З другою парою за тиждень упорався. А оце сидить уже над п’ятою. Старий чобіт у сінях знайшов (німці як відходили, то викинули), розпоров ще цілу халяву, дратву зсукав, валянок обшиває, мудрує. Щоб можна було без калош ходити. Калоші тепер дефіцит ще більший, ніж валянки.
Почувши про хвору дитину, Яків Давидович змінився в лиці. То веселий сидів, а це мов хмара набігла. Тикав, тикав у валянок шилом, згодом одклав: не йшла, видно, робота.
— Температура яка?
— Та хто ж її міряв!.. Казала, що вогнем горить…
— Кашель який?
— Не спитала, не знаю…
Яків Давидович кашлянув кілька разів, ще більше насупився. І до самого вечора, бачила Ганна, місця собі не знаходив. Кілька разів брався за валянок, та одразу ж і кидав. І таке в нього було при цьому обличчя нещасне, що Ганна вже й не рада була, що розповіла.
— Та видужає, чого ти так переживаєш!.. Діти всі так: сьогодні мало не вмирає, а завтра вже бігає…
— Ти так думаєш?
А за вечерею сказав, немов пробачаючись:
— Треба таки подивитись дитину.
— Ти думаєш, що ти говориш? — розгнівалась Ганна. — Отак зразу встанеш та й підеш!.. Еге?..
Він якось аж зіщулився. Глянув на свою куксу, зітхнув.
І вже й спать полягали, а він усе ворушиться. Ганну й саму мучила совість. Лежала, лежала, потім звелася, стала вдягатись.
— Ти куди?
— Та піду, принесемо. — Ганні теж уже здається, що дитина може померти. Як тоді жити Ганні на світі? Якими очима на Ольгу дивитись?
— По такому морозу?
— Та ми її вкутаєм!
— Не можна. Надихається холодним повітрям, тоді вже ніщо не врятує.
— Та як же туди дійдеш? — Ганна вже мало не плаче. — А як на поліцаїв наткнешся?
Він довго мовчав, і Ганна стояла над ним, не знаючи вже, що їм і робити.
— От… санчата хіба… — озвався несміливо.
— Еге ж, повезу, як маленького… Чи ти на них вмістишся?
— Якось би втримався… Там же дитина…
Ганна пов’язала хустку, стала надягати пальто.
— Ти куди? — занепокоєно він.
— Скочу по Ольку… Думаєш, одна я тебе дотягну?.. Не вулицею ж доведеться везти — поза дворами, по глибокому снігу.
Надворі саме завірюха знялась: таке крутило, що за три кроки нічого не видно було. Тут уже не про те думати треба, щоб ніхто не побачив, а як з дороги не збитись.
Ганна верб трималась, що вздовж городів росли: так і йшла — од верби до верби. Догребеться по снігові, трохи перепочине, од вітру ховаючись, далі рушає.
Ольчин двір упізнала одразу: по вербі. У вербу кілька років тому блискавка вдарила, розчахнула зверху й донизу.
Поки до Ольки добралася, хоч викручуй! А з санчатами? Не хотіла поки що й думати.
Подруга не спала. Відчинила Ганні одразу ж, не здивувавшись навіть її пізній появі.
— Ну, як? — спитала Ганна ще в сінях: поки й ішла, несла надію несміливу, що дитині вже легше.
Олька тільки схлипнула.
Ганна вже й не допитувалась. Ухопила подругу за кофту, зашепотіла їй гаряче:
— Слухай, що я тобі зараз скажу… Тільки поклянись, що нікому ні слова!..
— Господи, що іще?! — простогнала Олька з розпукою.
— Чуєш, клянись! — не відступилась Ганна. І коли Олька поклялася, спитала: — Якова Давидовича пам’ятаєш?
— Якого Якова Давидовича?
— Та лікаря ж!.. Ти ж до нього дочку приводила!..
Олька нарешті згадала. Дивилась на Ганну, нічого ще не розуміючи.
— Так він у мене тепер живе… Хоче подивитись дитину… Тільки ж гляди: хоч словом обмовишся — ні йому, ні нам на світі не жити!
— Та щоб же я своєї дитини більш не побачила, як комусь хоч словечко скажу! — Олька вже шарпала Ганну, благала: біжім, приведемо! Ладна була отак у кофтині й бігти.
Ганна її вдягнутись примусила, і коли вийшли надвір (наче ще більш сатаніло, та ще проти вітру), і спустились на городи, оминаючи вулицю, то ледве встигала за Олькою…
Яків Давидович їх уже одягнений чекав: у шинелі, в пілотці. Одгорнув, насунув на вуха. Ганна йому — хустку на голову:
— Ану, запинайтесь! Не вистачало, щоб і ви застудилися! — При сторонній людині соромилася звертатися до нього на «ти».
Олька ж його як побачила, обома руками вчепилась:
— Лікарю, голубчику, ой, порятуйте ж дитину!
— Годі тобі! — сказала Ганна суворо. — Дітей ще побудиш… Поможи краще винести…
Підхопили Якова Давидовича в чотири руки, на санчата понесли. Таке замітало та вило, що кричати одна одній на вухо доводилось.
— Ну, глядіть же мені: не випадіть!
— Не випаду.
Взялися за мотуз, смикнули, поїхали. Олька перла, аж спина тріщала, Ганна теж не одставала від неї: місила сніг, задихаючись. Снігу наче стало ще більше, з десяток кроків пройдуть і зупиняться. Ганна щоразу до Якова Давидовича підходила:
— Тримаєтесь?
— Тримаюсь.
Сидить, увесь геть снігом заліплений, в санчата вчепився щосили. Здоровою ногою слід загортає.
— Не дуже замерзли?
— Не замерз.
Признався, коли вже до хати занесли. І то більше до Ольки:
— Руки, прошем пані, в мене…
Кинулась Ганна, а в нього не руки — крижини. Голими ж руками весь час за санчата тримався! Снігу внесли, стали розтирать йому руки, в холодну воду опускати. Він аж корчивсь од зашпорів. Та як тільки відпустило трохи, пострибав до дитини.
— Ну, як ми себе почуваєм?.. Де в нас болить?.. Отака файненька пануньця і надумалася хворіти!.. — І стільки ласки й тепла було в його голосі, що навіть у Ганни навернулися сльози.
Вислухав уважно дитину, що дихала важко й часто, вкрив знову ковдрою, попідтикав, щоб не дуло, і, обернувшись до Ольги, спитав докірливо:
— Ну, чого ви плачете, пані? Хіба можна плакати, коли дитина видужує? — І вони обоє одразу ж повірили, що дівчинка житиме…
Помагали йому готувати компрес, заварювали чай з липового цвіту. Він сам поїв хвору чаєм, щось тихенько їй примовляючи, а потім довго сидів біля неї, поки дитина забулась…
— Заснула, — прошепотів до жінок. — Тепер хай спить — не тривожте…
І в ту ніч не повернувся додому: не схотів лишати хвору.
І другу, і третю добу сидів коло неї, вдень під ліжко ховаючись, коли хто появлявся в дворі. Уже можна було й вертатись: дівчинці стало легше, але, як на зло, вляглася хуртовина, ще й небо очистилось, і такі ночі місячні, ясні стояли надворі, що годі й надіятись пройти непоміченими. Ганна вже й ревнувати його стала до Ольки, думки різні приходили в голову, особливо ночами, тож ледь діждалася, поки небо знову захмарилось, та Якова Давидовича додому й забрала. Відмовилась навіть від Ольчиної помочі:
— Самі доберемось!
І довго на Якова Давидовича сердилась. Допитувалась, як почувалося в Ольки…
Знову стали жити вчотирьох: усю зиму, до весни. Яків Давидович шив валянки, Ганна ходила по селах, міняла їх на продукти, у Києві ж діставала старі шинелі, вату й нитки, бо тих, найдених у лісі, вистачило ненадовго… Сусідам же казала, що валянки шиє сама… Так учотирьох і жили, як і всі люди довкола, і жодна душа, окрім Ольки, не знала про Якова Давидовича, бо Ганна після того випадку заріклася ляпати дурним язиком, і весни діждались, коли сонце пригріло по-справжньому, і розтали глибокі сніги, й задзвеніли веселі струмки, і річка розлилася в повені, й защебетало радісно птаство. Дітей не можна втримати в хаті, яка враз стала тісною й незатишною, а Яків Давидович ставав усе сумніший і якось признався Ганні, що вийти хоча б на часинку серед білого дня надвір, вдихнути зігрітого сонцем повітря, тоді й помирати не страшно. Ганні краялося серце — на нього дивитись, але що вона могла вдіяти? Виходив лише серед ночі, та й то коли було хмарно, щоб ніхто не вгледів, і Ганна разом з ним виходила: їй усе здавалось, що до їхнього двору скрадаються поліцаї.
Якось і справді хтось кашлянув неподалеку, ще й кроки зачулись, вони кинулись щодуху в сіни, саморобна милиця, змайстрована Яковом Давидовичем, зламалась, він упав на куксу і втратив свідомість. Після того й надумалась Ганна дістати йому фабричні милиці.