— А як ваше здоров’я? — На руках жили понабрякали: сині, аж чорні, а обличчя жовтою шкірою світить. Жаль у серце вколов: — Moжe, лікаря викликати? Хай би подивився та якісь ліки прописав од хвороби.
— Од моєї хвороби ліків, сину, немає. Скриплю потихеньку, і на тому спасибі… Ти краще скажи, як там у тебе?
— В мене що ж… Роблю потихеньку… Скаржитись ні на що… Коли б іще вдома все було гаразд… — Тут би йому й зупинитись. Тут би й назад: сорочка, що її мати тримала саме в руках, закам’яніла одразу. Та Андрія мов нечистий у спину штовхнув: — Якби не ваші сварки з Любою… Вони мені ось де сидять!..
— Наскаржилась?
— Не наскаржилась — так розказала. Та і я не сліпий…
Мати гостро глянула на нього, замкнулась обличчям.
Сиділа й мовчала відчужено, що він їй не казав.
Поговорили, будь воно й неладне!
А другого дня, тільки ступив на поріг, Люба налякано:
— Мати з дому пішла!
— Як пішла? — похолонув Андрій.
— Підкотила візок, склала свої речі й забралась.
— Куди?! — закричав.
— А я знаю?.. І чого ти на мене кричиш: я твою матір не виганяла з дому!..
Крутонувся Андрій — із двору. Ще було світло, слід од коліс вивів його на вулицю (не прямо вів — сюди-туди хилитався), повернув ліворуч, у виселок. «На старе подвір’я поїхала!» — здогадався Андрій.
Поки добіг — стало смеркати. На тлі ще світлого заходу з чорного бовдура стікав траурно дим. У віконці єдиному підсліпувато блимало світло: електрики так і не спромоглися провести, не до того було, а перебралися в будинок новий, то й поготів.
І вперше пожалкував Андрій, що не зруйнував халупу. А збирався ж! У грудях його так і кипіло.
Зайшов у двір, побачив уже порожній візок. Нагнувся, щоб головою не стукнутись, зайшов, сердитий, до хати.
Дух нежилий, на цвілі настояний, так і вдарив в обличчя. Хоч у печі горіло і перше тепло розливалось по хаті. Мати поралась коло старенького ліжка — лаштувала постіль.
— Ну як вам, мамо, не стидно! — закричав з порога Андрій. — Збирайтеся зараз же!..
Мати мов і не чула, з постіллю возилась.
— Що про мене люди подумають!
— От і заслала, — сказала задоволено мати. — Добре ж, сину, що ми його тоді не викинули! Буде де спати.
Пішла до печі, де щось булькотіло в горняткові.
— Прямо з роботи?
— А звідки ж! — усе ще сердито Андрій.
— Тоді разом і повечеряємо. — І ні гніву, ні образи в голосі. Мов тут весь час і жила, а син оце в гості прийшов.
— Ріж, сину, хліб.
Андрій — що мав робити? — покраяв хліб, сів до столу. Мати поставила дві тарілки (дві ложки, дві чашки, дві виделки: всього захопила по парі), два блюдця з маслом і ковбасою (встигла, бач, і до крамниці сходити!), висипала в миску гарячу картоплю.
— Огірків забула купити… Та якось цього разу обійдемось… Оно, сину, сіль…
Андрій сів навпроти матері, з голоду картопля здавалась як ніколи смачною. І чим довше їв, тим більше охоплювало його дивне почуття: наче він теж нікуди не йшов з низенької цієї хатини — просто повернувся додому з роботи. У печі горів добрий вогонь, материне замислене обличчя теж було умиротворене й добре, — якоюсь великою мудрістю віяло від кожної її зморщечки. «А може, їй і справді тут буде краще? — подумав зненацька Андрій. — І сварки самі собою вляжуться».
І мати, наче прочитавши оці його думки, коли вже попили чай і Андрій не знав, що далі робити, сама стала виряджати його додому:
— Йди, сину, бо там Люба переживає, жде. А в неділю, як матимеш час, то й приходь. І Сашка приведи…
— То, може, разом підемо? — умовляв мляво Андрій.
— Ні, йди вже сам… Поживіть, побудьте без мене, може, я й справді щось не так роблю. Старій людині важко свої звички ламати… Йди, сину, йди, бо вже пізно…
— Гаразд, я вас заберу пізніше, — звівся Андрій. — Поживете до неділі та й заберемо…
Мати кивала головою, але Андрій відчував, що вона вже не вернеться. І це відчуття гнітило його.
В той день йому як ніколи везло на пасажирів: не встигав висаджувати одного, як піднімав руку другий. Весело вицокував лічильник, набиваючи копійки та карбованці, намотувались на колеса кілометри. Дарниця, центр, Виноградар, Воскресенський масив: дальні кінці — довгі карбованці, щодня б отак їздити — горя не знати, ще й пасажири попадались веселі, наче змовились. І — жодної пробки, жодного міліцейського свистка навздогін: сон блакитний, а не їзда! Бувають же отакі дні — частіше родили б!
Під кінець — ще одна пасажирка. Бабуля — божа квіточка. Вимахувала рукою так, що й сліпий не проїхав би.
— Бабулю, куди вам?
— До сина, голубчику!
Отак! До сина — іншої адреси й не треба! Андрій уже зовсім весело виліз із машини, допоміг покласти в багажник важкеньку сумку.
— Як ви її й несли!
— А мені син підніс. А сам на роботу…
— Од сина до сина?
— Еге ж… Погостювала в одного, тепер до другого їду. Не можна — обидяться…
Сіли, поїхали. Веде Андрій машину та на пасажирку все поглядає: от бувають такі на світі бабулі! Мало не світиться! І все на ній чистеньке та акуратненьке, мов щойно з прилавка.
— Сини жонаті?
— Жонаті обоє. І діточками бог не зобидив. Онуків у мене — як маку! — засміялася втішено.
— А з невістками як — миритесь?
— А чого б я мала з ними сваритись? — здивувалась бабуля. — Вони мене ждуть не діждуться. Онуки ж, кажу…
І тут Андрій подумав про свою матір. І як ходив позавчора на кладовище…
Андрій спершу провідував її майже щодня, потім рідше й рідше: що робота, а що й удома клопотів по горло. Та й Люба казала ревниво: «Ти як до церкви… Скоро й дорогу додому забудеш!» Хоч і сама не раз до свекрухи ходила. Спече пиріжків та й одкладе кілька: «Оце мамі однести». Люба давно помирилася з матір’ю, хоч і казала Андрієві, коли він заїкався, що треба б забрати додому: «Не чіпай. Хай поживе до морозів, як їй так подобається. Прийде зима, отоді й заберемо…» Андрієві теж здавалось, що матері більше подобається жити на самоті (сама собі господиня, тихо, мирно, жодної сварки — чого ж іще треба? А скучила, то й навідатись можна, не за тридев’ять же земель!)… Андрій уже сам казав матері, що так тому й бути — поживіть до перших холодів, а тоді таки вас заберемо… Мати й не заперечувала, головою навіть покивувала, згоджуючись начебто, а одного разу прийшов Андрій — дров повнісінькі сіни. Напиляні, нарубані, під самісіньку стелю акуратненько викладені.
— А це що таке?
— А це, сину, щоб узимку за дровами надвір не виходити. Бо вже й сили не ті… Та й здоров’я нема…
— То що це ви собі вигадуєте?! На зиму до нас перейдете !
— Та й гарні ж люди попались! — Мати в останній час взяла за звичку не сперечатися з сином, а мовби й не чути його. — Мало того, що привезли, так ще й попиляли-порубали, позаносили й склали…
Мати так і лишилася на зиму, не виходила майже надвір. Прийде Андрій: снігу в дворі — по коліна, коли б не дим з бовдура, можна подумати, що тут ніхто й не живе. Візьме лопату, доріжки розчистить, збігає до магазину по цукор та хліб: мати їла як миша, невідомо, з чого й жила, висохла за зиму — кості та шкіра, якось не втрималась — поскаржилась, що дуже серце болить. Як ухопить серед ночі — спасу немає. Андрій приводив лікаря, той понавиписував ліків, а на запитання Андрія, що з нею, тільки руками розвів:
— Роки, молодий чоловіче, роки… Доживемо й ми…
Пропонував покласти в лікарню — мати відмовилась навідріз:
— Тут і стіни розмовляють зі мною. А в больниці — кому я потрібна?
Щонеділі, коли він провідував матір, виглядала його, мабуть, із самого ранку. Зайде в двір Андрій — у вікні материне обличчя темніє. Наче з ікони.
А захопить з собою дітей: зовсім матері свято. Метушиться, не зна, де їх посадити.
Минула зима, весняне сонце пригріло, мати стала виходить надвір. Скопала за хатою клапоть землі, посіяла кріп та петрушку, посадила часник і цибулю. Збиралася й хату білити, вже й вапна та крейди дістала, та й не спромоглася. На початку літа злягла і вже майже не зводилась.