Так що Ганна знала й без них: знайдуть Якова Давидовича — і йому, і їм не жити на світі. Знала, однак не повернувся язик сказати, що несіть деінде, в мене ж діти малі, — як почула оте «пані Ганю», як упізнала, так і зрозуміла одразу ж… усім єством своїм відчула: не віддасть його, хоч би й забирали!
Як вони пішли (квапились так, що й картоплю їсти не стали: по кишенях розсували), Ганна мерщій хустку-ковдру на вікна, щоб не заглянула яка личина лиха, каганець засвітила, ще й дровець до печі підкинула, бо треба ж було й воду нагріти, й на вечерю смачніше щось зготувати… Ганна моталась по хаті з вогнем у печі наввипередки, і ніколи їй було думати, що на неї чекає попереду.
— Завдав я вам клопоту, — сказав Яків Давидович, та й став зводитись, на лікоть спираючись. Тіні на обличчі його поповзли донизу, видовжуючись, і від того він старішав на очах.
— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна на нього: злякалась, що він хоче стати на покалічену ногу. — Ось умию та постіль налаштую… — Ганна вирішила послати поки що тут же на лаві. Лава широка, не звалиться, а до ранку, дасть бог, ніхто вже не зайде. А там буде видно. Там уже Ганна щось та придумає, — Де ж це вас прихопило? — спитала його жалісливо.
— В санбаті… Осколком… — Яків Давидович таки сів, на ноші руками спираючись. Глянув на обмотану ганчір’ям ногу, сумно сказав: — Отак не повезло, пані Ганю…
— Ну, якби тільки того й горя! — заперечила Ганна. — Люди он голови гублять… — Згадала похоронку одразу ж, в очі вдарило гаряче. Переборола себе, невидимі сльози ковтнула, заходилась коло постелі.
— Як я, пані Ганю, трохи поправлюсь, так і піду, — сказав винувато Яків Давидович.
— Лежіть уже! — прикрикнула Ганна.
А про себе подумала: «Куди вже тобі, бідолашному, йти!»
Поралась до пізньої ночі. І вмила, й нагодувала, й роздягла та роззула — скинула чобіт єдиний й розмотала оте жахливе ганчір’я, наскрізь кров’ю просочене, — не стільки розмотувала, скільки дерла, і він знову ліг, так йому, мабуть, боліло, і піт заливав йому очі, і білків уже не видно було, лиш величезні зіниці. «Може, хватить?.. Може, на завтра лишимо?..» — питала Ганна, сама свідомість ледь не втрачаючи, — тріщить, наче скрикує. «Деріть!..» — хрипів він крізь зуби і відкидав назад голову, тілом усім напружинюючись. «Господи, за що така мука людині!» — Ганна вже наче з себе шкіру здирала, в неї й серце заходилось, а ганчір’я ж оте — як залізо!.. Оддерла нарешті усе… «Крові багато?» — спитав. Лежав — голови не міг звести. «Та ні, більше сукровиця…» — «Добре було б чимось промити… Марганцівкою…» А де марганцівка в Ганни? Самогонки пляшка була, самогонкою можна б, та й ту німці знайшли — до краплиночки видудлили… «Тоді хоч окропом…» Вистудила трохи окріп, обережно промила (стопа синя, набрякла балабухою, а над гомілкою рана до кістки), перев’язала простирадлом подертим, йому наче трохи й полегшало. Тільки блідий, аж спитий. І очей уже зовсім не видно. Мерехтять десь під лобом.
— Спасибі вам… — шепотів.
— Спасибі скажете, як видужаєте! — Ганна вже веселіше: слава богу, найстрашніше позаду лишилось.
— А тепер беріть мене обіруч за шию, — схилилась над ним, — я вас на постіль перенесу… Обійматись хоч вмієте?
Отака Ганна: і в біді пожартує!
— Може, пані, я сам?
— Беріть уже! — майже сердито. — Не бійтесь, до вінця не понесу.
Підняла обережно, понесла, як дитину, на лаву. Він, притихлий, довірливо тулився до неї — колов щетиною щоку.
Як не старалась Ганна, що не робила, Якову Давидовичу ставало все гірше й гірше.
Вдень ще мовби й нічого, тільки вряди-годи вирветься стогін з-під полу (щоб не застав хто чужий та лихий, Ганна переносила Якова Давидовича на день під піл: туди, подалі, під стіну, і діти, раді нагоді, весь майже день товклись коло нього. Впізнали, бач, дядю одразу… Ганна їх не гнала: все ж хворому якась та розрада, тільки наказувала: «Ви ж, як хто зайде, сидіть і не дихайте!») …Вдень Якову Давидовичу мовби легшало, — то з дітьми щось гомонить, то дрімає, тільки іноді, як, мабуть, засне, вирветься стогін. «Що там у вас?» — нахилиться стривожено Ганна. «То я так, пані Ганю… Не хвилюйтесь, прошем пані…» — «Будемо зараз обідати. Я вам молочка підігріла». Ходила по молоко до сусідів, бо свого не було, для дітей, казала. І можна сказати, що й не брехала: Яків Давидович лежав дитиною хворою, тільки й того, що не вередував та не плакав. «Мені вже добре, пані Ганю, — озивався щоразу. — Вже легше… Не крайте, прошем пані, вашого серця». Але ж як не краяти, коли жалко людину до сліз! І помочі ні від кого чекати. Лікарня закрита, лікарі пощезали: вмирай — не докличешся, за марганцівкою Ганна замалим не все містечко оббігала — для дитини, еге ж, навіть до старости поткнутись наважилась, що й об’явився недавно. Сказав, що немає, сказав везти до Києва, там наче лишились лікарні. Та куди ж його везти? Німцям у руки? На вірну погибель?.. Виміняла Ганна пляшку самогону, хустку не пожаліла, хоч і проклинала потім: «Щоб же тобі моя хустка та вилізла боком!» — виміняла та перваком отим і обходилася: все ж убиває бактерії. Перев’язувала, обтирала сукровицю на рані страшній рваній, а шкіра ж гаряча, шкіра ж вогнем горить, і стопу так рознесло, далі нікуди…
Та вдень ще сяк-так, вдень мовби легше, а вночі…
Щовечора переносила на ніч на лаву: здавалось, що під полом, у тісноті, йому вже й дихати нічим. Він уже звик, не соромився: обіймав за шию довірливо, і такий жаль проймав іноді Ганну, що отак усю ніч з рук його й не спускала б, як малу дитину пригойдуючи. Тільки б йому хоч трохи полегшало… Тільки б пішло на поправку… Вкладала в постіль, ковдру підтикала під боки, питала, чи зручно лежати («Дякую, пані Ганю! Що я без вас і робив би!») Лежала, прислухалась, чи не ворушиться, а прокидалась посеред ночі… Якраз повен місяць у вікна світив, видно, як посеред білого дня… Просиналася Ганна, а він уже й не лежить. Сидить, хитається маятником… І стогне крізь зуби… Тихесенько, щоб їх не побудити.
Перевівся на ніщо, обличчя пожовкло, як у мерця, губи потріскались, білою смагою взялися. І весь — горить.
Врешті сказав… Ганна саме розмотала ногу, шкіра вже чорна, у плямах зелених, дух, як од м’яса гнилого… Звівся на лікті, роздивляючись ногу уважно, начебто вже й по свою, потім сказав:
— Доведеться, пані Ганю… таки відрізати…
— Що відрізати? Бог із вами! — жахнулась Ганна.
— Ну, тоді доведеться померти… Гангрена ж…
Ганна сама бачила, що не іграшка, недарма ж працювала в поліклініці. Хоч і прибиральницею, але надивилась-наслухалась усякого. Тільки хто ж буде різати?.. Хто?! Це ж не дерева шмат одпиляти — по живому!..
— Може, якось обійдеться… Ось я ще самогонки дістану, частіше промиватиму…
— Ні, пані Ганю… Вже ніщо не поможе… Повірте мені…
І Ганна повірила: не поможе ніщо. Таке в нього в ту хвилину було обличчя.
— Тут, пані Ганю, тільки ви… Та не так воно й страшно…
Він, виявляється, все вже обдумав. Примітив сокиру, що нею Ганна дрова рубала. Та щоразу до хати заносила, щоб хто не вкрав. Сокира важка, замашна, Ганна, відколи лишилася сама, так наловчилась, що будь-який пеньок за одним махом навпіл розвалювала.
— Раз тільки добре махнути… Я, пані Ганю, й незчуюсь…
— Не можу!.. Й не силуйте!..
Аж головою мотала.
— Воля ваша, пані… Чи ж я кого силую…
Одкинувсь на подушку, ще й очі заплющив. Наче вже й неживий.
— Ви ж кров’ю геть зійдете! — терзалась Ганна.
Очі знову розплющились, губи ворухнулись в натякові на усміх (як ще міг усміхатись!):
— А джгут, пані Ганю, нащо?.. Затягнемо — кров і не скапне…
— Ні, не зможу! — застогнала Ганна.
— Що ж, пані Ганю, хай буде як буде… Пробачте, що завдав вам стільки мороки…
Господи, він ще й пробачається!.. Та де вона взялася, оця кара господня?!
До обіду ходила сама не своя. Прислухалася: стогне? не стогне? Здавалось весь час, що вже помер. І нога його — перед очима. І сокира муляє очі. Не витримала: винесла в сіни, пожбурила в закуток — все одно весь час думка про неї.