Тут Кобзик не витримав. Боячись, що так черга дійде й до нього, зірвався з крісла й вибіг з поліклініки.
Вже на вулиці, все ще не ймучи віри тому, що чув і що бачив, поліз пальцем до рота: зуб стирчав на місці і, що найдивовижніше, не болів аніскілечки.
Далі ми бачимо згорблену постать Кобзика на Хрещатику, як він іде навмання, сліпо натикаючися на перехожих, не пробачаючись навіть, що вже зовсім не схоже на нього. Бачимо, як він то біжить, щосили руками розмахуючи, то зупиняється і тоді наче з кимось розмовляє, а потім повертає назад.
Сновигав отак Кобзик зо дві години, не менше, і дивно, як він не впав у око пильній нашій міліції, а то не минути б йому витверезника: дуже ж бо скидався на п’яного.
Потім Василь Васильович зайшов до хлібного магазину: згадав наказ дружини привезти білу хлібину. Накази ж Одарки Михайлівни були для нього законом, і хай би бомби падали з неба, не те що чорт у кишені, він все одно згадав би про хліб.
У магазині смачно пахло свіжоспеченим хлібом, товклося повно люду. Василь Васильович вибрав чорну хлібину, потім, подумавши, доклав до неї два пшеничні батони. Вистачило б за все розрахуватись карбованцем, але гаман розпирали червінці, і він врешті наваживсь: висмикнув одну купюру. Червінець був як червінець, навіть водяні знаки просвічували, і Кобзик, зовсім заспокоївшись, подав його тіточці в білім халаті, яка горою сиділа за невеликим прилавком.
Тіточка кинула недбало десятку в шухляду, поверх інших грошей, стала відраховувати здачу.
«Пронесло!» — подумав зраділо Кобзик. І тільки подумав отак, як чорт ворухнувся в кишені, а тіточка раптом завмерла, наче їй щось шепнуло на вухо. Поклала здачу, що її вже збиралась віддати, повільно простягнула руку за червінцем. І Василь Васильович з жахом побачив, що це вже не десятка, а якась іноземна купюра з портретом бородатого чоловіка. Чоловік дивився прямо на Кобзика нахабно й весело.
— Що це ви мені підсунули? — Товсте обличчя тіточки набрало кольору свіжообпаленої цеглини.
Василь Васильович стояв онімілий.
— Що там? — поцікавились у черзі.
— Гроші фальшиві — не бачите!
— Господи, до чого дійшло!..
— І де в людей совість!
— У міліцію треба!.. В міліцію!
Тіточка ж закричала так, що чутно було, мабуть, і на вулиці:
— Та тримайте ж його, бо втече!
Чиясь залізна рука одразу ж ухопила за комір, в потилицю засопіло погрозливо:
— Од нас не втече!.. Кличте міліцію!
І тут пролунав чийсь невпевнений голос:
— А може, це іноземець? Бачте, й слова не може сказати по-нашому.
Кобзикові так захотілось стати іноземцем… так захотілось, що він одразу ж забув рідну мову і заговорив чистою англійською, з оксфордською вимовою, хоч досі жодного іноземного слова не знав:
— Леді й джентельмени! Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, як пройти в готель «Інтурист»?
— А я що вам казала!
Залізна рука випустила комір, а сердите обличчя крамарки розпливлося в приязному усміхові:
— Та ми що ж… Ми хіба не розумієм, — пролебеділа вона, дивлячись на Василя Васильовича закохано й віддано. — Ми завжди раді іноземним гостям. Візьміть ваші грошики..
— Дякую! — галантно вклонився Василь Васильович. — До побачення, шановні леді і джентельмени! Сенк ю!
— Гут! — помахала кокетливо ручкою тітонька.
Не поспішаючи, як і належить іноземцеві, Василь Васильович рушив до виходу, і всі шанобливо перед ним розступалися.
Вже на вулиці відчув, як щось його б’є по животі. Глянув донизу й, обмираючи, побачив величезну кінокамеру в шкіряному футлярі. І жовтогарячі, з іноземної ноги, черевики. Й грубі смугасті шкарпетки, що облипали литки по самі коліна. І — зовсім уже страм! — шкіряні шорти такого дикого кольору, наче їх шили на островах Океанії.
Все ще не вірячи тому, що побачив, Кобзик підійшов до вітрини, витріщивсь на іноземця. Іноземця від п’ят до самої маківки. До чудернацького капелюха, поцяцькованого всуціль значками, і з яскравим пером.
«Отепер я пропав! — простогнав по-англійському Кобзик. — Як же я появлюсь на очі Од’аркі Мі-ха-лівна?»
Відірвавсь од вітрини, очманіло побрів уздовж Хрещатика.
Вечір застав Кобзика в київському парку над дніпровськими кручами: їхати додому так і не зважився. Втікаючи від зацікавлених поглядів, забився в гущавину, на лавку, що її затягнула сюди якась закохана парочка. Сидів непорушний, спустошений, не знаючи, що далі робити. Над ним привітно колихалося листя, весело переспівувались птахи, десь недалеко лунали безжурні людські голоси, а на серці Василя Васильовича було так тоскно й незатишно, що хоч вий до байдужого місяця.
Вже зовсім звечоріло, коли врешті зважився полишити своє тимчасове сховище. Вздовж алеї, на паркових лавах густо сиділи закохані. Заклопотано снували собаки, ведучи на ремінцях своїх господарів, зупинялись, делікатно одна одну обнюхуючи. Пахло духами, тютюновим димком і ще чимось, таємниче хвилюючим, розлитим довкола. Василеві Васильовичу зненацька до болю, до сліз захотілося стати отаким безтурботним та юним, як оці хлопці на лавах, і щоб хтось отак віддано й ніжно тулився до нього. В молоді свої роки, аж до самого одруження, йому не довелося звідать ні дівочих обіймів, ні поцілунків дівочих. Ішов, схвильований, збентежений тим, що коїлося в ньому, а доріжка вела та й вела в таємничу безконечність, під крислаті дерева, в розпрозорені тіні. Доки й вивела його на маленький майданчик, відгороджений балюстрадою од темного урвища.
Там, унизу, ревіли невтомно машини, по чорній поверхні Дніпра безшумно рухалися вогні пароплавів. А тут висла зачарована тиша. І в тій тиші, такій реальній, що по ній можна було провести долонею, на самому краю майданчика, спираючись на балюстраду, виднілася жіноча постать. Постать була якась нереальна, зіткана з сутінків, з місячного прозорого сяйва, з чекання чогось незвичайного, що так і розливалось довкола. Боячись, що вона ось-ось розтане, розвіється, Василь Васильович стояв, не наважуючись і дихнути, стояв і пильно дивився на неї. Щось дуже знайоме вгадувалось йому в тій постаті, він наче її вже десь бачив, а водночас міг би заприсягайся, що стрів її вперше.
Жінка раптом ворухнулась, повільно, як уві сні, повернулась до нього. Бліде обличчя її було таємниче й прекрасне.
— Де ви були? — з ласкавим докором спитала вона.
Василь Васильович лиш ворухнув вустами. В горлі йому пересохло, в грудях забракло повітря.
— Йдіть до мене! — ніжно й вимогливо сказала жінка.
Взяла його за руку, і її долоня була суха, як вогонь.
— Милий, хороший, як я вас ждала!
Дивилася мерехтливо в його очі, так дивилась, що Василь Васильович віддав би за цей погляд усе. Потім пригорнулась до нього, гаряче й віддано, взяла під руку:
— Тепер ви од мене ніде не дінетесь!
І повела з парку.
Василь Васильович ішов, як у тумані. Часом здавалось: марить чи то йому просто ввижалося, що ступить ще крок — і все щезне, розтане: й оцей парк, таємниче холодний, і місяць, і алея, і ніжна жіноча рука, і її невимовно прекрасне обличчя, повернене любовно до нього. Зникне, а він упаде, задихнувшися з розпуки.
Але ніщо не зникало, все було наяву: ось уже й Хрещатик, як ніколи прекрасний, і люди, такі симпатичні та милі, що хотілося всіх обійняти. Вони йшли мовчки, без слів, занурені одне в одного у своєму великому мовчанні.