Чому б я роздумав? Це вона, може, роздумала.
— Давай випрасую тобі костюм. Все одно буду прасувати спідницю, то вже разом…
Відчинила шухляду, дістала піджак, стала перевіряти кишені, щоб щось не пропрасувати. Мене ж так і кинуло в жар: здалося, в кишені лежить одна із записок. Сидів і гарячково пригадував: перевіряв я цього понеділка кишені чи не перевіряв?
Ні, таки обов’язково треба поговорити з цим знавіснілим дівчиськом!
Як тільки пересвідчитися в тому, що це саме вона?
Врешті надумавсь.
Коли в гімнастичному залі відчиняються двері, то між дверима й одвірком утворюється щілина, достатня для того, щоб бачити все, що робиться в роздягальні. Я вдав, немов щось лагоджу в дверях, і став уважно дивитись.
Дівчата байдуже проходили мимо мого піджака на вішалці. Зупинилась коло нього лише Даринка. Швидко оглянулась — і записка в кишені.
Ах ти ж чортеня!
— Дарино, — сказав якомога строгіше, коли скінчився урок, — прошу на хвилину затриматись.
Спалахнула, наче її спіймав на гарячому. Стояла, опустивши чорняву голівку, і в мені мимоволі ворухнувся жаль.
— Що ти поклала в мою кишеню? — спитав не так уже строго.
Голова її опустилася ще нижче. А червона фарба полилася на шию й плечі.
— Я все щойно бачив…
Затяте мовчання. Здавалось, вона вже й не дихає.
— Я давно догадався, що це пишеш ти. Але хотів пересвідчитись… Прочитав усі записки й переконаний: це — не серйозно. Просто гра… Тим більше, що я вже одружений. В мене є дружина, яку я люблю, і ми чекаємо дитину… — Навіщо я все це їй кажу? Сповідаюсь, мов перед дорослою. — От що, Даринко, — сказав твердо, — давай домовимось: відсьогодні викинеш з голови ці дурниці. Ти ж не хочеш, щоб мене вигнали з школи?.. А ми з Лілею ще погуляєм на твоєму весіллі. Згода?
Я простягнув руку до її підборіддя, підняв її голову. Та краще цього й не робив би! Сльози так і бризнули з Даринчиних очей — вона схлипнула й метнулась до виходу.
— Даринко!
І не оглянулась!
Ну, що ж, може, так і краще. Принаймні буду спокійний за своє сімейне життя.
Повертався додому, а перед очима все ще стояло залите сльозами обличчя Дарипки.
Після розмови Даринка кілька разів не приходила на урок фізкультури. Сказала, що звихнула ногу, коліно навіть оббинтувала, щоб вірогідніше було. Уникала зустрічі. В школі ховалась, коли бачила його в коридорі, на вулиці ж перебігала на протилежний бік, ще й одверталась.
«Я ненавиджу його! — твердила раз по раз. — Ненавиджу!»
Впивалася солодкою мрією: він у свою чергу закохався в неї. Безтямно. Ловить її погляд, намагається зустрітися. А вона гордо проходить мимо, неприступно холодна, не поміча його. Він просто не існує для неї. В неї є інший, з яким ходить у кіно: сідає завжди так, щоб він їх бачив обох впродовж усього сеансу. Щоб мучивсь і карався.
Не так важливо, що той інший не має виразних рис: Даринка навіть не змогла б його описати. Просто він є, і їй цього достатньо.
Та мрії цієї вистачило Даринці ненадовго: до того часу, поки знову прийшла на урок фізкультури.
Він їй явно зрадів:
— О, Даринка! Як твоє коліно? Ми всі тут знудьгувалися за тобою.
Усміхався так, наче й не було між ними тієї розмови.
І знову почалися Даринчині муки: любити — не любити. І ночі безсонні, і, як вогонь, гаряча подушка.
Початок війни Даринка проспала. Не чула, як гули літаки, як вибухали в Києві бомби. Прокинулась лише тоді, коли мати нахилилась над нею:
— Доню, проснися!
В матері було біле обличчя й налякані очі.
— Київ бомблять!
— То маневри.
Даринка потягнулася солодко, всміхнулася сонячному ранку: їй щойно снився сон. Він і вона — посеред лугу. І море квітів довкола. Все всміхаючись, заплющила очі: хотілось додивитися сон, як цікаве кіно. Що буде далі?
— Та проснися, дитино моя! Сусід сказав, що почалася війна!
Війна?!
Даринку вітром здуло з постелі. Як була в сорочині, побігла до вікна.
— Де війна, мамо?
Небо сяяло блакитно й усміхнено, — ні хмаринки в ньому, ні зморщечки, а зелений, омитий росою двір був наче застелений веселкою.
— Та сусід же сказав!.. О, чуєш?
Підлога під ногами здригнулась, жалібно забряжчали шибки. За вікном важко зітхнуло, донісся погрозливий гук.
Даринка притьмом одяглася, побігла до дверей.
— Ти куди?! — зойкнула мати.
— Я зараз…
Двір і вулиця були такими тихими й мирними, що важко було повірити в сказане мамою. Та ось знову здригнулася земля, і Даринка, обернувшись у бік Києва, побачила далеко над лісом руду розколошкану хмару. Хмара росла на очах, розповзалась по небокраю, і в ній раз по раз вибухало й гриміло.
Перед обідом прибігла Віра:
— Ой, що робиться! Що робиться!..
Віра вже встигла побувати скрізь, дізнатись про все. І що виступав Молотов, і що фашисти бомблять наші міста, а радянські війська вже б’ють на кордонах знахабнілого ворога, і що оголошена мобілізація.
— Ти знаєш: всі наші хлопці подалися до військкомату. Записуватись добровільно на фронт. Як же цікаво!
Очі Вірині сяяли, щоки пашіли.
— Чого радієте? — розсердилась Даринчина мати, — Людям горе, а їм, дурним, свято!
А через день проводжала Даринка Віктора Михайловича на фронт, на війну.
Стояла й дивилась здалеку, як він прощається з дружиною. Не могла відірвати погляду — боялась їх загубити. Величезний натовп гойдався вздовж ешелону, біля вантажних вагонів, гамір стояв такий, що годі було щось розібрати, і Даринці здавалось, що він ось-ось зникне серед моря голів, і вона вдивлялась до болю в очах, до відчаю у серці в рідне обличчя. Він щось говорив (не їй!), усміхавсь підбадьорливо (не до неї!), і сльози душили Даринку.
А потім паровоз зойкнув, наче од болю, чоловіки полізли до вагонів, біліючи сидорами, жінки замахали руками, заплакали, і вже чийсь розпач злетів над пероном, злетів та й опустився безсило, приглушений мажорною музикою: труби мідноголосо ревіли, а барабан бухав, наче в тім’я. Потяг зойкнув що раз, зачахкотів, вкриваючи паром колеса, вони крутнулись на місці, смикнулись вагони і попливли вздовж перону. Натовп кинувся слідом, все швидше і швидше, намагаючись не відстати од вагонів, а потім і зовсім побіг, і вслід йому бігла Даринка, бігла, поки забракло повітря і в грудях зайнялося вогнем.
Вже по дорозі додому вирішила, що й вона піде на фронт. Уявляла себе вже там, на війні: в ладній формі військовій, яка так їй личитиме, з санітарною сумкою при боці, в шерензі наших бійців. Вони хоробро атакують ворога, який шалено відстрілюється, падають, підкошені кулями, а Даринка поспіхом забинтовує їм рани і знову — вперед.
— Командира поранило! Де медсестра?
Та Даринку не треба шукати — Даринка поруч: стає на коліна, схиляється, ніжно перев’язує кулею пробите плече. Він приходить до тями, розплющує очі, бачить її над собою і лише тоді усвідомлює, як вона його любить.
Що буде далі — уява Даринчина не в спромозі так далеко сягнути. Та це, врешті-решт, не так уже й важливо: з Даринки досить того, що він переконався в її почутті.
Поки що ж Даринка йде до військкомату.
Тут не менше народу, аніж було на пероні. Заповнили двір, набились у вузькі коридори. Ні пройти, ні пропхнутись, і жодної жінки. Може, тому і вдалося Даринці порівняно легко пробитися вперед.
Очманілий військовий, який сидів за письмовим столом, мабуть, не виспався й разу, відколи почалася війна, довго не міг зрозуміти, чого добивається Даринка. А зрозумівши, розсердився:
— Не мороч голови! Дитсадка ще тут бракувало!
— Я хочу в медсестри! — ледь не плакала Даринка.
— А в танкісти не хочеш? — спитав саркастично військовий. І, показуючи, що з нею покінчено, гукнув у прочинені двері: — Слідуючий!
Так не збулася Даринчина мрія: інша сестра — не Даринка — бинтуватиме Вікторові Михайловичу рану, іншій він вдячно дивитиметься в очі.