пам’ятаєш бабусю? — пита сина Андрій.
— Умгу…
Син не зводить з лозини очей, з татових рук, що все на світі вміють.
— Як ми її вдвох з тобою провідували…
— Умгу…
— І як вона нас завжди виглядала.
Йому хочеться, щоб син усе пригадав, пройнявся до бабуні тугою.
— Хочеш сходити до бабуні на кладовище?.. Удвох…
— Хочу, — відповів син неуважно. І, побачивши, що тато поклав на лаву ножа, швиденько додав: — Ти тільки свищик спершу зроби!
Свищик!.. Ех ти!.. Свищик!..
Узяв знову ніж, став надрізати лозину. Але як не обстукував — кора не знімалась, а тріскалась. Одрізав зіпсоване, з досадою викинув, став знову обстукувати.
— О, знову тріснула! — сказав, замалим не плачучи, син…
Повернувшись із армії, Андрій не пішов на цегельний завод. Хоч директор і передавав, що приймуть в обійми, обіцяв навіть новий КрАЗ і двісті п’ятдесят щомісяця чистими.
Але як не спокушали його, як не радила мати і не вмовляла дружина, Андрій наполіг на своєму: тільки таксі!
Останній рік служби в армії возив командира дивізії. Новесенька «Волга», всередині все в килимах, мотор, наче іграшка, не чутно, як і працює, а газонеш — о-го-го! — сто сорок кілометрів, якщо по тривозі до штабу, пічка — в найлютіші морози не холодно, радіоприймач — які хочеш мелодії. Розбалувавшись на «Волзі», Андрій і слухати не хотів про вантажну машину, тим більше про КрАЗ. Там одне колесо замінити — пупа надірвеш! Не захочеш і двохсот п’ятдесяти!
Пішов у таксопарк: старшина, другий клас — оформили без зайвих розмов.
І став крутити «бублик» Андрій, по вулицях та площах київських ганяючи. Зміну од’їздив, сходив під душ, втому змив — і в електричку й додому. На дві доби. Робота не курна, і гроші веселі.
Хоча то на перший погляд в таксиста робота легка. Таксист — як той льотчик військовий: у будь-яку погоду давай, вилітай! Дощ, сніг, ожеледь, крига, машину на кожному повороті заносить, аварії, пробки, нетерпеливі сигнали, «куди лізеш, мать-перемать!» — а ти, як та голка у сіно, на міліметр од катастрофи: «Х-ху, здається, проскочив!» — та не сам — з пасажирами, які тобі не тільки власний вантаж довірили, а й власне життя. І при цьому: «Водію, голубчику, чи не можна швидше — запізнюємось!..» Не казатимеш кожному, що на той світ нічого квапитись, на той світ устигнем завжди… Кепку на лоба, ногу на газ: ех, давай, виручай!..
Та ще й пасажири. Добре, як попадеться людина, з таким і поговорити в дорозі — душу відвести, аж розставатися жаль, а як таке сяде мурло — всі жили вимота з тебе! Ладен йому ще доплатити, тільки б швидше виліз! А не зупиниш, не скажеш: «Вилазьте, бо я більше з вами не можу!» Посадив — вези!..
Під кінець намотаєшся — з машини вилазиш хитаючись…
Недарма ж кажуть, що в кожного таксиста — по десятку мікроінфарктів на день…
Тож добре, як удома спокій та мир: за сорок вісім годин можна як слід відпочити. А як пекло, гризня поміж жінкою й матір’ю? Коли ти поміж ними, як тріска, гориш? Не знаєш, на яку ногу й ступити. Або як діти невдалі: син, який учитись не хоче, бо зв’язався з бандитами. Чи дочка, що в чотирнадцять літ дівувать заходилась. Отоді відпочинок: ждеш не діждешся кінця тим проклятим годинам. Вискочиш із дому — не повертався б до нього довіку!
І за кермом із самого ранку руки трясуться.
Такі найчастіше і потрапляють в аварії…
З дітьми в Андрія було все гаразд, діти росли не гірші, ніж в інших: і до школи ходили, й не хворіли майже ніколи. Старший син — весь у батька; до машини аж труситься. Не інакше буде шофером. Віра ж, дочка, взяла все од баби. Цій не треба підказувати, що та до чого. За що не візьметься — все так і горить.
Так що за дітей Андрій був спокійний.
А от із матір’ю й жінкою…
Люба вдома сидить, і мати — на пенсії. Люба й не працювала жодного дня після того, як народила первістка, — вдома роботи вистачало. Мати ж теж на пенсію рано вийшла, по інвалідності: далася взнаки ота цегла сира, що її поперед себе в формах до печі пиряла. «Переносила — на пів-Хрещатика вистачило б!» Та й будинок додав.
Серце й здало: задихатися стала. За груди вхопиться й обличчям синіє. Тож матері другу групу й дали: в неповні п’ятдесят. І пенсію: сто вісім карбованців. Андрій, коли вперше листоноша принесла, сказав: «Ви б, мамо, собі лишали. Клали б на книжку, чи що». — «Мені ж, сину, їх не солити. Та й нащо вони, гроші, якщо їх не тратити?» Любі оддала до копієчки, і наступні всі — їй. Хіба що в крамниці вгледить — подарунок онукам.
Купила якось і Андрієві шапку, спеціально до Києва їздила.
— Ходиш у такій, що й дивитися стидно!
Андрій подякував матері (шапка й справді потрібна була), Люба ж образилась:
— Що я, сама тобі купити не могла? Це мати навмисне, аби показати, що я про тебе не дбаю!
І в сльози (Любі заплакати, що сопливому висякатись) .
— Ти що, здуріла? — здивувався Андрій.
— Еге ж, з вами не здурієш!.. Давно уже дурною зробили!..
Андрій шапку з голови (зайшов похвалитись дружині) та об підлогу:
— Та пропади воно пропадом, як ти вже й материним подарунком очі виймаєш!
— Отак — кидай у мене!.. — залилась зовсім Любаша, — Уже жінка тобі не потрібна!..
Надвір вискочив — сигарети ніяк з пачки дістати не міг. «Ну люди, ну звірі!»
Та між ним і Любою що: день посварить — ніч помирить. Люба ніколи довго зла не носила, й Андрій, як сірник: спалахне і погасне… А от із матір’ю…
Мати мовчала, синові ніколи на невістку не скаржилась. Носила в собі, поки перегорить. Зате Люба про все чоловікові розповідала. Й іноді наростало в Андрія роздратування проти матері: ну чого їй треба?! Нагодована, вдягнена, в теплі та достатках, сиділа б у своїй кімнаті та дякувала долі, що невістка нагодує й подасть, прибере й помиє… Телевізор оно купив: дивіться собі, скільки захочете. Так і до телевізора вже ні ногою: після того, як Люба сказала, що дітям уроки вчити заважає. Мати ж глуха стала, як ввімкне — стіни двигтять, Люба, звісно, й не витримала. І після того, коли збиралися всією сім’єю біля телевізора («Клуб кіноподорожей» чи «Довкола сміху»), мати не появлялась.
Кілька разів не витримував, кликав:
— Мамо, та йдіть же: цікаве показують!
— Дякую сину, мені й тут весело.
Сидить у сутінках, дивиться на темне вікно. А що в ньому бачить, і сама, певно, не знає.
Здвигне плечима Андрій:
— Ну, як знаєте…
Якось вирішив поговорити з матір’ю: Люба все частіша плакалась, що мати її ненавидить.
— Я з нею вже боюся й лишатись на самоті. Як гляне — ножа не треба!..
Зібрався з духом, зайшов. Мати саме щось перебирала в шухляді. Перебира і щось сама до себе шепоче.
— Що ви тут, мамо?
Глянула на нього — обличчям пом’якшала. Очі рідні, з колиски знайомі, так до нього й сяйнули.
— Оце, сину, собі роботу знайшла. Старому що не робити, аби не сидіти без діла.