Мене поранило за Дніпром. Ми вбігли в густі шелюги, пірнули в них, як у воду. І саме тоді вдарила черга. Навмання. Щосили щось штовхнуло мене в ліве плече. Стало гаряче, млосно, й коліна мої підігнулись, а лози гойднулися вгору. Я падав, хапаючись правою рукою за лози, падав і бачив напружену спину товариша, що непоквапно віддалялась від мене.
— Василю!
Мій розпачливий крик почули, мабуть, і на узвишші. Бо знову засвистіли, зачмокали кулі й на гарячий пісок густо посипалось листя. Та мені вже було байдуже: я свою вже впіймав.
— Василю!
Василь зупинився нарешті. Виборсався з кущів, підійшов, присідаючи: так, бідолаха, боявся, щоб його не зачепило по голові.
— Мене, здається, поранило. — Я все ще не вірив, все ще надіявся, що, може, обійдеться… Може, просто ударило! Адже не боліло ніскільки, тільки якась онімілість, мов плече було чуже, не моє.
— Ой ти, горенько! — забідкався одразу Василь, і його по-баб’ячому кругле обличчя наповнилось жалем. Став передо мною навколішки, мов збирався молитись, співчутливо спитав: — Дуже болить?
— Болить… — Таки й справді боліло. Вже боліло. Біль прокинувся одразу ж, як тільки Василь запитав. Здавалося, хтось заломив мені руку назад, щосили викручуючи. Глянув на руку — звисала, зарившись пальцями в пісок, і рукав гімнастерки чорнів на очах.
— Отака біда! — продовжував тужити Василь.
— Перев’яжи! — сказав я сердито: біль, спека, гаряче повітря, а він — наче сонний!
Василь поспіхом пересунув з боку на живіт сумку від протигаза (він з нею не розлучався ніколи), став у ній щось шукати.
— Десь же був індивідуальний пакет, — бубонів. — Я ж сам його клав…
Оця його звичка весь час розмовляти з собою досі смішила мене, а тепер дратувала.
— Ти скоро там? — простогнав крізь зуби.
— Чічас… Чічас… — Рухи Василеві стали ще метушливіші, він длубався в сумці, як вивірка, поки не добрався до дна. — Ага, осьдечки він!
Дістав пакет і знову завмер.
— Чого ж ти?
— Треба ж ізнять гімнастерку.
— То знімай… Тільки, ради бога, швидше! — Кров уже струмувала по руці, стікала по пальцях, капотіла на пісок.
Сопучи від запопадливості, Василь розстебнув на мені ремінь, став стягувати гімнастерку. Робив усе так неоковирно, що мені темніло в очах.
— Куди вцілило? — спитав, коли лишився у майці.
— Поверх лопатки… Це вам повезло, що не в кістку. Чи в ногу… Так хоч іти мона… — Кладучи бинт поверх бинта, Василь бубонів і бубонів, а я майже з ненавистю дивився на нього, здорового: тобі б отак повезло! Він же мотав і мотав, поки вимотав весь пакет до кінця. — Ось так, тепер не спаде.
Ліве плече моє наче в білому коконі. Й на тому білому тлі вже появилась чорненька цяточка. Вона розповзається швидко, парує рудим димком. І пульсує гаряче, й смикає болісно.
— Як же ви попливете? — розгублено питає Василь.
Я вже знаю, що не попливу, Чапаєва грати не зможу.
Від досади, від розпачу замалим не плачу: в скількох боях побував, скільки цілилось в мене — лишавсь неушкоджений. А тут… Ех, будь ти прокляте!
— Що ж робити? — Василь, підперши рукою щоку, зажурився.
— Що робити? — Я нарешті беру себе в руки: стогни не стогни — все одно не поможе. — Йди, Василю, без мене.
— А ви?
— А я залишусь тут… Пересиджу, поки стемніє, й подамся назад. Знайду добрих людей, підлікуюсь, одлежусь, а тоді вже й на схід. Дніпра мені зараз не подолати. — Говорив це не стільки для Василя, скільки для себе. — Ти от що… поможи надіть гімнастерку. — Сонце щосили пекло оголені плечі, рана від того ще дужче боліла.
— Петлиці зірвати? — питає Василь, з горем пополам натягнувши гімнастерку.
Петлиці? Командирські петлиці з двома кубиками на кожній? Ні, Василю, я не збираюсь здаватися в полон — не діждуться фріци! В мене ще ціла права рука. Зможу стріляти… Зможу, Василю! Дивлюсь на свій карабін, що лежить, мов дрімаючи, поряд (пістолета позбувся давно: шматонуло осколком — все руків’я розплющило, одірвало разом з кобурою. «Повезло, лейтенанте, — говорили бійці. — Аби не ота пукавка, півбоку злизало б!» Місяць провоював з карабіном — не підводив ні разу…)
— Як же ви тепер з нього стрілятимете? — зітхав Василь. І, рішуче насупившись, знімає з свого ременя жовту кобуру з міліцейським наганом. — Беріть уже цей, а я візьму ваш карабін…
— Спасибі, Василю! — кажу розчулено: розумію, на яку жертву йде зараз Василь. Він підібрав цю реліквію під Житомиром і весь час носив у речовому мішку, боячись, що відберуть: рядовому не годилося мати таку зброю. Вона ж йому нагадувала мирні роки: перед війною Василь служив у міліції. Треба було бачити, як між боями діставав свою іграшку й довго бавився нею!
Почепив її на бік минулої ночі, коли вирішили пробиватись на той бік Дніпра.
— Спасибі, Василю!
— Та що вже… Носіть на здоров’я.
Василь важко зітха й підбирає мій карабін. Витрушує з дула пісок, висмикує затвор, дмуха щосили в патронник. Вилущує з магазина набої, перетира їх полою гімнастерки: Василь в усьому любить порядок.
— Я побуду з вами. Поки смеркне, — каже.
— Що ж, побудь. — Йому й справді до Дніпра зараз нічого рипатись: можуть помітити. А що Василь справиться з Дніпром і в темноті — не маю сумніву: він, як і я, виріс на річці і плава, мов качка.
Поволі мною оволодіває млосна байдужість. Лягаю на гарячий пісок, підсовуюсь під кущ, щоб хоч трохи було більше тіні, але сонце дістає мене й тут: душно, жарко, піт залива очі, він густий і солоний, наче ропа, а рана все дужче болить. Намагаюсь не думати про неї, про те, що чекає на мене попереду, — лежу, щосили заплющивши очі, чую, як ворушиться неспокійно Василь, як важко зітхає, а озватись до нього не можу.
Я, здається, заснув. Чи на мить утратив свідомість. Здригнувсь, розтулив гарячі повіки: Василя не було. Пішов, навіть не попрощавшись, щойно пішов: у сліди ще осипався пісок. Вели сліди у бік Дніпра. І тиша така, наче все на землі вимерло, а я лишився один. Один в усьому білому світі.
Я не розізлився на Василя — мені лише хотілося пити. Так хотілося пити, що кожна клітинка мого пересохлого тіла волала про воду. Відчував майже на дотик, як тече поряд Дніпро: безліч води, море води, а тут лише гарячий пісок, що спива з мене останні краплини вологи. «Зараз встану й піду до Дніпра. І ніщо мене не зупинить!» Уявив, що питиму воду: донесхочу, до безтями — і чорт з ними, з німцями, хай стріляють з усіх своїх кулеметів, а я буду пити! Поворухнувся, щоб звестись, аж тут зарипів пісок і з кущів появився Василь.
— Не спите? А я боявся вас потривожити…
Я не питав його, де був, що робив: у всі очі дивився на мокру баклажку, що він її тримав у руці.
— Пити хочете?
Ще й питає! Видер у нього баклажку, присмоктався — не відірвавсь, поки в ній не лишилося й краплі.
Попрощалися в сутінках: Василь рушив у бік ріки, я ж на північ, уздовж плавнів. Знав, куди маю йти.
Йти було важко, хоч спека й спала. Рука все важчала й важчала, тривожила рану. Пісок плив під ногами, і мені здавалось, що топчуся на місці. Десь далеко на сході тривожно погримувало, миготіло й відсвічувало, і я думав з похмурим відчаєм, скільки ж це доведеться пройти, коли видужаю, щоб добратися до своїх.
Ну, та годі про це: ти спершу видужай!
Плавні врешті скінчилися, ступив на тверде.
Уже зовсім стемніло, в небі колючо миготіли зірки, десь поміж ними заблукав одинокий літак. Він тоскно стогнав, і така безнадія була в тому стогоні, така туга щемлива, що й самому не хотілося дихати.
«Ану, не розпускай нюні!» — нагримав на себе.
Зціпив зуби й подерся на кручу.
Тут іти було легше. Ступав по твердому, приємний вітерець студив мої груди, і не було жодної живої душі. Я йшов і йшов, на ходу колихавши руку, і коли зовсім ставало непереливки, дозволяв собі на кілька хвилин зупинитись, постояти, заплющити очі, від чого рана моя мовби трохи втихала, і тоді я знову рушав, бо мав вижити, мав уціліти, а тут, серед степу, мене одразу ж помітять, як тільки розвидниться. Мене міг порятувати лише ліс, ліс, що був десь попереду: тягнувся до тієї невеликої річки, за якою на мене чекала (а може, вже втратила всяку надію) моя вірна дружина.