І Андрій, і Люба тепер забігали майже щодня, а матері ставало все гірше й гірше, і лікар, коли його покликали ще раз, сказав, що довго не протягне. Ну, тиждень, ну, місяць од сили… Тільки не знав він Андрієвої матері, бо минув місяць, і другий закінчувався, а мати все боролася з хворобою, і не за горами вже третій, коли вони всією сім’єю мали їхати до моря.
Андрій саме купив «Запорожця» — не один рік на машину стягались, давно з Любою вимріяли оцю поїздку до моря; на столі, що за ним діти готували уроки, лежала карта, вони вже напам’ять знали всі пункти маршруту майбутнього: «Отут будем обідати, тут заночуємо, а тут ловитимем рибу». Весь місяць — на колесах, не прикуті до жодного місця: не сподобалось — поїхали далі, весь берег Чорного моря можна об’їхати за місяць, від Одеси до Кобулеті… Одна назва чого варта: Кобулеті!.. От тільки що робити з матір’ю, не кидати ж саму на поталу хворобі… Люба запропонувала домовитися з якоюсь жінкою, заплатити їй, і Андрій врешті погодився.
Від’їжджати мали в суботу рано-вранці, щоб не втрачати зайвого дня, і Андрій увечері в п’ятницю заскочив попрощатися з матір’ю.
— Ну, як ви тут, мамо?
— Нічого, сину. — Матері завжди було «нічого», завжди відповідала, що сьогодні ніби краще, як не боліло. Але Андрій не допитувався.
— Може, мені таки лишитись? — спитав і сам не повірив у сказане.
— Їдь, сину, й не думай! — занепокоїлась мати. Голову звела (на подушці — влежана ямка, здавалось, як не збивай — залишиться все одно), оголилася шия худюща, тонка, гострі, аж сині, ключиці. — Я тут як у бога за пазухою. І наварять, і подадуть — чого ще треба!
— Ми вам, мамо, писатимем… А в разі чого — телеграму… Я ось записку лишаю, де зупинятися будемо… В разі чого, прискочу одразу… — Материні очі муляли совість, Андрієві вже здавалось, що мати не вірить жодному його слову. Дивиться пильно, як не дивилася, здавалось, ніколи…
— То я, мамо, піду…
— Йди, сину…
Повернувся, пішов, наче спутаний. І коли одчинив уже двері, в спину вдарив материн болісний голос:
— Синку!
— Що, мамо? — так і кинувсь до неї.
— Нічого… То я так… Йди, хай вам бог помагає!..
Вийшов надвір, і лише тут до нього дійшло, що мати згадала бога. Вперше в житті…
І протягом тривожної ночі (боявся заспати), поміж уривками сну — пекучі материні очі…
І коли уже сіли в машину, переповнену, як ноїв ковчег, йому так захотілось навідатись ще раз до матері (здавалось, мати кличе його не докличеться), що він не витримав, попросив дружину:
— Давай заїдемо, Любо?
— До кого?
— До матері.
— Ти ж учора був! — озвалась невдоволено Люба. — І ми всі провідували… Чого ж іще треба?
Він насупився, включив першу швидкість. І майже весь день, поки й зупинилися на ніч, сердивсь на жінку…
Мати померла в середині серпня, так і не діждавшись сина з відпустки. Коли їй погіршало, жінка, яка її доглядала, хотіла дати телеграму, але мати заборонила: хай відпочивають, нащо їх тривожити. Тільки вже коли помирала і була не при пам’яті, то все кликала сина…
Чужі люди поклали її в домовину, чужі люди провели на кладовище. Може, тому й не поховали поруч із татом, як того мати хотіла, а в другому кінці. І коли Андрій повернувся… Коли Андрій прибіг і став, задихаючись, пекучі сльози ковтаючи, то побачив манюсінький горбик землі — все, що лишилось од матері.
Горбик той осідав, розмивався дощами. Андрій не раз підправляв його, обкладаючи дерном. Сам зробив тумбочку, пофарбував у червоне, прилаштував фото під скельцем. Поставив огорожу і лаву, щоб було де сидіти. Надумався ставити й пам’ятник, з’їздив навіть у майстерню, лишилося тільки гроші одвезти — заплатить наперед, бо інакше не приймали замовлення… Були й гроші, якраз вистачило б, але тут підвернувся металевий гараж: Андрій навіть в думці не міг допустити, щоб новенький «Запорожець» прали дощі, замітали сніги. Тож довелося купити гараж і відкласти на потім пам’ятник матері.
Пам’ятник так і не вдалося замовити. Зароблені гроші текли, як вода, — коли не в ту дірку, то в ту, — і Андрій ніяк не міг назбирати потрібну суму.
Але тепер він поставить пам’ятник матері.
Обов’язково поставить!
Нечиста сила
Василь Васильович Кобзик, член «Червоного Хреста й Півмісяця», переконаний атеїст і войовничий безбожник, віч-на-віч зіткнувся з нечистою силою.
Сталась ця знаменна подія квітневого ранку, рівно о восьмій, на вулиці біля будинку, в якому жив і з якого ось уже двадцять три роки хвилина в хвилину, так, що по ньому можна було перевіряти хронометри, виходив на службу.
Службу свою Василь Васильович поважав і гордився нею, хоч і не забував раз по раз повторювати: «Я скромний службовець». За двадцять три роки його біографія не заплямувалася жодною доганою, зате приємно рясніла подяками; що ж до громадських навантажень, то Василь Васильович ставився до них не з меншою запопадливістю, ніж до трудової своєї діяльності. За всі оці роки він не пропустив жодних зборів, а на політінформаціях перший тягнув догори руку. Виступати ж найбільше любив на теми антирелігійні, усіх попів, ксьондзів, рабинів та мулл вважав своїми особистими ворогами і не раз казав, що, коли б його сила та воля, зігнав би їх усіх докупи: мостити дороги та копати канали. Бо релігія — міф, опіум, шкідливий дурман, ні бога, ні чорта ніколи не було й не буде, тож давно треба позакривати всі церкви й мечеті.
Василь Васильович, як переконаний атеїст і войовничий безбожник, не міг і повірити в те, що побачив. Заплющивши очі, він сам собі сказав: «Цього не може бути, це мені примарилося!» Сказав і подивився вздовж вулиці, боячись, що й вулиця раптом змінилася, стала не схожа на ту, яка його стрічала щоранку. Але вулиця була тією ж, і сонце світило над нею те ж саме, й ті ж самі будинки виглядали з-за парканів, з-під зелених дерев. І Василь Васильович, збадьорившись, врешті наважився глянуть собі під ноги.
Глянув і ще дужче притис портфель до плескатих грудей.
Чорт не зник, чорт сидів перед ним на хіднику, торкаючись хвостом його черевиків. Це був не сучасний люцифер, який мандрує по сторінках популярного роману Булгакова, а старомодний дореволюційний чортисько з ріжками, з ніжками, що закінчувались гострими ратицями, з цапиною борідкою, з носом-хоботком і великими, як у кінозірки, очима. Зростом він був з середнього собаку, козяча вовна густо звисала на ньому, довгий мавп’ячий хвіст кінчався пишною китичкою.
Чорт сидів непорушно і не зводив з Кобзика чудернацьких очей. Морда його була така сумна і нещасна, наче він щойно поховав усю свою рідню і прибіг до Василя Васильовича за розрадою і втіхою.
Першим порухом Кобзика було відскочити назад у двір, причинити щосили хвіртку. Він так би й зробив, якби не служба. А коли б був релігійний, то поклав би на це нечисте створіння хреста й сотворив би відповідну молитву. Оскільки ж був атеїстом, то сказав лише: «Киш!» —і замахнувся портфелем.
Чорт відбіг кілька кроків і знову — сів, обернувшись до нього печальною мордочкою. Ніс-хоботок ворухнувся вправо, ворухнувся вліво й повис сумною ганчірочкою.
— Киш! — повторив Кобзик у надії, що це пекельне створіння щезне зовсім.
Чорт тільки зблимнув. Сидів на хіднику, реальний, як сонце, як вулиця, як весь довколишній світ.
Тоді Василь Васильович ступив уперед. І тільки ступив, як чорт зірвався з місця і побіг поперед нього. Біг на всіх чотирьох, схожий на собаку, на цапа й на кота одночасно, біг, палицею поставивши хвіст, біг і весь час оглядався. Кобзик ішов за ним, дерев’яно переставляючи ноги, і потай дякував долі, що на вулиці нікого немає, ніхто їх зараз не бачить.
Та ось із завулка вигулькнуло собаче весілля: худюща сучка з кількома кавалерами. Кавалери були різної породи й масті, пройняті любовним вогнем, вони досить мирно бігли за своєю хвостатою дамою. І якщо й огризались один на одного, то якось аж нехотя, мов справляли примусовий собачий ритуал.
Вгледівши тічку, чорт ожив, гострі вуха так і стали сторчма. Оглянувся на Кобзика: мовляв, пробач, я на хвилинку, щодуху помчав уперед. Обігнав тічку, підскочив до вритого в землю стовпа, задер ногу і заходився кропити. Кропив з таким видом, наче казав: «Це — останнє. Але чим не пожертвуєш для загальної справи!» Потім відбіг набік і сів, дивлячись уже не на Кобзика, а на тічку.