Собаки, підбігши, всі як один потяглися носами до того стовпа. Загривки їхні враз наїжачились, пащеки вищирились, в горлянках заклекотало гарчання. Василь Васильович і зблимнути не встиг, як вулицею покотився оскаженілий клубок: виск, гавкіт, болісне скавучання.
Чорт же сидів з таким видом, наче він не мав жодного відношення до цієї історії. Очі його сумно зблимували, ніс-хоботок докірливо ворушився. Здавалось, він ось-ось заплаче.
«Ну й ну!» — подумав Василь Васильович: починав уже повнитися злістю до цієї нереальної істоти. Мало того, що прив’язався до нього, так ще й провокує скандали. Пошукав очима каменюки чи грудки, але нічого підходящого не було, тоді Кобзик, боязко оминаючи собак, які продовжували гризтись, перейшов на протилежний бік вулиці. Чорт стрепенувся, повів в його бік хоботком і перебіг слідом.
І хоч Василь Васильович зрозумів, що йому не одкараскатись од нечистого, він ще раз закричав: «Киш!» — і щосили махнув портфелем.
Чорт, однак, і вухом не повів: піднявши хвоста, затрюхикав попереду.
Василь Васильович Кобзик, переконаний атеїст і войовничий безбожник, працював не в містечку, а в Києві, отож і доводилось щодня їздити туди електричкою. На вокзалі в цей час було повно народу, Василь Васильович, шкандибаючи вслід за нечистим, тішив себе несміливою надією, що той злякається натовпу й щезне. І чорт справді щез, але не так, як того хотілось Кобзикові.
Тільки він вийшов на площу перед вокзалом, тільки її перетяв, як чорт, який біг безтурботно попереду, раптом сів, прикипівши до місця. Гострі вуха його так і застригли, хоботок занепокоєно заворушився.
— Киш, проклятущий! — з ненавистю простогнав Кобзик.
Чорт печально й докірливо глянув на нього і зненацька став зменшуватись. Ось він став як кіт, ось — як пацюк, врешті — як миша. Миша побігала-побігала довкола Кобзика, звелась на задні лапки, вимахуючи щосили передніми, а мініатюрний хоботок крутивсь, як пропелер. Жалісно писнувши, чортик стрибнув на холошу, швидко перебираючи ніжками, подерся вгору. Василь Васильович ударив щосили портфелем, але було пізно: чорт уже ворушився в кишені його піджака. Кобзик ляснув портфелем по кишені, чорт спружинив, як гумовий м’ячик, щосили буцнув його ріжками в бік. Іскри так і сипонули з очей Василя Васильовича, він ойкнув і, впустивши портфель, ухопивсь за бока.
А нечистий вовтузився в кишені, якомога зручніше вмощуючись.
«Ну, зажди ж!..»
Кобзик швидко засунув до кишені руку, намацав волохате тільце, щосили затиснув. Чорт боляче колов у долоню гостренькими ріжками, але Василь Васильович долоню не розтуляв: висмикнувши руку з кишені, пожбурив прокляте створіння на землю.
— Громадянине, підберіть!
Похолонувши, Кобзик обернувся на голос.
Міліціонер! Стоїть, дивиться строго й вимогливо.
— Це… не моє, — пробелькотав Кобзик.
— Підберіть, а то оштрафую!
В голосі міліціонера дзвенів метал.
— Зараз, зараз… — заметушився Кобзик. Нахилився притьмом і поруч з портфелем побачив не чорта — величезну купу сміття. Він так і застиг, а міліціонер спитав уже невдоволено:
— Довго мені чекати?
— Зараз, зараз… — Лівою рукою Кобзик підхопив портфель, а правою потягнувся до сміття. Сміття раптом щезло, на землі лежав набитий по самісіньку зав’язку його гаман. Потерта шкіра, здавалося, ось-ось не витрима й трісне, і тоді з нього вивалиться те, що всередині. Що там було, Василь Васильович не знав, але міг би заприсягатися, що якась капость. Що ж іще чекати од нечистої сили!
Сховавши до кишені гаман (чорт заворушивсь невдоволено), Кобзик попросив у міліціонера пробачення і почовгав до скверу. Його вже не тривожила думка, що не встигне на електричку, а отже, й запізниться на роботу: треба було хоч трохи прийти до тями.
Знеможено опустився на лавку. Прислухавсь до того, що діялось в кишені. Чорт затих, і Василь Васильович, тамуючи дух, дістав обережно гаман.
Це був таки його гаман, а разом з тим наче й не його. В його гамані ніколи не водилось більше карбованця, що йому щоденно давала дружина, тож стінки завжди дистрофічно злипались, а цей аж лиснів оддутим черевом. Несміливо, раз по раз здригаючись (хто його зна, що там усередині!), Василь Васильович одкрив гаман і онімів.
Там було повно червінців.
Витер враз змокріле чоло, але червінці од того не зникли. Їх було не менше сотні, а може, й більше, і всі вони були наче щойно з монетного двору.
«Фальшиві!» — подумав тоскно Кобзик.
Чорт докірливо кольнув його ріжками.
«Невже не фальшиві?»
Чорт затанцював у кишені.
Василь Васильович глянув праворуч, глянув ліворуч і швиденько сховав гаман до кишені. І побіг до перону: вже було видно електричку, що наближалась, виростаючи на очах.
Поки Василь Васильович спустився в підземний перехід, поки вибіг на перон, електричка вже зупинилась. Люди штурмували двері вагонів, що й так були переповнені, Кобзик прилаштувався до одного натовпу, зрозумів, що не сяде, метнувсь до іншого — і тут не встигне… Щодуху побіг уздовж вагонів, вибираючи, де менше народу, а електричка вже нетерпляче здригалась, ладна ось-ось рушити з місця. «Не встигну! Не сяду!» — мало не плакав Кобзик. Тут його щось підхопило попід пахви, одірвало від перону. Підняло в повітря, понесло-понесло понад людськими головами і з усього маху посадило верхи на огрядну дамочку, яка саме проривалася в тамбур. Дамочка навіть не помітила додаткової ноші: працюючи ліктями, як шатунами, вона перла тараном у двері — тільки ребра тріщали. Вчепившись однією рукою в збитий набік капелюх, а другою щосили притискаючи до себе портфель, Василь Васильович так і в’їхав верхи у вагон. І тільки опинився всередині, як свиснуло, смикнуло і спорожнілий перон поплив-поплив перед вікнами.
Дамочка продовжувала енергійно пробиватись у глиб вагона. Василь Васильович все ще сидів на ній верхи, ноги його лежали на пишному бюстові, сідницю пекла розпарена холка. Дамочка встигала й огризатись, і ліктями працювати, мнучи чужі боки та спини, їй це було, мабуть, не вперше. Кобзик же з жахом думав про те, що на нього чекає, коли вона зупиниться, трохи прийде до тями й помітить нарешті примусового вершника. Та ось дамочка зупинилась, дістала з величезної сумки хустку й, одсапуючись, витерла мокре обличчя, а потім потягнулась до шиї. Василь Васильович так і обмер, дамочка ж енергійно витерла його сідницю і, зітхнувши вдоволено, сховала хустку до сумки.
Ось тут Василь Васильович і наважився: тамуючи дух, він одірвав обережно од бюста праву ногу і тільки заніс, щоб перекинути за спину, як дамочка завищала пронизливо, махонула рукою — могутній ляпас зірвав Кобзика з шиї, пожбурив уперед головою в бік дверей, які автоматично перед ним одчинились. Під ним промайнули задерті обличчя, вирячені очі, розтулені роти, запльована підлога тамбура, ще одного тамбура, — він кулею влетів до сусіднього вагона. Якась сила ще в повітрі зупинила його, розвернула донизу ногами, обережно поставила в проході.
За якимись незбагненними залізничними законами в цьому вагоні їхали тільки жінки. Та якби просто жінки, то ще байдуже, хоч Кобзик жінок панічно боявся і навіть до власної дружини Одарки Михайлівни ішов лиш тоді, коли вона його кликала. Весь жах був у тому, що всі жінки, які сиділи довкола, були голі-голісінькі.
Кобзик як став, так і застиг соляним біблейським стовпом, жінки ж усі до одної зірвались на ноги і з криком: «Мій! Мій!..» — хтиво кинулись до нього.
На цьому нам і довелося б закінчити правдиву цю повість, хіба що описати передчасний похорон Василя Васильовича і його невтішну вдову Одарку Михайлівну, яка густим басом оплакувала б сумирну свою половину. На цьому, повторюю, й довелося б поставити крапку, якби не та ж сила, що підхопила його під пахви ще на пероні. Вона висмикнула його, як пробку, з гарячих жіночих обіймів, підкинула вгору, болісно вдарила тім’ям об стелю — Василь Васильович тільки мелькнув по вагону та й вилетів ще в один тамбур.