Тож я йшов і йшов, не даючи собі й на хвилину розслабитись, продирався крізь темряву, втому й біль, і хоч все моє тіло аж стогнало, я вперто гнав його уперед і вперед. Поки добрався до лісу.
Ще знайшов у собі сили зайти трохи вглиб і лише тоді опустився на землю. Земля спружинила мохом м’яким, таким ласкавим та затишним, що я одразу ж заснув. Заснув, і голови до землі не донісши.
Прокинувся ще до схід сонця — замерз. Ранки вже стояли холодні та ще й випадала роса: був мокрий як хлющ. Тремтячи всім тілом, звівся, і рана відповіла на той порух пронизливим болем. Глянув на плече: гімнастерка напиналась балабухою, матерія почорніла од сукровиці. Плече, мабуть, дуже розбухло, і добре було б перемотати бинти, що врізались в тіло, але хто мені це зараз зробить?
Хай, потерплю.
Звівся й рушив у глиб лісу.
Я знав, куди йти, скільки приблизно кілометрів тягнувсь оцей ліс. Як для здорової людини, то це аж ніщо, всього кілька годин ходу, але я ледь волікся, і дерева гойдались, мов п’яні, а на моє поранене плече хтось навішував гирі. З кожним кроком ставало все важче. Я знову був мокрий, тепер уже не від роси, а від поту, від гірко-солоного поту. Де він тільки й брався. Піт заливав мене так, що я не встигав протирати очі.
Все частіше зупинявся, опираючись на дерева. Вибирав підсвідомо найтовщий стовбур, боячись звалитися, бо тоді, відчував, не встану.
Мусив дійти. Мусив добратись, що б там не сталось!
Йшов, і мене все більш огортала неясна тривога. Щось змінилося довкола, щось гнітило мене, непокоїло, а що саме, ніяк не міг зрозуміти. Зупинявся кілька разів, прислухаючись та приглядаючись, але ліс був порожній, абсолютно порожній, навіть птахів не чутно, а тривога все не полишала мене, аж поки я врешті-решт зрозумів, що її породжувало.
Тиша!
До поранення мене увесь час, з дня на день, з ночі в ніч глушило. Я прокидався під вибухами й під вибухами засинав, наді мною завше завивало, ревло, гуло, вищало, шматуючи землю, і дивно, як я не оглух. Вже й не уявляв іншого світу: тільки у громі, лише у ревищі; зжився, пристосувався до нього і навіть уві сні стежив за летом снаряда: цей — не мій, цей пролетить… І продовжував спати, хоч вибухало десь поряд і з стін осипалася земля.
І ось усього цього раптом не стало: тиша стояла така, що мені було аж недобре. Здавалося, з цього лісу вже й не виберусь. Кружлятиму, як заморений кінь, доки же звалюся з ніг. Сонце стояло над головою, з усіх сил припікаючи. Я задихався од спеки, даремно шукаючи рятівної тіні під соснами. Ще півгодини, година найбільше — і я впаду, щоб уже не звестись ніколи. В голові шуміло й дзвеніло, все довкола розмивалось у гарячім тумані.
Чи буде кінець цьому проклятому лісові?!
А тут ще й шанці. Ходи сполучень, окопи, траншеї: раз по раз доводилось через них перебиратись, переносячи своє поранене плече, по вінця наповнене болем. Скільки я їх сам накопав, проте ніколи не бачив так багато: не встигнеш подолати одні — появляються інші.
Навіщо їх тут копали, для чого? Який дурень надумався посеред лісу, де за деревами й слона не помітиш, окопуватись? Лаючись, кленучи невідомих мені копачів, урешті наткнувся на дот.
Відступаючи, наші спробували висадити його в повітря: заклали, мабуть, не один мішок вибухівки. Уявляю, як тут рвонуло! Але дот вистояв, підняло тільки догори масивний верх — залізобетонний, нашпигований арматурою, підняло та й опустило на місце. Та вирвало з м’ясом й відкинуло набік важкезні, в кількасот кілограмів, броньовані двері. І тепер з темного отвору, наче з льоху, тягнуло прохолодою.
І я поліз туди, в прохолоду.
Тут було все покручене, потрощене, понівечене. Обгоріле залізяччя, обвуглене дерева. Бетонні закіптюжені стіни, чорна, низько нависла стеля. Й пронизливо гострий невигубний запах пороху, толу. Ну, запах цей надовго, він в’їдається намертво, в мене ось від рук так тхне порохом, що не треба й питати, де був. Цікаво, куди вони стріляли? Підійшов до вузької амбразури й одразу ж побачив своє містечко. Беззахисно відкрите, безжалісно освітлене сонцем, воно аж присідало будинками, ховаючись од куль та снарядів, що падали, мабуть, на нього. І за двоповерховим будинком селищної ради, що витикався червоним дахом, сховавсь мій будинок. Забракло повітря, коли подумав про Лілю. Яка, може, оце думає про мене, не підозрюючи навіть, що я майже поруч.
Захотілось курити. Так захотілось курити, як ніколи в житті. Понишпорив здоровою рукою в кишені, хоч наперед знав, що нічого там не знайду (останню жалюгідну цигарку ми викурили з Василем на прощання), посмоктав собі губу. Прикипів обличчям до амбразури й дивився, дивився — до болю в очах.
За якийсь час залишив дот: тут запросто можна було застудитись. Заліз в окоп поряд, став думати, що робити далі. Як добратись додому, щоб ніхто не помітив.
Через річку якось переберусь. Знав брід, недалеко від висадженого залізничного мосту, там води по пояс, не глибше, а як пройти вулицями? Вирушу, звісно, вночі, коли всі поснуть, але ж центр, певне, патрулюється німцями, бо он, над колишньою селищною радою, полощеться прапор, звісно ж — не наш. А фашисти отак запросто прапора не вивішуватимуть: там якщо не штаб якоїсь частини, то комендатура. Постараюся, звичайно, триматись подалі од центральної площі, але як ти її оминеш, коли будинок, у якому я живу, стоїть поруч. А пропонували ж, коли ми побралися з Лілею, квартиру в іншому місці, майже під лісом. Так захотілось, бач, у центрі!
Та годі, якось проберусь. Не може того бути, щоб не пробрався! А наткнусь — буду відстрілюватись. Ще подивимось — хто кого!
Дістаю наган, перевіряю набої: чи не витрусив часом. Ні, барабан повен та ще сім у запасі. Хоч перезаряджати в разі чого буде ніколи. Та й навряд чи вдасться це зробити однією рукою.
Бісова рана: болить — не вщуха. Перев’язати б — одразу полегшало б. Нічого, якось перетерплю — недовго лишилось.
Як добре, що наша кімната має окремий хід. Постукаю тихенько у вікно: «Лілю, це я…»
Що робитиму далі — не знаю. Забороняв собі про це навіть думати. Побачити Лілю, позбутись оцього пекучого панцира — і нічого більше не треба. А там буде видно. Швидше б тільки спливав оцей день, якому кінця-краю немає.
Незчувсь, як заснув. Таки добре вимучився, коли навіть біль у плечі не завадив заснути. Щось верзлося, марилось, щось гаряче й темне весь час добивалося в затьмарену свідомість. Я, здається, стогнав і просив пити, але з кухля, що його мені подавали, не витікало жодної краплини вологи. Від образи, від спраги стогнав іще дужче, й так себе було жалко, так нестерпно жалко, що не витримав і розплакався вголос. Прокинувся, а в мене й справді було мокре від сліз обличчя, в роті палало вогнем — так хотілося пити. Дивився на річку, повну води, дивився і думав, що коли не нап’юсь оце зараз, негайно, то помру або збожеволію.
Ковток! Один лиш ковток!
Вийти з лісу, добігти, припасти, зануритись, а там будь що буде!
Та в мене вистачило здорового глузду дочекатись вечора. Більше, правда, ждати не міг: як тільки почало смеркати, виліз з окопу й спустився до річки. Німці чи поліцаї, які могли мене зараз помітити, просто-напросто не існували для мене: бачив лише воду!
Напившись, довго лежав у солодкому забутті. Біля обличчя тихо шурхотіла ріка, мені здавалось, що вода тече крізь мене, вимиваючи втому, навіть рана моя немов менше боліла, і я знову заснув. Міцно, відразу, наче дитина.
Розбудив мене гуркіт німецьких літаків: їхнє тоскне виття навчився відрізняти й уві сні. Ось-ось розпочнуть смертельну свою карусель, а я ж лежу, незахищений…
Зірвавсь та й зупинився, отямившись. У небі й справді гули німці, але ж я не на передовій, яку вони мали бомбити!
Дістав трофейний годинник, на циферблаті якого світилися цифри, — третя ночі, пора.
Швидко знайшов брід, не роззуваючись (куди вже мені роззуватись, однорукому!), перебрався на той берег і, затиснувши наган, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, пішов уперед. Йшов і пригинавсь мимоволі, хоч темінь стояла така, що за крок нічого не було видно.