Минатимуть роки, він постаріє, поховає дружину. Стане сивий і згорблений, як їхній учитель фізики, і тоді Даринка піде до нього. Вся в чорному, строго печальна, з благородно посрібленою косою. Сяде навпроти і розповість. Все до краплини. Хай жахнеться, зрозумівши, яке велике кохання пройшло повз нього.
А поки що їй пошили сукню. Мама, мабуть, щоб утішити дочку, яка вирішила не виходити заміж, дістала крепдешину: по яскраво-червоному полю — сині волошки. Довго шили, приміряли, Даринці те плаття й снитися стало, та ось нарешті настав день, коли вони востаннє зайшли до кравчині.
— А подивись на себе в дзеркало!
Даринка підійшла до великого люстра й завмерла. Якась чужа дівчина, облита веселим вогнем, схвильовано дивилась на неї: «Ти бачиш, яка я красива!» Даринка ворухнула рукою, і дівчина ворухнула рукою. Даринка ледь повернулась, і красуня повернулася. І в неї так само горіли щоки й палахкотіли великі, зеленим світлом переповнені очі.
В неділю спитала матір:
— Мамо, я в ньому піду прогуляюсь?
— Та зодягай, для чого ж і шили!
Цьомкнула вдячно матусю, довго викладала в акуратний віночок густі чорні коси. Згадала кольорове фото артистки, яке висіло в їхньому клубі, вибігла надвір, зірвала найчервонішу гвоздику. Приладнала її так само над вухом: наче вогник туди посадила.
— Мамо, я красива?
— Красива, доню, красива. Куди це ти так прихорошуєшся?
— Та… до Віри сходжу. — Не казати ж мамі, заради кого одягла обнову! Не зізнавалася в цьому навіть собі. От вийшла просто прогулятись, може ж вона хоч у вихідний собі це дозволити. Йшла — й нове плаття палахкотіло на ній.
Будинок, в якому він жив, стояв недалеко від аптеки, в центрі. Довга одноповерхова споруда виглядала з-за штахетин невеликими вікнами, з двору на вулицю вела доріжка з червоної цегли. Обминаючи, йшла хідником: весь час чекала, що він ось-ось появиться на тій червоній доріжці. І тоді вона пройде перед ним в оцій сукні й він гукне її… Або краще хай не гука, хай краще замре, побачивши, яка вона красива.
— Мамо, я красива?
— Красива, доню, красива.
Даринка ступа все повільніше, а двір порожній, а він все не появляється. Ось і доріжка, будинок лишився позаду, а він не виходить.
Пройшлася ще раз і — ще… У дворі порожньо, двір наче завмер, а вікна будинку байдужо дивились кудись повз неї.
Ображена до останнього нігтика, подалася топити свій розпач до річки.
Тут теж — нікого. Осіння вода густою темною масою текла під ногами, шелестіла під високою кручею з пожухлою травою. Швиденько роздягнулась, роззулась і стрибнула вниз головою. Крижана вода забила дух, виштовхнула на поверхню: вимахуючи щосили руками, метнулась до берега. Як була в мокрих трусиках і ліфчику, видзвонюючи зубами, натягнула сорочку й плаття, підхопила черевики, майнула через луг додому.
Мати ойкнула, побачивши мокру дочку на порозі.
Кохання з кожним днем розгоралося все дужче. Виповнювало Даринку по вінця. Розгортала підручник — бачила його. Готувала домашнє завдання — думала про нього. І нікому розповісти, ні з ким пораятись, ні перед ким виплакатись, припавши довірливо до грудей.
Тоді Даринка почала писати листи. Спочатку короткі й несміливі, як перше освідчення, як натяк на те почуття, що переповнювало її юну істоту.
«А я вас учора бачила, коли ви поверталися зі школи. З вами йшло троє учениць, ви їм щось говорили, а вони так противно сміялись…»
«Сю ніч мені приснився сон, ну, точнісінько так, як буває насправді: я на турнікові, а ви стоїте внизу й простежуєте кожен мій рух. І нікого в залі більше немає».
«Вечір був тихий і лагідний, мама сказала, щоб я йшла зустрічати корову, а я дивилась на сонце і думала про вас. І мені було хороше-хороше, так хороше, що хотілося плакати. Тільки я не плакса, не подумайте. Просто мені було хороше».
«Вчора подруга сказала, щоб я відрізала косу, бо тепер з косою не модно, бо коси носили купчихи, а я одразу ж подумала, що б на це сказали ви. От як би ви сказали, то так я і зробила б…»
Цього листа Даринка, схаменувшись вчасно, не поклала йому в кишеню: в неї, єдиної на весь клас, була коса.
Він чіпляє свій піджак у роздягальні, і Даринка завжди вхитряється йти останньою. Блискавичний рух — і лист у кишені.
Студила потім палаючі щоки, боялася зустрітися з ним поглядом.
«Не спробуйте взнавати, хто вам пише, бо все одно не довідаєтесь. Я понесу цю таємницю в могилу».
І ще кілька разів ходила в новій сукні до його будинку й щоразу невдало. Перестала ходити, коли зовсім схолодніло. І мама пообіцяла замкнути сукню в скриню.
Це дівча таки справді закохалося в мене.
Довго не міг зрозуміти, хто пише. Дівчата такого віку — найнебезпечніші істоти. Вони, як той порох, спалахують од найменшої іскри, і тоді їхній вогонь не погасити ніякій пожежній команді.
Листи акуратно клались до моєї кишені щопонеділка, отже, це котрась з дев’ятого «б», в інших класах у мене в цей день уроків немає. Але спробуй довідатись, хто пише, коли їх дев’ятнадцятеро і майже всі дарують мені закохані погляди. Коли показую їм вправу на турніку чи на кільцях, дивляться на мене так, наче я сам господь-бог, що спустився до них з хтозна-яких вимріяних висот. Я вже звик до цього, викладаю ж бо не перший рік, однак листи ще ніхто не додумався мені писати, і я щопонеділка старанно обнишпорюю всі кишені, щоб не принести додому записки — своїй Лілі.
Отож я тривалий час не міг здогадатися, хто пише.
Аж минулої неділі, по обіді, Ліля задумано мовила:
— Цікаво, чого вона ходить?
— Хто?
Ліля саме підійшла до вікна і дивилась на вулицю.
— Оця дівчина. Вже двічі пройшла повз наш двір.
— Ну й хай собі ходить. — Мені ліньки було ворухнутись після ситої страви. — Ходить, то й ходить, яке тобі діло до того.
— Але ж глянь, яке на ній плаття! В такому платті так запросто дівчина ходити не буде.
Я нехотя звівся:
— Ану, подивимось, що то за плаття.
Підійшов до вікна, виглянув і остовпів: мимо, в наш бік навіть не дивлячись, повільно йшла Дарина. Я одразу впізнав свою ученицю, хоч досі не бачив її в такому платті, ще й з червоною квіткою в чорній косі.
— Вона дуже вродлива, — мовила Ліля.
— Вродлива?.. Гм… Не бачу нічого вродливого. — Я брехав. Відчайдушно брехав: слова дружини наче зірвали полуду з моїх очей. Я вперше побачив, яка ж красива ця дівчина.
— Цікаво, кого вона виглядає? — між тим продовжувала Ліля.
— Хлопця! Кого ж іще їй виглядати!
— Але ж в нашому будинку хлопців немає. — Ліля завжди любила докопуватись до самої суті. — У нас же всі одружені. — Вона раптом підозріло подивилась на мене: — Ти її часом не знаєш?
— Звідки я повинен її знати?
— А чого ти так почервонів?
Почервонів? Що за дурниці! Чого б це я мав червоніти!
Відійшов од вікна, демонстративно сів на стілець. Взяв газету: дивись собі, скільки хочеш, мені до того діла немає!
І тут мене знов наче обварило: згадав про листи.
Невже вона?
Ледь утримався, щоб знову не підійти до вікна.
Чим довше роздумував, тим більше переконувався, що це, мабуть-таки, Дарина. Сотні деталей в її поведінці, яким не надавав досі ваги, здавалися зараз дуже підозрілими.
Ну, що ж, закохалася, то, як кажуть, і на здоров’ячко. В дівчат цього віку це наче пошесть: усі обов’язково повинні цим перехворіти. Може, це й краще, що вона вибрала такий безнадійний об’єкт: мені й на думку не спало б зрадити Лілю, тим більше — з ученицею. Тож хай перебродить, це швидко мине і ще швидше забудеться. Не пам’ятаю, як звівся з стільця, підійшов до вікна.
— Не виглядай, не виглядай: вона вже пішла!
— Що за дурниці! Чого б це я мав виглядати? Мені що, й до вікна не можна вже підійти?
Розгніваний на дружину, повернувся на місце, демонстративно одгородився від неї газетою.
От ніколи не думав, що Ліля така ревнива. І то до кого — до учениці!
— В кіно йдемо? Чи, може, роздумав?