— Ну, як вам? — спитала, обід подаючи. На чудо лишилось тільки й надіятись.
Не відповів. Їжу не попробував навіть: ложка лишилася суха.
І тоді зважилась Ганна: гірше не буде!
Хустку на голову, тугіш обв’язалася, на дітей сердито нагримала:
— Сидіть мені тихо! І не відчиняйте нікому, поки я вернуся.
Вийшла в сіни, підібрала сокиру, понесла. Йшла вулицею і здавалось, що всі на сокиру її тільки й дивляться. Виглядають навіть у вікна. Од того тільки міцніше губи стискала.
— Здрастуйте!.. Погостріть ось сокиру.
— А що, затупилась?.. Наче недавно й гострив…
Узяв, лезо пальцем пробує, задира догори обличчя: вдвічі нижчий од Ганни — без ніг. Через те й війна обійшла стороною: лишився один на всю вулицю. Ножі-сокири гострить, шибки вставляє, черевики лата, чоботи — на всі руки майстер. Живе без ніг, мовби не дуже тим і журиться. Дітлахів повну хату насипав, і Люба, жінка його, знов горбата попереду.
Ганні ніби трохи й од серця одлягло. Можна з однією ногою жити на світі. Можна…
Крутила точило, а перед очима нога гойдалась. Розбухла, страшна. І вже здавалось Ганні, що поки повернеться, то буде пізно. Не поможе й сокира…
— Досить, — сказав майстер. Узяв брусок, поводив, знову лезо пальцем попробував. — Сама рубатиме. Голитися можна…
Прийшла Ганна додому — сокиру в сінях сховала: не могла в хату заносити.
Хай уже як діти поснуть…
І поки стемніло, не знала, куди себе діти. Лице геть стягнуло — шкіра боліла. Як подумає — душа холоне…
Вклавши дітей, нахилилась під піл:
— Ну, йдіть… Ідіть уже, як надумались! — Наче він міг ходити.
Він обійняв її за шию довірливо (рука як вогонь), і Ганна його прямо в сіни й однесла. Тут уже горіли два бликуни, на долівці послана ряднина біліла, простирадла подерті, щоб було чим перев’язувати, рушник полотняний на джгут і добрий цурпалок — закручувати. Все приготувала Ганна, не забула нічого: втягла навіть дривітню, на якій дрова рубала, і миску із самогоном поставила. Опустила його на ряднину, подушку підмостила під голови (він гаряче, вдячно глянув їй у очі — Ганна ледь утрималась, щоб не розридатись — губу вкусила щосили… «У вас, пані Ганю, кров на губі…» — «Лежіть уже!» — гримнула: од солоного присмаку її так і занудило). Підкотила під ногу дривітню: «Де рубати?.. Отут?..» — «Ось тут, пані Ганю, — показав трохи нижче коліна. — А джгут ось тут… Стягуйте, не жалійте…» Не жаліла, щосили закручувала. «Годі?..» — «Годі…» Нога нижче джгута швидко біліла, ставала мов кістка. «Хоч не дивіться! — простогнала. — Очі закрийте!» Він слухняно заплющив очі, зібгав ковдру в руках: лежить не ворухнеться. Ганна вхопила сокиру, вмочила в самогон, підпалила: синій вогонь розливсь по металу, скапував вогняними сльозами донизу, — розмахнулась, опустила щосили, і нога метнулась їй навстріч…
Що було потім, пам’ятала погано. Як перев’язувала, як віднесла на лаву, як прибирала… Наче все робив хто інший — не Ганна, і ногу відрубану закопав край городу, вона ж, Ганна, всю ніч сиділа над ним: здавалось весь час, що він помирає. Тулилась щокою до лиця, до губів, прислухалась: диха? Не диха? — і легенький, ледь помітний подих його пронизував її таким радісним світлом, що хотілося плакати.
І, може, саме тієї ночі, коли сиділа над ним і обмирала, й надіялась, і заклинала, й молила, і кликала, може, в ту саме ніч і прикипіла серцем до нього, і взяла його собі за чоловіка, а дітям — за тата, й повела за собою. Через дні важкого одужання, коли він гойдався між смертю й життям, — все далі й далі від муки, від болю, оберігаючи його й заступаючи, і не було на всім світі людини, рішучішої од Ганни Майданської.
Бо тепер, коли видужав, мала його зберегти.
Тож не було людини, хитрішої від Майданської Ганни.
Викопала під піччю яму: тиждень копала, шкреблася серед ночі, як миша, виносячи землю в торбинці. Вимостила сухим очеретом і стіни, і дно, щоб не застудився, в ямі тій сидячи, змайструвала заслінку з дощок, ще й обмазала глиною: влізе до ями, прикриється заслінкою, а Ганна ще сміття із цього боку пригорне, що тепер завжди біля печі лежало, — хай шукають хоч поліцаї, хоч німці — не донюхаються.
І кілька разів йому доводилось-таки в тій ямі одсиджуватись.
Дітям не втомлювалась наказувати:
— Ви ж, діти, нікому ні слова. Бо прийдуть злі люди — всіх переб’ють! І вас, і матір вашу, і дядю Якова…
Не пускала навіть на вулицю:
— Вам що, двору мало? Грайтеся тут!..
Діти й слухались матері — не потикалися з двору. Коли сонце ще гріло. А задощило, а потім снігом присипало, ще й морози вдарили такі, що тільки за вуха тримайся, то й зовсім не виходили з хати. Більш під полом, біля дяді Якова, і все просились у матері:
— Ма, можна й нам біля дяді Якова спати?.. Ми тихенько лежатимем, ма!
— Попросіть мені, попросіть! — гнівалась Ганна. Більше від його лукавого усміху. — Не бачите: в дяді нога хвора!.. Спіть на полу — місця вам мало!..
І щоночі, приспавши дітей, скрадалась до нього. Питала пошепки, вкороченої ноги обережно торкаючись: «Болить?..» Горнулася спрагло, переповнена щастям і жалем. А потім лежала з ним поруч і нічого більше від життя не хотіла.
Діти так і не обмовилися за зиму, хто в них живе, — підвів дурний Ганнин язик. Коли б знала — одкусила б, ще й проковтнула б!
Зустріла подругу, з села повертаючись: ходила щось виміняти за Іванів святковий костюм. Пошили якраз перед війною з темно-синього бостону, раз усього й надівав, а тепер, коли прикрутило й, крім картоплі, не лишилось нічого, надумалася Ганна обміняти на борошно. Пуд хотіла, не менше. Як із жолудями мішати, що їх восени назбирали, то до весни й дотягнуть. А там уже як бог дасть…
Торгувалася затято: три голодні роти на неї вдома чекали!
— Та погляньте, що за матерія!.. Зносу не буде!.. Самі помрете — сини доношуватимуть…
— Але ж і борошна — пуд! Костюм же не будеш їсти… Півпуда беріть!..
— Як даром даєте, то чому б і не взяти! А за костюм таки пуд.
Не сторгувалися в одній хаті, пішла в другу… Аж у четвертій, коли вже виходила, од воріт завернули:
— Молодице!.. Молодице!.. Та верніться! Ото ви яка!..
М’яли, розгладжували, до вікна підносили, чи міль не побила, торгуватися ще пробували:
— Збавте ж хоч трохи!.. Майте бога в серці!
Та Ганна затято на своєму стояла: пуд і не менше!
Верталась додому — на крилах летіла: борошно гріло спину. До містечка добравшись, пішла не головною вулицею, а, щоб на поліцая-спиногриза якого не наскочити, подалася завулками. Тут і зустрілась із подружкою. З якою колись дівувала і заміж разом виходила.
— Куди це ти, Ганно, летиш?
Олька!.. Якби не озвалась, то й не впізнала б! На десять років постаріла Олька, зовсім бабою стала: ото що горе з людиною робить! Теж похоронку отримала, Ганна ще й свої сльози не встигла висушити — підійшла Ольчина черга.
— Ну, як твоя донечка? — Олька лишилася з дитиною.
І тут лице Ольчине затрусилось, засіпалось, і такою розпукою хлюпнуло з її темних очей, що й сонце померкло:
— Помира моя донечка…
Розповідала, сліз уже не тамуючи. Застудилася, певно, а може, й підхопила хворобу яку, хіба ж їх убережеш! Горить, уже не підніме й голівки, тільки одне й знає, що пити. Кров’ю своєю поїла б, аби помогло!..
Йшла Ганна додому — серцем краялась: отаке горе людині! І вдома, не витримавши, розповіла все Якову Давидовичу.
Яків Давидович саме возився з валянком. Ганна, ще восени збираючи в лісі дрова, знайшла кілька шинелей. Шинелі старенькі, заношені, та сукно іще ціле. А потім вати дістала, ниток: Яків Давидович, коли трохи оклигав, не схотів сидіти в Ганни на шиї, шукав собі підходящу роботу. А що краще: валянки шити! Магазини закриті, а взимку босий не дуже походиш. Винеси валянки — з руками заберуть!
Над першою парою з місяць промучився: то шив, то поров. Вже наче й пошиє, дасть Ганні приміряти — ні, не те! «Скидай, буду пороти!» — «Та скільки ж можна пороти? Краще все одно не пошиєш!» Не те, й квит! Мучився, бився, поки одного разу сказав: «Оце начебто нічого. Тільки ось тут трохи вшити…» Ганна ті перші валянки не продала — сама носить. Тепло, м’яко, гріють і ноги, й серце.