— Відпочиньте, Оникію Петровичу, відпочиньте ж, голубчику! — лебедів над ним завідувач. — Ваша справа?.. Та ми її миттю вирішимо! Що ж ви не нагадали раніше? Справи, знаєте, справи, за паперами іноді живої душі не помічаєш. Так що ви нам, дорогенький, пробачте… Може, вип’єте чаю?.. Олю, чаю з цитриною! Чи ви, може, п’єте без цитрини?
Той пробурмотів щось нерозбірливе, а сяюча Оля вже несла склянку з паруючим чаєм і вазочку з тістечками.
— Будь ласка, Оникію Петровичу!
Подала й присіла в кніксені.
«Мастодонт» узяв у негнучкі пальці склянку. Пив і зацьковано здригався за кожним ковтком.
— Ось ваша справа, — сказав медово завідувач і помахав у повітрі блакитним конвертом з рожевою стрічкою. — Все вирішено, але ви нас не забувайте, голубчику, при нагоді заходьте. Завжди будем раді.
Випустивши склянку з недопитим чаєм, «мастодонт» звівся, наче в трансі. Взяв у дерев’яні руки конверт. Ступив раз, дивлячись осклянілими очима перед собою… Ступив удруге… й зареготав… Потім заплакав. Упав на коліна й став битись головою об ріжечок столу…
— Збожеволів! — сказав лікар швидкої допомоги, що приїхала на виклик.
Лише тоді, як нещасного Оникія Петровича забрала швидка допомога, помітив завідувач Кобзика:
— Принесли?.. Давайте!
І тут Василь Васильович з жахом згадав, що він мав сьогодні вранці зайти в райторгвідділ: вчора нечистий смикнув за язика похвастатись, що там працює його добрий знайомий.
«Забув», — хотів відповісти Кобзик, та не наважився. Лоб його вкрився потом, він поліз до кишені по хустину і замість хустки дістав якийсь папірець. Завідувач нетерпляче вихопив, розгорнув, і Кобзик побачив того самого листа, що був виданий йому вчора на руки. Але не текст самого листа привернув увагу Кобзика, а резолюція червоним чорнилом, яка невідомо яким побитом появилась на ньому.
— «Магазин номер п’ять, — прочитав уголос завідувач. — Видати один електричний самовар за готівку». Ну, Василь Васильович, ну, молодець! — Завідувач ухопив Кобзикову руку і довго її тряс у своїй. Потім, звертаючись уже до всього відділу, спитав: — Так хто піде за подарунком?
— Хай Кобзик і сходить! — порадив єхидно один із заздрісників.
Завідувач одразу ж погодивсь:
— Василю Васильовичу, дорогенький, доведіть уже цю справу до кінця!
Кобзик уже розтулив був рота, щоб погодитись, але тут у кишені ворухнувся нечистий. І при одній лише думці, що той може йому накоїти, Василь Васильович зблід і затремтів.
— Що з вами? — занепокоївсь завідувач.
— Я не можу. В мене серце… — Василь Васильович одразу ж відчув, як серце застукотіло шалено, а потім взяло й зупинилось. — Води!..
Його підхопили під руки, посадили за стіл, принесли повну склянку води. І тільки Василь Васильович підніс її до вуст, як вода закипіла од бульбашок, стала коричневою. «Пепсі-кола»! — подумав Василь Васильович. Був вдячний чортові вже за те, що той не хлюпонув йому спирту чи сірчаної кислоти.
— Василь Васильович не піде, — вирішив завідувач. — Підете ви! — ткнув пальцем на того, хто радив послати Кобзика. — Захопіть разом і пластинку з адресою, прикріпіть по дорозі в майстерні.
«Так тобі й треба!» — подумав злорадо Василь Васильович. Серцевий приступ одразу ж пройшов, йому стало легко й весело.
— Дорогі друзі! — схвильовано сказав тим часом завідувач. — Ви знаєте, який у нас сьогодні урочистий день. Нашому дорогому директору, незамінимому Миронові Яковичу сповнилось рівно п’ятдесят. Ця хвилююча дата ось уже не один день переповнює моє серце, і я протягом кількох безсонних ночей… Прошу це запам’ятати, дорогі мої друзі… Протягом кількох безсонних ночей писав промову, щоб її виголосити від імені нашого відділу при врученні ювілярові скромного нашого подарунка. Думаю, що не завадить вам її прочитати.
— Прочитайте! Прочитайте! — залунало з усіх боків.
Завідувач почервонів, як наречена, його лисина засяяла глянцем.
— Тоді послухайте. — Взяв дерматинову папку, дістав аркуш рожевого паперу.
— «Дорогий наш Мироне Яковичу!..» Ні, не так. — Завідувач переклав папір у ліву руку, а праву притулив до грудей. — «Дорогий наш Мироне Яковичу! — Медовий голос його затремтів, очі зблиснули од розчулених сліз. — Нема слів, щоб передати почуття любові й відданості, які переповнюють серця всіх працівників очолюваного мною відділу! Ось уже протягом десяти років ви керуєте нашою установою і такого мудрого керівництва ще не знала історія людства. — Тут завідувача раптом одірвало од підлоги, піднесло на кілька сантиметрів. Він подригав, подригав ногами, шукаючи опори, й одразу ж під ногами його виникла рожева хмарка, на якій він й утвердився. І чим довше читав завідувач, тим вище піднімала його хмара, поки він і вперся маківкою в стелю. Стеля враз набрала блакитного кольору, сяйво так і хлюпнуло по ній, потекло на стіни, — завідувач соловейком заливався над головами своїх підлеглих, що не сміли й поворухнутись. — Лиш завдяки вам наша установа вийшла з прориву й стала взірцевою для всіх установ нашого профілю. Ми гордимося тим, що працюємо під вашим мудрим керівництвом, нас переповнює щастя при одній лише думці, що ми живемо в один час із вами. Мудрий керівник, кришталево чесна людина, ідеальний сім’янин, ви є для кожного з нас недосяжним взірцем в нашій скромній трудовій діяльності. Так дозвольте ж піднести вам наш скромний дарунок в знак нашої любові та відданості!»
Як тільки завідувач кінчив, хмара стала танути, й він повільно опустився додолу. Чоловіки розчулено сякались в хустки, а кілька жінок удавали, що вони ось-ось знепритомніють.
— Грандіозно! Геніально!.. — лунало з усіх боків.
Завідувач розшаркавсь, розкланявся, підстрибцем побіг за свій стіл.
До обіду більше особливих подій не було. Якщо не вважати, що відділ утратив ще п’ятьох «мастодонтів». Двох вивели в гамівних сорочках, а трьох винесли на носилках: інфаркт міокарда.
Обідня перерва починалась рівно о першій. У їхньому відділі ніхто не ходив у їдальню: далеко й не смачно. Кожен розгортав, що приніс, а чай заварювали вже гуртовий — у великому чайнику. Василь Васильович з дня в день обідав одним і тим же: пара синіх, як смерть, крашанок і шматок черствого хліба. Якийсь паразит написав у «Здоров’ї», що черствий хліб корисніший од свіжого, і відтоді Одарка Михайлівна годувала його лише черств’яком. Тож Василь Васильович, коли настала обідня пора, розіслав перед собою газету й приречено одімкнув свій портфель. Одімкнув і закам’янів: замість двох крашанок та окрайця хліба лежали якісь пакунки й пакуночки, акуратно загорнені в целофан. Зрозумівши одразу ж, що це знову витівка нечистої сили, Василь Васильович перелякано закрив портфель і кілька хвилин сидів непорушний. Потім боязко подивився довкола, чи ніхто не дивиться.
Наче ніхто. Всі зосереджено їли принесене, і Кобзикові, який не страждав апетитом, раптом так захотілося їсти, що стало млосно. Не витримавши, знову одкрив портфель, крадькома став діставати пакунки.
В першому було свіжісіньке вологодське масло. Він по кольору впізнав, що це — вологодське. Масло було тверде, як камінь. Василь Васильович побожно поклав його на газету і поліз за іншим пакунком.
В цьому була шинка. Свіжа, нарізана тоненькими скибочками, вона пахла так апетитно, що Кобзик ледь утримався, щоб не вп’ястись у неї зубами. Поклав поруч з маслом, знову опустив тремтячу руку в портфель.
Цього разу дістав севрюговий балик. З ніжним золотистим жирком. Потім у кругленьких коробочках появилась ікра паюсна і кетова. В трохи більшій — краби. І під кінець — щойно спечена, ще тепла булка. Теж акуратно в целофан запакована.
Ковтаючи слину, Василь Васильович оглядав усе те казкове багатство і не зразу відчув, що довкруг щось змінилось. А коли відчув, коли одірвав зголоднілий погляд од столу, коли перелякано оглянувся — побачив: всі облишили їсти. Сиділи і вражено дивились на нього. Точніше, не на нього, а на те, що лежало перед ним на столі. Дехто як збирався одкусити шматок, так і завмер з розтуленим ротом.