Першим порушив тишу ветеран праці, якого ніяк не вдавалося випхати на пенсію.
— Після війни, — сказав він, дерев’яно ворушачи щелепою, — в усіх магазинах полиці тріщали од крабів.
Йому ніхто не повірив.
Наймолодша ж, Оля, не витримала й боязко підійшла до Кобзика:
— А це що? А це?
А лакуза й стукач усю обідню перерву не відходив од Кобзика: допитувався, хто йому дав хабар.
Ажіотаж трохи спав, коли появився самовар. Усі охали й ахали, милуючись електричним чудом, поставленим на металеву тарелю, поки завідувач дістав спеціально придбану накидку й красиво обгорнув самовар:
— Олю, Василю Васильовичу, беріть подарунок! Вручите, як тільки я виголошу вітання.
— Я так і знав! — просичав заздрісно лакуза.
Вишикувались по двоє в ряд, рушили на чолі з завідувачем. Василь Васильович уже й не радий був честі, що випала на його долю, боявся: нечистий знову підлаштує якусь каверзу. Але чорт, разом з ним пообідавши всмак, очевидно заснув, бо в кишені було тихо й смирно. Кобзик ледь не на пальцях ступав, щоб не розбудити нечистого.
Минули коридор, шанобливо зайшли до приймальні.
— В себе? — спитав пошепки завідувач.
Секретарка, плеската настільки, що чоловічому поглядові ні за що було й зачепитись (дружина директора була дуже ревнива, і всі більш-менш вродливі секретарки не протримувалися й тижня), блимнувши безбарвними очима, спитала докірливо:
— Де це ви пропадаєте? Вже всі відділи були, окрім вашого.
— Та ми, Іро Марківно… — почав був завідувач, але секретарка його не слухала: показала на двері.
— Заходьте, вони вас чекають.
Іменинник сидів за величезним столом, суціль заставленим подарунками. Переливалися кришталевими гранями вази, золотом відсвічували сервізи для чаю та кави. Не було тільки жодного букета: директор любив вічне й нетлінне. Його лисина, ще розкішніша, аніж у завідуючого відділом, ювілейно сяяла, а очі сито мружились.
— Дорогий наш Мироне Яковичу! — почав оксамитовим голосом завідувач. Одну руку він притулив до серця, а в другій затис рожевий папір. І тут Василь Васильович з жахом відчув, що нечистий заворушився в кишені. Заворушивсь і хіхікнув злорадо. Кобзик глянув на аркуш, що його тримав завідувач, — там уже не було жодної літери. Очі в завідуючого полізли на лоба, губи побіліли, як у мерця. — Дорогий наш… Мироне Яковичу… — пробелькотав він, затинаючись. І враз досі масне обличчя його стало відчайдушно здичавіле. — А чого це ви нам дорогий? — запитав він грубим голосом. — До якого часу ми будемо перед вами плазувати? Ви деспот, ви затискувач критики!..
— Він фанеру крав у держави! — вискочив наперед підлабузник. — Я сам допомагав її вантажити!
— От-от! — підхопив завідувач. — Мало того, що бездарний керівник, так ще й злодюга!
— Кгр-рм!.. — захрипів іменинник: його, здавалось, ось-ось стукне інфаркт.
— Не гримай, не гримай, не дуже тебе боїмося! — вже й зовсім понесло завідувача. — Тут ми скинулись на твою бідність і купили тобі подарунок. Бо спробуй лиш не піднести!.. — Тут Кобзикові здалося, що самовар заворушивсь, як живий, — Держи! — Обернувшись, завідувач зірвав накидку, і всі так і ойкнули: на тарелі, де щойно стояв самовар, сиділа величезна ворона. Оля заверещала й випустила з рук таріль, ворона, каркнувши, махонула крилами й злетіла у повітря. Покружляла, покружляла й опустилася на директорську лисину. Іменинник пронизливо крикнув, а ворона довбонула його дзьобом. Бемкнуло так, наче в директора лоб не кістяний, а мідний.
Збиваючи одне одного з ніг, шанувальники кинулися з кабінету.
Лишивши невтішно ридаючого завідувача, працівники з переляку порозбігались світ за очі. Василь Васильович незчувся, як опинився у якомусь сквері. В одній руці він тримав портфель, а в другій тепер уже нікому не потрібну таріль. Пожбурив таріль у кущі, пішов, очманілий, із скверу.
І вперся носом в стоматологічну поліклініку. Одразу ж згадав, що на сьогодні записаний сюди на прийом. Що вчора іще зробив рентген зуба, який його непокоїв. І тільки згадав — зуб знову занив, засіпав, аж в оці десь віддавало. «Зайду!» — подумав похмуро Василь Васильович: втрачати вже було нічого.
Зайшов досередини, став у довжелезну чергу. З кабінету виходила то одна молоденька сестричка, то друга, викликаючи хворих. Котрась із них угледіла Кобзика, сердито спитала:
— А ви чого стоїте? Вас же давно чекає професор!
«Знову нечистий», — подумав Кобзик, ідучи за сестрою.
Просторе приміщення з такими великими вікнами, що хоч машиною заїжджай, було суціль заставлене стоматологічними кріслами. Василь Васильович покірно сів у крісло, що на нього показала сестричка, вліз головою в целофановий фартушок і завмер, боячись глянути вгору, на хижий хобот бормашини, що нависав над головою. Кобзик панічно боявся стоматологів і зважувався відвідувати їх лише тоді, коли зовсім ставало непереливки.
— Тек-с, молодий чоловіче, з чим ви до нас завітали?
Кобзик, сіпнувшись, повернувся на голос. Біля нього вже стояв гурт людей у білих халатах, а попереду — сивий уже чоловік з їжакуватими кущиками брів і такими в’їдливо-веселими очима, що здавалось: ось-ось він візьме й підморгне. «Професор!» — підказав хтось Кобзикові на самісіньке вухо. Поруч із професором стояв могутнього зросту чолов’яга з такою чорною й густою бородою, що вона здавалась наклеєною. «Доцент!» — пролунав той же голос. І Кобзик врешті зрозумів, хто то йому підказує. «А це — асистент. Вона тебе й мордуватиме!» Кобзик перелякано глянув на руки високої жінки з напруженим лицем, але в руках у неї поки що нічого не побачив. «Не турбуйся, зараз візьме!» — хіхікнув нечистий.
— Тек-с, тек-с. Значить, зубик. Довго ж ви з ним, молодий чоловіче, носились! А тепер доведеться розпрощатись. Ну-с, показуйте вашого красеня… Ширше розтуляйте рота, ширше. Ага, ось де він сховався! Ми його, голубчика, зараз на світ божий і виймемо. Тільки зробимо спершу невеликий укол. Ну-с, хто мені підкаже, куди треба колоти?
Студенти, які підійшли разом з професором, загелготіли, як гуси, професор удав, що не чує:
— Що? Що?.. Голосніше! От ви, наприклад, куди б ви кололи? — показав на біляву студентку.
Студентка, спалахнувши, сказала щось по-медичному.
— Правильно! — розвеселився професор. — Тільки колоти треба, шановна колего, трохи вище. Еге ж, на півметра. Бо так ви поцілите прямо у серденько. Ви як думаєте, молодий чоловіче? Бачу, вам нетерпеливиться підказати!
«Молодий чоловік», який не те що збирався підказувати, а робив усе можливе для того, щоб професор його не помітив, щось пробелькотав, затинаючись, і професор уже заходився потішатись над ним.
Врешті було правильно назване місце уколу, і тепер уже під професорів саркастичний вогонь потрапила асистентка, яка й робила укол. Вона то червоніла, то блідла, слухаючи його в’їдливі репліки. Вона й виривала зуб. Од напруги асистентка аж спітніла, Кобзикова голова метлялася за щипцями, наче прив’язана, а з очей сипались іскри.
— Нарешті! — вигукнув саркастично професор, коли асистентка впоралася з зубом. — Так що ми бачимо, шановні колеги?
«Шановні колеги» хором відповіли, що бачать видаленого зуба.
— Правильно! А тепер заглянем до рота… Що там лишилось? Правильно, там не лишилось нічого. Перейдемо тепер до іншого хворого… Що там у нас?
Білі халати пересунулись до іншого крісла, біля Кобзика ж лишилась асистентка: тулила до рани вату, гамуючи кров.
Василь Васильович сидів, блаженно заплющивши очі: найстрашніше лишилось позаду, болі не відчував.
Розплющив очі на зляканий вигук: асистентка вражено заглядала до його розтуленого рота.
— Що там у вас? — запитав професор.
— Мефодію Карповичу, ідіть сюди, — пошепки покликала його асистентка. Очі в неї стали білі од страху.
Професор підбіг, заглянув до рота і закричав на асистентку:
— Ви кого посадили? Де діли хворого?
Кобзик намацав язиком те місце, яке щойно притискав палець асистентки: там стирчав здоровісінький зуб.
Після цього сталось уже зовсім несподіване: асистентка раптом ухопила щипці, підскочила до професора, вперлась в його підборіддя ногою і з розбійницьким: «Гей, ухнем!» — висмикнула здорового зуба. Після чого млосно сказала: «Води!» — й знепритомніла. Професор верескнув, як шістнадцятка, а доцент зареготав, наче з бочки. Та не встиг він затулити рот, як професор, мстиво поблискуючи скельцями окулярів, ухопив щипці й закричав: «Ширше!» Рот доцентів розтуливсь, як печера, і професор вчепився щипцями в зуби. «Сама пойдьот! Сама пойдьот! Сама пойдьот!» — речитативом заспівали студенти. Хряснуло, тріснуло, рука професора тріумфально злетіла в повітря, демонструючи два цілісінькі зуби. Доцент ухнув ведмедем, вихопив щипці, пішов на студента, що стояв до нього найближче.