— Ото!.. А я вам і двадцяти п’яти не дала б!.. І досі ото нежонаті?
— В нас, пані, так рано не женяться… Спершу треба мати капітал, а тоді вже шукати кобєту. З добрими статками. Тридцять літ — то якраз кавалер, прошем пані…
— А моєму кавалерові всього двадцять сім! — розсміялася Ганна. — А женився — не було й двадцяти. І я в сімнадцять заміж вискочила. Двійко діток у нас, — розповідала охоче. — Синок і дочка. Старшому — сім, а меншенькій — п’ять… Та ви самі ось побачите… То як же вас хоч звуть?.. А то йдемо, а як вас звати, й досі не знаю.
Лікар усміхнувся зніяковіло, наче його бозна про що й запитали.
— Янкель…
— Це по-нашому Яків?.. А тата як звали?
— Давид, прошем пані.
— Яків Давидович… Оце хоч знатиму, як вас величають. А то йдемо і не знаю… А мене зовіть Ганною… А чоловік мій — Іван… А осьо й дітки мої! — сказала, заходячи в двір. — Колько, ходи сюди, познайомся з дядьком!.. А ти ж чого, Марусю, засоромилась? — Підхопила на руки обох, з підсвідомим кокетством оглянулась на лікаря: та подивіться, які вони в мене!..
Так і до хати зайшли: Ганна з дітьми на руках, лікар — з портфелем.
— Іване! — закричала Ганна з порога. — А подивись, кого я привела!
І не встиг бідолашний Яків Давидович отямитись, як уже сидів за столом. По один бік — Іван, Ганна — по другий, а діти — навпроти. Перед ним поставили таку миску борщу, що можна було в ній і втопитися, хліб накраяно величезними скибами, і гранчасті скляночки стограмові по вінця наповнені: гість же, не можна без цього!
— Ну, будьмо!.. Щоб ложка рота не дерла!.. Щоб вам у нас добре жилося та знайшли собі пару!.. — Ганна примовляє, як сипле горохом. — Іване, та припрошуй же гостя! — Бо Іван, відтоді як одружився, не розтуляв уже й рота. — Будьмо!
Будьмо, то й будьмо. Іван перехилив — шкалика ледь не ковтнув, Ганна не відстала од нього, ще й перевернула вверх денцем: отак у нас п’ють! — Яків Давидович же як ухопив, то ледь одкашлявся: смердюча, пекуча, ще й гірка, як отрута! Більше вже й не давав наливати.
— Ні, ні, прошем пана! — прикривав налякано шкалика долонею.
А їв мовби й нічого. І борщ увесь витьопав — не втопився, і від вареників з сиром не відмовлявся. Тільки під кінець аж стогнав, бідолага.
— Ви мене, щоб ви були такі здорові, обгодували на смерть! — Коли Ганна бідкалась, що як слід і вгостити було нічим. — Я, скільки й живу, так не їв!
З-за столу як повставали, уже було темно. Ото як збіг час!
Поки Ганна прибирала, Іван запалив лампу. Сиділи потім, розпитували, як воно жилося в Польщі. Яків Давидович, спасибі йому, виявився чоловіком не гордим, тільки частенько доводилось його перепитувати: вживав не наші слова. Та ще не «щокав», а «цокав». Смішно так розмовляв і незвично.
І як виходив, схилився перед Ганною:
— До відзення! Цілую пані ручку!
І — цмок її в руку! Ганна ледве не впала, їй-богу! Питала потім чоловіка, що провів лікаря (надворі ж темно, недовго й заблудитись):
— Він і тобі руку цілував?
— Ще б чого! — здивувався Іван. — Що я — піп?
— А мені поцілував… Ось сюди… — І поціловане місце понюхала: мовби й не пахло нічим особливим.
Ото як люди живуть: одне одному руки цілують!
Пізніше переконалася Ганна: Яків Давидович цілує руки тільки жінкам. Та й то не всім — лише знайомим. Та воно й зрозуміло: всім підряд цілувати — губів не настачишся!
Новий лікар усе більше подобався Ганні. Скромний такий та поштивий, а що вже делікатний — ніколи поперед тебе не полізе в двері!
— Прошу! — Уклониться ще й двері притримає.
Буде ж комусь чоловік — пошукати такого!
— Ви б, Якове Давидовичу, женилися! — казала Ганна не раз, коли вони лишалися вдвох: Ганна — прибирати, а він все щось у паперах своїх копався. — Знайшли б собі дівчину гарну…
— Де ж я її, пані Ганю, знайду?
— Овва, та у нас дівчат — хоч у копи складай. Цього добра й сіяти не треба — саме сходить…
— Коб таку паненку, як ви, пані Ганю, — жартував він не раз. — Може, в пані є молодша сестра?..
І ще кілька разів обідав у Ганни: силоміць майже приводила. Не могла спокійно дивитись, який він худий та захарчований. Од тих бутербродів і до могили недовго… І часто-густо приносила з дому то пиріжки, то вареники — підхарчовувати. Намагалася занести тоді, коли він лишався один:
— Оце вам од зайця!
І сердилась, коли вій відмовлятися пробував:
— Беріть, бо за пазуху вкину! В нас як дають, то бери, а як б’ють, то тікай!..
Яків Давидович і брав, спасибі йому. А одержав першу зарплату — з’їздив до Києва. Привіз Ганниним дітям гостинці. Марійці — ляльку з дитину завбільшки, кладеш — очі блакитні заплющує, зводиш — розплющує, ще й пищить: «Ма-ма!» — дочка з тією лялькою й спала, а Колькові двоствольного пугача і пробок цілісіньку пачку. Показував малому, як стріляти, і невідомо було, хто більше тішився тією стріляниною. Як усмалили з двох стволів, то Ганна їх замалим не віником з хати: «Ану, забирайтесь надвір, бо ви тут мені й шибки повисаджуєте!» І діти відтоді, як тільки він появиться в хаті: «Дядя Яша… Дядя Яша…» — з колін у нього не злазять.
— Вам своїх треба завести, — казала не раз.
— З мене й чужих вистачає, — відповідав, усміхаючись, Яків Давидович.
Що вистачало, це точно: з ранку до вечора приводили та приносили до нього в кабінет. Та все хворих, усе немічних, усе з якоюсь бідою — Яків Давидович був дитячим лікарем, педіатром по-вченому. І, що дивно, діти так і тягнулись до нього. В іншого кричить — з рук видирається, аж посиніє часом, а тут хоч би писнуло. Тільки сльози на очі, а Яків Давидович уже коло малого й присяде:
— Ану, давай послухаємо маму… Як мама диха… Ану… А тепер послухай мене… Ось сюди тули… Бачиш, які в мене ребра? А де твої реберця?.. Ану, давай послухаємо удвох…
І цяцьок навіз повну шафу: як зарплата, так і їде до Києва. Одчинить — в дитини й очі розбігаються. Заграється — не помітить, коли його лікар і вислуха. І частенько бувало: виводить мати од лікаря, а воно йде і цяцьку до грудей притиска. Не хотіло розлучатись нізащо!
— Так ніякої зарплати не вистачить! — дорікала Ганна не раз.
— Вистачить! — махав безтурботно рукою. — Мені, пані Ганю, лиш би швидше видужували…
— Глядіть самі не захворійте! Он скоро осінь надворі, а ви все у плащику. В чому ходитимете, як морози ударять?
— Коли, пані Ганю, ще ті морози…
Чудний чоловік! Ну, зовсім не дбає про себе. І вже подумує Ганна, що доведеться таки по-справжньому взятися за нього. Щоб не пішов у зиму роздітий. Чи воно всі чоловіки отакі безголові? Он її Іван: поки вона, Ганна, не нагадає, сам нізащо не додумається. Так і ходитиме з душею розхристаною.
Майже за два роки Яків Давидович охмолостався трохи: звик до наших порядків, а наші люди до нього. Навіть паспорт отримав: «Отепер я повний совіт!» — хвастався Ганні. Не відучився лише жінок називати «панями», а чоловіків «панами». Через те його ледве на той світ не спровадили. В Києві на початку війни. Повертався додому та на вокзалі й назвав когось паном.
— А-а, попався, німецький шпійон!
Поки розібралися, навішали «ліхтарів», ще й по шиї надавали.
— Ну, пані… Ну, пані… Коб на фронті так воювали! — розповідав потім Ганні.
Мав нагоду подивитись, як і на фронті воюють: у кінці липня, вже після того, як Ганна одержала похоронку, пішов Яків Давидович в армію.
Оті троє, що принесли Якова Давидовича, попереджали, прощаючись:
— Ви ж глядіть: нікому ні слова! А то й лікаря згубите, й самі смерть знайдете!
Ганна й без них знала, що її жде, коли знайдуть Якова Давидовича. Бачила вже у центрі, біля вокзалу, отакенну об’яву: хто здумає дати притулок воїнам Червоної Армії чи не повідомить про них в комендатуру німецьку, того чекає сувора кара, до розстрілу включно. Написано наче й по-нашому, а таким духом жорстоким, чужинським од неї війнуло, що й душа скрижаніла.
— Та-ак, ці жартувати не люблять! — сказав якийсь дядько. Сказав та й шамоть-шамоть поза спини: ану ж, хто почув небажаний!
«Добре ж, що ніхто їх не бачив!» — подумала Ганна. Не так через себе подумала, як через діток маленьких. Німці ж, розказували, і дітей не жаліють.