Потім довго провітрювала хату, білила стіни, набивала долівку. І, прибравши сяк-так, стала переносити з погреба лахи: одіж свою й дитячу, постіль, рушники і доріжки: вибираючись із хати, Ганна не лишила німцям нічого, хоч вони й кричали на неї і зброєю навіть погрожували. Бо німці прийшли та й пішли. Ганні ж тут лишатися жити…
Перенісши все та розклавши-розставивши, заходилась готувати пізню вечерю.
За вікнами гусла ніч, діти, не діждавшись вечері, поснули: притулились ясними голівками одне до одного, вогонь весело тріщав у печі, лизав чавунець із картоплею, і так затишно й хороше стало Ганні після кількамісячного сидіння в погребі, що вона сіла, склавши на колінах натомлені руки, й сиділа б отак хоч до самого ранку, коли б не стукіт у шибку. Постукало так обережно, що Ганні спершу здалося: то вітер.
Ба ні: чиїсь бліді пальці знову пройшлися тихо по шибці. Ще й покликало глухо:
— Хазяйко!.. Хазяйко!..
Видать, і її роздивилось.
Ганна підійшла до вікна (не боялась — чого їй боятись?), припала обличчям до шибки. Якась постать бовваніла невиразно по той бік.
— Хто там?
— Свої… Одчиніть…
Голос здався наче знайомий, Ганна наче десь його чула.
— Зараз, — сказала Ганна й пішла до дверей.
Довго возилася з засувом (розучилася за цей час і двері одмикати), а по той бік напружено дихало.
Одчинила нарешті, в чорній рамі дверей виросла ще чорніша постать, насторожено запитала:
— Німці є?
— Були, та забрались, — відповіла Ганна і чомусь згадала лайно, що його виносила з хати.
Тоді постать обернулася, тихо скомандувала:
— Заносьте… — І вже до Ганни: — Показуйте, хазяйко, дорогу. — Наче це було не в хаті — в темному лісі.
Ганна не злякалась і тут, одчинила двері, вже хатні. Вогонь у печі за цей час розгорівся ще дужче, спалахи, червоні, веселі, танцювали по всій кімнаті, висвітлюючи то долівку, то стіни, то стелю, і від того здавалось, що стіни то розступаються, то стискаються, стеля то опускається, то піднімається: хата немовби дихала і ніяк не могла надихатись. Ганна ступила до хати, а за нею — отой, що питав. Зупинився коло дверей, пропускаючи ще двох.
Усі вони були у військовому, та ще й при зброї. Старі вони були чи молоді, Ганні трудно було роздивитися: втома вкривала виснажені обличчя однаковою сірою плівкою, одіж на них було мокра як хлющ, та ще і в твані, наче вони повилазили щойно з болота. Спотикаючись через високий поріг, мов не мали вже й сил піднести ноги вище, вони внесли до хати довгі ноші та так і застигли.
— Опускайте, чого ж ви, — сказав їм перший. Був, мабуть, старший над ними, бо вони його одразу ж послухались і поставили ноші додолу.
І лише тепер побачила Ганна четвертого.
Цей, четвертий, лежав непорушно. Довге тіло його не вміщалось на ношах. З-під забрьоханої шинелі звисали ноги: одна — в чоботі, друга — обмотана ганчір’ям. Шинеля ж так плескато лежала на ньому, мов під нею нічого й не було, — тільки ноги по той бік та худа шия по цей бік і голова з насунутою на самі брови пілоткою. З-під пілотки блищали запалені очі, вони так і вп’ялися в Ганну, так і прикипіли до неї, і худюще, заросле смоляною щетиною обличчя враз ожило, ворухнуло сірими губами, пересмикнулось од блідого усміху:
— Не пізнаєте, пані Ганю?
Ганна охнула, вхопилась за груди. Так називала її єдина на все містечко людина…
І до війни, і вже у війну, аж поки й німці прийшли, Ганна працювала прибиральницею в поліклініці і була запанібрата майже з усіма лікарями, а з сестрами то й поготів. Чи то вдача, незлостива й весела, чи метка й ладна постать її, од якої так здоров’ям і бризкало, чи молоде, напрочуд свіже обличчя, на якому палахкотіли рум’янці, були тому причиною, тільки навіть у головного лікаря, людини похмурої й завжди заклопотаної, танули очі, коли він стрічав Ганну. І Ганна єдина на всю поліклініку дозволяла собі весело кричати на нього:
— Ану, забирайтеся скоріш, бо мені треба мити підлогу!
І безцеремонно випроваджувала головного з його ж таки кабінету.
Отож немає нічого дивного, що й з новим лікарем вона повелася з такою ж безцеремонністю. Одчинила, не стукаючи, двері, бо він таки засидівся в кабінеті (всі лікарі давно порозходились), та й укотилася з відром в одній руці, з щіткою — в другій.
— Ото як ви засиділись! Усі вже порозбігались, а ви ще тут!
Лікар, який ще Ганну не знав, так і застиг за столом. Ганна ж вихопила з відра ганчірку, квацьнула її на підлогу.
— Ви наш новий лікар, ге?
Лікар усе ще мовчав, приходячи, мабуть, до тями.
— Тож-то ви такий молоденький! Мабуть, що іще й не жонатий? — Ганчірка тим часом енергійно шарувала підлогу: Ганна не любила стояти без діла.
— Кажуть, що ви аж із Польщі?
— Так, прошем пані, — наважився врешті озватись лікар. Ще й зробив такий жест, наче підняв над головою невидимого капелюха. — Я, прошем пані, з Любліна.
— Ой, яка ж я пані! — мало не впала зо сміху Ганна. — Ну й смішний же ви!
Дивилась на нього так приязно, що й він не втримався од усміху.
— Чим же я вам, пані, смішний?
— Що так мене обзиваєте, — пояснила весело Ганна. — В нас були пани, та всі пощезали. Ще в революцію.
Незважаючи на коротеньку оцю політбесіду, він продовжував називать її панею.
— З Польщі, а розмовляєте по-нашому, — продовжувала дивуватись Ганна.
— То я, прошем пані, жив серед українців, — пояснив лікар. І, повагавшись, спитав: — Прошу пані, як мені пройти до ресторації?
Вже стояв на порозі в капелюсі, в плащі закордонному, в білосніжній сорочці й чорній краватці.
— Ресторану?.. Так у нас ресторану немає! — пояснила Ганна охоче. — То тільки в Києві… А в нас забігайлівки: проковтнув та й біжи додому, поки живий. (В лікаря очі стали — як блюдця). Еге ж, там як наварять, то й собака як ухопить — завиє. То ви, мабуть, і не обідали досі?
— Та в мене був бутерброд… — відповів знічено лікар.
— Тож-то ви такий захарчований! — забідкалась Ганна. — Як у поганого хазяїна порося, вибачайте на слові… Зразу видно, як по отих закордонах годують!.. — Ганна вже домила підлогу, лишилося тільки ганчірку викрутити. — А знаєте що?.. Ось зачекайте трохи, я зараз впораюсь, та й підемо до мене! Разом і пообідаєм…
— Що ви, пані, що ви! — позадкував налякано лікар. — Я маю гроші…
— То й майте собі на здоров’я! А такого борщу, як у мене, ви і в своїй Польщі не пробували… І чоловік буде радий…
І як лікар не відмовлявся, Ганна таки не відступилась од нього.
Вже по дорозі допитувалась.
— А де ж ваша родина?.. У вас хоч мати-батько є? — Бо здавалось Ганні, що в такої захарчованої людини і батьків бути не може. Йде — кістками торохкотить!
— Були, прошем пані, — відповів сумно лікар.
— Померли?
— Шваби побили… Одному мені і вдалось врятуватись… Аби не Совіти, і я мав би кулю межи очі…
Ганна хотіла спитати, хто такі «шваби», та одразу здогадалась, що то таки німці.
— За що ж вони їх постріляли?
— Бо вони, прошем пані, євреї… І я, прошем пані, єврей.
Ото! А на єврея мовби й не схожий. Та й яке їй, власне, діло до того! Їй, Ганні, аби порядною людиною був. А цей — видно одразу ж, що хороша людина. Делікатний такий: іде і все дорогою поступається. І молодий-молодий… У Ганнинім серці вже й жаль до нього закублився.
— То скільки ж вам рочків? — спитала, як дитину малу.
— Тридцять їден, прошем пані.