Містечко зустріло сонною вулицею. Ні шелесне, ні зблимне. Не озивалися навіть собаки, чого я найбільше боявся. Тримаюсь парканів, сторожко вдивляючись у темряву, готовий завмерти при найменшому русі. Але попереду було тихо й порожньо, так тихо й порожньо, що мені стало моторошно. Здається, німці, помітивши мене увечері над рікою, засіли й чекають.
Ось і площа, будинок селищної ради — навпроти. Припавши до паркану, завмер, намагаючись хоч що-небудь розгледіти. Нічого не видно. Тихо. Мертво. Ані шелесне.
Може, й справді тут нікого немає?
А прапор?
Що — прапор? Повісили й забралися геть. Або сплять десь покотом, впевнені у власній безпеці. А ти, дурню, стоїш. Постій, постій, поки дочекаєшся ранку. Отоді вже попадешся — точно.
Відчуваю, що не вистачить сил: оминати всю площу попід парканами. Десь упаду й не зведуся. А може, таки перетнути. Подалі од того будинку. На площі ж, здається, нікого немає.
Ех, будь що буде! Раз помирати!..
Одірвався од паркану, швидко пішов.
— Хальт!
Вдарило пострілом, сліпуче спалахнув ліхтарик.
— Хенде хох!
Я вистрілив прямо в ліхтарик, метнувся вбік, у темряву. Світло одразу ж погасло. Пролунав болісний зойк. Прошиваючи тишу, затріщав автомат. Автоматна черга пройшлася над площею, над головою засвистіли, затьохкали кулі. Зігнувшись, щодуху побіг: біг так, як ще ніколи не бігав у житті. Вскочив у якусь вулицю, погнав нею, як заєць, не думаючи, куди приведе.
А за мною вже наладилась погоня: я, здається, сполошив цілий полк. Постріли, вигуки, важкий тупіт навздогін. І кулі над самісіньким вухом.
Хоча б не зачепило!
Став задихатись. Вихекував гаряче повітря — з хрипом, з болем, із стогоном. Підгиналися ноги, обертом ішла голова. Відчуваю, що ось-ось упаду і тоді — кінець, тоді вже ніщо не врятує. Подерся через низенький пліт. Зачепився ногою, полетів головою донизу. Вдарився щосили плечем і одразу ж утратив свідомість.
Мабуть, довго лежав непритомний. Бо коли прийшов до тями, вже почало сіріти. Звівся над силу (в голові так шуміло й дзвеніло, що чутно було, мабуть, і на площі), поволікся в глиб двору, повз низеньку хату, вікна якої чорніли майже при самій землі. Довго плутався в якомусь бадиллі, поки врешті вибрався на край городу. Ледь подолав глибокий рів, видерся під верби на стежку.
Стежка вела під городами до лісу: я не раз нею ходив на прогулянку з Лілею. Одразу ж після одруження. Цілувались під кожною вербою, бо не могли втерпіти до лісу. Припав до верби, і вона запахла мені Лілиним тілом… Невже дружина оце зараз спить? Невже не прокинулась, коли був майже поруч? Я застогнав: з розпуки, з відчаю, застогнав і вдарив по вербі кулаком. І тоді лише до мене дійшло, що загубив десь наган. Мабуть, коли впав біля отого паркану.
Перша думка була — вернутись назад. Знайти, обов’язково знайти. Хто я без зброї? Голими руками бери, що хочеш роби, але довкола швидко світало. Поки дійду, зовсім розвидниться і на вулиці появляться люди. Або ще гірше — німці.
Тож — негайно до лісу!
Тут же було багато окопів — не менш, ніж по той бік ріки. Німецьких. На повен зріст викопані, ще й обшиті дошками. І жодного військового спорядження, навіть гільзи стріляної — все підмели за собою. Орднунг — порядок. І в бліндажі той же орднунг: забрався в цей глибокий бліндаж, щоб або померти в ньому, або хоч трохи оклигати.
Ліг на голі дошки й поплив — поплив у безвість.
— Ой людоньки добрі, ограбили! Все забрали — подушку, кожуха, ряднину! І чоловіковий пінжак бастоновий, і рубашку святкову, всього раз і надівану!.. А подушка ж пухова, я ж на неї три роки той пух збирала, крізь пучки пушинку кожну перепустила! Та бодай же тому ворюзі руки-ноги покорчило, та щоб же він отак своєю кров’ю умився, як я оце гіркими сльозами вмиваюсь!..
Отак плакала-побивалась Даринчина мати, вибігши з хати на люди, плакала й проклинала, а Даринка тихо сиділа в хаті. Найбільше боялась, що мати полізе в сарай, на горище, і там знайде пропажу. І подушку, й кожуха, й піджак, і сорочку. Зв’язані дбайливо в ряднині.
Накричавшись досхочу, мати повернулась до хати. Очі червоні, заплакані, щоки мокрі від сліз.
— Та чого ж ти сидиш? — накинулась на дочку.— Біжи в міліцію, може, ще зловлять!
— Яка міліція, мамо? — злякалась Даринка: здалося, мати почала божеволіти.
Ненька махнула безсило рукою, стогнучи, потягнулась до мисника. Відчинила, заглянула і вдарила себе руками об поли:
— Та побий тебе сила божа: і хлібину забрало!
«Добре, що мама не подумала заглянути ще й у комірчину», — подумала Даринка. Там, у діжі, на самому дні, було торішнє сало. Недорахувалася б двох найбільших шматків. І кухля в сінях. І глечика в льосі, а також ложки й ножа.
А поки що Даринці треба дочекатися вечора. Та й лягти швидше в постіль.
— Чого це ти, дочко, так рано? Чи не захворіла часом?
— Голова щось, мамо, болить.
Мати притуля долоню до лоба, і Даринку вже мучить совість. Але що їй лишилось робити? Що, людоньки добрі?
— Мов не гаряча. — Мамин голос повен турботи. — Та не журись, дитино, не пропадемо! — Мати, бач, дума, що це в дочки від покражі. — Бог взяв, бог і дасть, було б здоров’я.
— Я, мамо, буду спати, — каже, ледь стримуючи сльози, Даринка: ще трохи, і вона в усьому зізнається матері. І в своїй великій любові, і в своєму великому щасті. Що мов з неба звалилось на неї.
А якби вона не заглянула в тую землянку? Коли б пройшла мимо? Подалася ж до лісу по жолуді разом з подругами, сном-духом не відаючи, що він лежить поруч. Дівчата гайнули до яру, де росло особливо багато дубів, а вона завернула до одинокого дуба, що стояв поміж соснами. «Я наздожену!» — гукнула їм услід. Дубок іще молоденький, а сипонув жолудями, наче з мішка. Особливо багато нападало в окоп, обшитий дошками, Даринка визбирала всі до одного, а тоді не втрималась — полізла в землянку, що в неї окоп той і вів: а чи не лишилося там якогось «трофею»? Позавчора Надійка губну гармошку знайшла, перламутром обсипану, може, й тут що лежить?
Як вона закричала, як у неї підламалися ноги, коли постать, що лежала мертво на голих дошках, ворухнулася раптом і, застогнавши, звелась їй назустріч.
Коли б не відібрало ноги, вітром вилетіла б із землянки. Забігла б світ за очі: такою страшною здалась ота постать.
— Хто ти? — запитав наближаючись чоловік.
«Ой мамо!»
— Гетьте!.. — руки наставила.
— Даринка? — В голосі його стільки здивування радісного, що її всю так і облило теплом. — Даринко, де ж я!.. Віктор Михайлович! Пам’ятаєш уроки фізкультури? — Говорив поспіхом, мов боячись, що вона ось-ось повернеться й вибіжить, а Даринка в усі очі дивилась на нього. З украй здичавілого, оброслого щетиною лиця, брудного, худющого, синього спливали назустріч їй очі. Найрідніші, найдорожчі в світі! Очі людини, за яку вона готова була віддати всю себе — до краплини останньої. — Впізнаєш?
Вона кивала головою, що впізнає.
— Я хочу спати, мамо. — Він же чекає на неї!
— Спи, дочко, спи. — Мати поправля звично ковдру, зітхнувши, виходить з кімнати. — Я теж скоро ляжу.
Даринка лежала, завмерла: прислухалась, що робить в сусідній кімнаті мати. Вона все ще поралась, щось переставляла, розмовляючи вголос. «Оце ви так лягаєте, мамо? Скільки можна возитись!» Даринці вже здається, що минуло бозна-скільки часу, що вже й ніч скоро збіжить, а мати все порається.
Та врешті лягла. Хукнула на каганець, зарипіла ліжком. Затихла.
Тоді Даринка обережно сповзла з ліжка. Вдяглася, весь час прислухаючись, чи не заворушиться мати. Дістала з-під подушки свічку й коробку сірників, що не встигла заховати до клунка, скрадаючись, пішла до вікна.
Вікно не відчинялося довго, рама немов прикипіла до лутки, а коли відчинилось нарешті, то стукнуло так, що луна пішла хатою.
— Хто там?! — почувся стривожений голос матері.
— Це я, мамо, спіть!
— Що там у тебе?
— Вікно відчинила. Душно…
— Не застудися, гляди!
— Не застуджусь.